Глава 3. Табакі, Шерхан та клоуни
Глава 4. Про той світ
Глава 6. Москва лужковська. Епілог
Про той світ
Вже четверта глава, а я й досі не роз'яснив, що означає назва "Відрядження на той світ", лише натякнув у першій главі на щось не наше, коли писав, що сонце в тій місцевості виглядало, як "інше світило, менше від нашого сонця". Та свідоме порівняння з "тим світом" прийшло мені в голову, коли я побачив на вулицях Мирного багато земляків із Дніпра (колишнього Дніпропетровська), саме тих, яких я давно не бачив у Дніпрі. Про деяких навіть думав, чи не сталося з ними чого? Світловий день на той час у Мирному складав майже добу, тому по закінченні роботи кожного дня ми гуляли по селищу завжди при світлі сонця, розглядаючи все, що впадало в око, й постійно вітаючись із нашими земляками так, наче ми зустрілися десь на Дніпровій набережній. Колеги, просто знайомі, незнайомі, але з якихось причин мені відомі, – всі вони гуляли тут, на краю землі, достеменно як душі на тому світі. Мабуть, так колись всім нам доведеться зустрітися з людьми, які задовго до нас покинули наш світ і дехто вже був нами забутий – та ось маєш! – всі вони перед нами: і ті, кого хотілось, і ті, кого не хотілося побачити.
Отже, ми гуляли на тому світі й час від часу віталися із земляками, яких затягла сюди, на щастя, не смерть, а сила тяжіння великих грошей. Тут добувались алмази. Когось ця сила затягла безпосередньо, когось через організації й підприємства, де вони працювали. Декого ж закинув сюди дух авантюризму й жага нових вражень, як ось, щоб далеко не ходити, мій колега, що приїхав у відрядження разом зі мною. Він був видатним фахівцем зі з'єднань на високоміцних болтах і працював не в нашому інституті, то ж міг не їхати в таку далечінь за невеликі гроші, які спокійно заробив би, залишаючись вдома. Проте я легко вмовив його на цю поїздку однією тільки можливістю побачити далекі краї. Проте, справедливості ради, мушу зауважити, що його професійний інтерес теж зіграв свою роль.
Селище і той край, де воно було розташоване, і справді, виглядали або як інший світ (не скажу кращий), або, принаймні, як інша планета. Сонячні промені не так гріли, як кололи шкіру. Від них хотілося сховатися в тіні будинків. Про дерева мовчу. Із них мені запам'яталися лише чахлі карликові берізки, які тіней майже не відкидали. Були й інші дерева, які я не запам'ятав, але тінь їх мало відрізнялася від тих, що відкидали карликові берези. Та потрапляючи в тінь якого-небудь будинку, ми одразу відчували крижаний холод. Тобто дослівно крижаний, бо під будинками, що стояли на залізобетонних палях на висоті приблизно з півтора метра над землею, лежали у затінку масивні брили льоду, що не танули навіть і влітку. Проте крига була не тільки в затінених місцях – весь цей край був суцільним навічно замерзлим болотом, що мало в глибину декілька сотень метрів. Цей інший світ був іншим ще й тому, що повітря в ньому видавалося мертвим, тобто в ньому не було життя. Потім я зрозумів, що в ньому просто не було (майже не було) вологи.
Окрім знайомих зустрічалися нам і незнайомі земляки. Що то земляки, тобто українці, можна було легко здогадатися як за зовнішнім їх виглядом, так і за манерами поведінки. Особливо запам'ятався мені один такий незнайомець, хоч бачив я його мимохідь. Він – літній чоловік невизначеного віку – сидів на лавочці біля якоїсь споруди (її я не запам'ятав), підставляючи руки й обличчя під колючі сонячні промені. Його худорлявість, а також обвітрена й огрубіла, немов видублена, шкіра обличчя й рук не полишали жодного сумніву, що то був зек, який відмотав строк і залишився тут вічним поселенцем. Справді, як я вже казав у главі 2, вилетіти з того світу через Москву в наш можна було лише з дозволу вищого керівництва рудника. Головного інженера, наприклад. Але й цього замало! Квиток на літак до Москви був недоступний за ціною зекам на поселенні, як, втім, і нам, якби не відрядні гроші.
На тому світі не було рівності, на яку дехто сподівається. Нерівність заявляла про себе навіть самою забудовою селища. Розшарування населення за рівнем доходів та забезпеченості було очевидним. Інженерно-технічний персонал рудника, його керівництво, можливо робочі-контрактники жили у багатоповерхових (здається, п'ятиповерхових) будинках. Там було центральне опалення й гаряче водопостачання. Газові (може електричні) плити. Словом, мінімальні зручності були забезпечені. Були ще там двоповерхові дерев'яні бараки, я знайшов їх фотографії в Інтернеті, але не пам'ятаю, бачив я їх під час відрядження чи ні. Можливо, й бачив та забув. Хто там живе не знаю, мабуть, що не начальство, навіть дрібне. Інші категорії населення – переважно зеки на поселенні, – що виконували на руднику чорну роботу, жили в нетрях. Ми бачили їх хижки тільки здаля. На фотографіях, що викладені на сьогодні в Інтернеті я їх не знайшов. Минуло майже 30 років. Можливо, їх вже позносили. Нам не рекомендували в ті нетрі заходити, та й заходити було нікуди, бо проходи між хижками не можна було назвати не те що вулицями, але й навіть провулками, швидше – лазами. Самі житла на житла були зовсім не схожі й сприймалися, як такі, лише після наполегливого роз'яснення, як і з чого вони були зроблені. А зроблені вони були із дерев'яних ящиків, у яких поставлялося механічне обладнання руднику. Власне, це й були ящики, які дообладнали подвійними стінами. Пустоти між дерев'яними щитами були заповнені пінопластом, який теж використовувався для пакування механічного обладнання. Проте пінопласту на всіх не вистачало, й у хід йшли сухий мох, ґрунт та різне сміття. Кожен такий ящик був житловим модулем. З них формувалися хижки на одну, дві, три кімнати. Прибудовувались також різні допоміжні приміщення все з тих же ящиків. Не пам'ятаю, чи бачив я там вікна. Здається, їх не було. Двері бачив. За нашими справами нам було не до тих нетрів. Тепер же, згадуючи ті, з дозволу сказати, дерев'яні забудови, я можу впевнено сказати, що пожеж там просто не могло не бути, але нам про те не розповідали.
Читайте далі главу 5.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma