Глава 3. Табакі, Шерхан та клоуни
Глава 6. Москва лужковська. Епілог
Глава 6. Москва лужковська
Зворотний переліт запам'ятався мені тільки тим, що літак гнався за ніччю, тому ранок ніяк не наставав. Все інше упродовж майже 30 років забулося.
І ось Москва. Сонце ще не зійшло, як ми виїхали з аеропорту до Київського залізничного вокзалу. На вокзалі нам пощастило уникнути поліційних патрулів. Вони просто ще не вийшли на полювання, і ми без пригод потрапили в залу очікування.
Мабуть, мені треба пояснити, до чого тут поліційні патрулі. Заради цього й, взагалі, для повноти вражень про Москву лужковську дозвольте мені перенестися на два тижні в минуле.
Ми тоді вийшли з потягу, переобтяжені сумками й чемоданами, бо, як я вже казав, везли з собою як власні припаси їжі на два тижні, так і гостинці для рудникової еліти, а саме: сало та горілку. Отже, ми вийшли з вагона й рушили до зупинки автобусів, щоб дістатися аеропорту. Але не встигли ми подолати й половину відстані, як до нас підійшов поліційний патруль і зажадав наші документи. Ми показали їм паспорти й посвідчення про відрядження. Проте патрульних ці документи аж ніяк не задовільнили й старший патрульний зажадав від нас дозвільних документів на перебування в Москві. Я сказав, що вперше чую про них, і попросив пояснень.
- Наш мер Лужков – почав старший патрульний, надаючи своїй пиці пихатого вигляду, – позавчора видав указ, що кожен, хто приїхав до Москви з України (або ще з деяких колишніх союзних республік) зобов'язаний отримати в мерії дозвіл на тимчасове перебування. Хто такого дозволу не отримав, має сплатити штраф у сумі *** рублів. Ви на території Москви й ви не маєте дозволу, тож згідно з указом маєте сплатити означений штраф.
- Але ми тільки зійшли з потягу! – Обурився я: Мерії на пероні немає. Отже, щоб отримати дозвіл, ми мусимо дістатися мерії, а для цього нам потрібно подолати певний шлях вулицями Москви. Крім того, ми не маємо наміру залишатися в Москві. Ми тут проїздом. У відрядженні. Кінцева мета нашої подорожі – селище Мирне в Якутії. Все, що нам потрібно, так це проїхати автобусом від залізничного вокзалу до аеропорту.
- Нас це не обходить. – Бундючно заявив патрульний: Ви на території Москви й у вас немає дозволу тут перебувати. Платіть штраф на місці або ми змушені будемо доправити вас, як порушників, до поліційного відділку.
- Ми не станемо платити штраф і раз ви нас затримуєте, я вимагаю надати нам можливість подзвонити в посольство України. – Сказав я.
Виникла довга пауза. Патрульні переглянулися. Про щось пошепотілися. В цей час вони скидалися на звичайнісіньких шахраїв. Хіба що поліційна форма нагадувала, що це вартові московитського правопорядку.
- А з якою метою ви приїхали? – нарешті порушив мовчанку старший патрульний.
- Ми їдемо у відрядження до селища Мирного. – Терпляче відповів я: На Рудник Інтернаціональний. Я вже говорив вам про це, і ми вже показували вам наші посвідчення про відрядження.
- Ні. Нічого ви не казали й посвідчень не показували. – заперечив старший.
- Гаразд. Показуємо ще раз. – Ми знову дістали посвідчення, які, проте, поліціантам були зовсім не цікаві, бо вони вже зрозуміли, що грошей від нас не отримають.
- Ну, так це інша справа! Лужков розпорядився не чіпати тих, хто у відрядженні. – На миролюбній ноті завершив нашу вимушену бесіду старший поліціант.
Ми висловили захоплення розважливістю мера Лужкова й, ніскільки не жалкуючи, розпрощалися з патрульними та поїхали в аеропорт.
І от тепер, через два тижні, повертаючись з Якутії додому, ми знову рано-вранці опинилися на Київському вокзалі. Потяг на Дніпро відходив увечері. Треба було якось провести вільний час. У обидвох моїх супутників виявилися свої інтереси, які не збігалися з моїми. Отже, вони подалися у своїх справах, а я просто пішов блукати по Москві. Мені запам'яталися лише деякі епізоди тої прогулянки.
Отже, епізод перший. Пам'ятаю, як зайшов до якоїсь невеличкої книгарні й там мені одразу впала в очі обкладинка книги "Русские былины", начебто. На обкладинці був зображений здоровенний волохатий і бородатий мужик в сталевих латах і на коні (Ілля Муромець, треба думати), який списом поцілив і скинув з іншого коня свого супротивника. Той за одягом, довгими вусами й чубом був, без сумніву, запорозьким козаком, а за рисами обличчя вилитим бусурманом. Згадуючи тепер ту дику за своєю брехливістю картинку, я розумію, як, починаючи з тих часів, виховували декілька поколінь московитів у ненависті до українців. Нинішня війна готувалася Московією вже тоді, в 90-ті роки минулого століття, одразу після розпаду Радянської імперії.
Другий епізод стосувався події, що відбулася скоро після того, як я вийшов з книгарні. Я спустився в якийсь підземний перехід, один без багажу, до того ж, нікуди не квапився. В переході мені назустріч трапилася молода дівчина з канцелярською текою і якимись папірцями. Вона посміхнулася мені й одразу запропонувала витягнути квиток якоїсь загальномосковської лотереї, що проводила якась відома москвинам фірма. Я не дуже дослухався до її слів, бо одразу зрозумів, що це "лохотрон". Але в Дніпрі саме такого "лохотрону" ще не було, й мені закортіло дізнатися, яка тут пастка й коли мені скажуть платити гроші. Тож я витяг квиток і зовсім не здивувався, коли дівчина, розгорнувши його, засяяла від щастя й оголосила мені, що я виграв *** рублів.
- Дуже, дуже приємно, – сказав я й поцікавився, де можна отримати виграш.
- Ідіть он до тої жіночки, – дівчина показала на жінку з іншого боку тунелю: віддайте їй цей квиток і отримаєте свій виграш.
Я подякував і пішов за виграшем.
- Жінка подивилася на квиток і підтвердила, що мені належить *** рублів.
- Цікаво, коли ж я маю платити? – Подумав я, а сам спитав, чи можна отримати ці гроші зараз.
- Звичайно можна! – Радісно посміхнулася жінка: Але може статися, що не ви один виграли, тоді ми проведемо аукціон.
- Схоже, починається саме цікаве, – подумав я.
Тут до жінки підійшов якийсь молодий чоловік з невиразними рисами обличчя й прихованими очима й тицьнув їй ще один квиток.
- О! Ви теж виграли. – Зраділа жінка: Тепер можемо розпочати аукціон. Ви прийшли першим, отже маєте право першим внести заставу. – Звернулась вона до мене.
- Що таке ця застава? – Поцікавився я.
У відповідь почув не дуже зрозумілу добірку слів. Але я наполегливо перепитував ще й ще раз, аж поки не зрозумів, в чому суть того аукціону. Я (тобто лох) роблю заставу – 200 рублів. Другий гравець має право внести більшу заставу. Скажімо, 250 рублів. Я додаю ще 100 рублів, щоб перекрити його внесок. І так далі, поки хтось не відмовиться більше платити. Тоді переможець забирає свою заставу разом із виграшем, а застава того, хто програв, залишається упорядникам аукціону. Щось приблизно таке. Так. І звичайно ж, другий гравець був членом дружної команди шахраїв.
- У мене немає рублів. – Сказав я.
- А що у вас є? – Поцікавилась жінка.
- Карбованці. – Відповів я, сподіваючись, що її не цікавлять українські гроші.
Але нічого подібного! Жіночка витягла калькулятор і швиденько порахувала, скільки це буде карбованців. Далі мені стало вже не цікаво. Тож я, не жалкуючи, поступився своїм виграшем новоприбулому й зібрався вже піти геть, аж раптом звідкись вигулькнула ще одна жінка, яка виявилася моєю вболівальницею й дуже перейнялася моєю вигодою.
- Ну як же так! – Скрикнула вона: Не можу повірити, що ви відмовляєтесь від такого щасливого виграшу. У вас же перевага – ви маєте право першим внести заставу!
В чому тут перевага, я так і не зрозумів, але мені було вже не цікаво і я пішов геть під голосіння співчутливої моєї вболівальниці.
Окрім цих двох епізодів запам'яталося мені ще одне враження від москвичів (спогад стосується декількох відвідин Москви, а не тільки прогулянки в день повернення з того відрядження). Московити дуже полюбляють виясняти національності: хто з них є хто. Незнайомі люди в транспорті викривали один одного в тому, що "ты не русский", а якоїсь іншої національності, що має образливу кличку. Найпопулярнішим було звинувачення "ты хахол". Висновки робилися за різними зовнішніми ознаками та акцентом. Я був свідком як двоє московитів ледь не побилися в трамваї через те, що один звинуватив іншого в тому, що той хахол. Той не на жарт образився й почав доводити, що він чистокровний русак, тільки двадцять років жив серед хохлів.
- Ну значит, ты и есть хахол! – зловтішно зробив висновок його кривдник.
Цікава деталь: московити виясняли "національності" тільки між собою, тобто одні московити звинувачували інших московитів у тому, що вони не московити. Людей інших національностей, яких завжди можна було зустріти як на вулицях Москви, так і в транспорті, вони чомусь не чіпали.
О другій половині дня, задовго до відправлення потягу на Дніпро, я повернувся на вокзал, де зустрівся зі своїми колегами в обумовленому місці. Ми знайшли вільну лавку й приготувалися до довгого очікування, вирішивши не виходити з вокзалу, щоб знову не зустрітися з поліційними патрулями на території, де їм дозволено полювати. Справді, минулого разу ми дізналися, що Лужков розпорядився не чіпати приїжджих, які їдуть у відрядження, але ж нам нічого не було відомо, як щодо тих, хто повертається з відрядження. Від московитів всього можна було чекати!
Аби згайнувати час я прогулювався залою очікування, повторюючи один і той же маршрут і розглядаючи все, що траплялося на очі. Мою увагу привернула будка посеред залу, що за розмірами була менша від торговельного кіоску. Я придивлявся, прикидаючи, хто й чим там торгує. Торгувала там миловидна дівчина і торгувала вона, схоже, доброзичливими посмішками. Іншого краму я там не помітив. Коли в черговий раз я проходив повз неї, вона подарувала мені свою чарівну посмішку й покликала:
- Мужчина, можно вас на минутку.
Я підійшов.
- Не могли бы вы дать мне 20 копеек? – Поцікавилась дівчина, даруючи мені ще одну соняшну посмішку.
- Знову якийсь "лохотрон", – подумав я. А вголос чемно сказав:
- Конечно. Пожалуйста!
Вона взяла монетку й продовжила розмову:
- Ой вы такой добрый!
- О! Пустяки. – Відповів я, міркуючи який "лохотрон" чекає на мене цього разу.
- Нет! Не скажите! – Не погодилась дівчина: Большинство отказываются и проходят мимо. И за то, что вы такой добрый, я хочу вас отблагодарить. Вот я даю вам выигрышный билетик. Вы можете подойти с ним вот к той женщине в конце зала и получить выигрыш.
- Пару часов тому я уже играл в эту лотерею. – Я у свою чергу посміхнувся милій Діонеї, тобто квіточці-мухоловці, яка негайно втратила до мене цікавість і завмерла в очікуванні наступного легковажного метелика.
Через пару годин ми вже залишали Москву, яка так і не змогла розвести нас на гроші, якщо не брати до уваги 20 московитських копійок, які я подарував квітці Діонеї.
Епілог
Потяг котився скрізь ніч до українського кордону. Мені не спалося. Я стояв біля відкритого вікна у коридорі купейного вагона. Мене душив кашель, який почався ще в Мирному через незвичне сухе повітря. Але як тільки поїзд переїхав кордон України, я відчув, що в повітрі наче розлився океан вологи й мій кашель відразу вщух. Цей океан був тут завжди, але щоб відчути його, треба було пару тижнів подихати
мертвим
сухим
чужим
повітрям.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma