У той час як Україна розважає себе мeмчиками про 2025 рік це реальність перших днів року. Вона також стала регулярною – і майже щоденною. Хтось помітив? Ми також могли помітити, що остання атака України на військові об'єкти в Москві відбулася два місяці тому: 10 листопада минулого року. На Петербург, крім демонстраційних прольотів - які ми заходячи на четвертий рік, не рахуємо їх не було жодного разу, незважаючи на картинки та мeмчики чудових досягнень у Фейсбуці. Про відомий міст теж багато мeмчиків йде до слова. Вже два роки. Якою буде відповідь України цього разу? Чи можна на підставі всього попереднього досвіду очікувати, що просто не буде?
Ясно: наочно і прямо на очах, що цими днями хтось стримує відповіді і загалом, спротив України, навмисно тa свідомо. Хто робить це? З якою метою? Чи збігаються ці цілі з напрямком вирішення вікового завдання України - побудови тa захисту незалежної європейської нації? Ігнорувати ці питання більше не можна - саме в світлі історії в якій всі колишні спроби плавно але неминуче з'їхали в «як завжди». Чи може Україна допустити такий варіант і цього разу? Чи можна допустити щоб усе за це десятиліття було, за великим рахунком, даремно?
На це питання ми не можемо тут відповісти - воно належить Україні. Але ми можемо вказати на факти, які викликають тривогу і мають бути розглянуті тa зрозумілі суспільством - що відбувається? Чому? Як і ким? З якими можливими наслідками? Це потрібно, мабуть, вже зараз, щоб не допустити варіанту несподіваних сюрпризів коли марші тa мемчики чомусь раптом упиралися в стіну "як завжди". Це ще одне завдання яке належить суспільству - ні перечекати, ні переадресувати його не вийде тa й нікому.
Якщо можна сформулювати однією фразою дії владної команди щодо ключового завдання, що стоїть перед суспільством, то відразу приходять два слова-враження: перше, незрозумілість; друге, слова на місці та замість результатів.
Згадайте дивні фізіономії та їхні дії на чолі ЗСУ та міністерства оборони одразу після приходу у 2019 - і на п'ятий рік війни. Що це означало? Які були цілі? Як вони співвідносилися із захистом незалежності? З якими наслідками? Я не буду перераховувати історію, вже зовсім скоро рік іншої такої ж незрозумілої події. Але ці дві риси тa характеристики просто стали вже показником стилю: дивні вчинки; жодних пояснень сенсу і значення. Відсутність результатів. Так вийшло, як завжди? Або тут може стояти щось більше? Давайте дивитися, розбиратися. Бо забувати історію ігнорувати її в таких випадках не можна: небезпечно й боляче.
Бо сьогодні ми стоїмо на порозі ключових, можливо, вирішальних подій для України на черговий період її історії. І у світлі досвіду і пам'яті чи можна просто залишити їх на надії, що все як то влаштуватися чи кимось - i результати не знадобляться?
У цій статті ми зупинимося на одному варіанті, скажімо відразу: в цей момент не підтвердженому фактами і гіпотетичному, залишати поза увагою який хоча б як можливість - до фактичного спростування не можна через можливий вплив і наслідки майбутніх рішень на історичний шлях країни.
Факт оманської зустрічі не було підтверджено - але ми говоритимемо не про конкретний факт, а про можливість, сценарій існування у вершині української влади осіб, групи та/або команди, які ведуть, послідовно й навмисно, політику узгодження і примирення України та терористичного режиму країни-агресора. Як не неймовірно і парадоксально це не звучить, факти і збіги що повторюються регулярно і раз по раз просто не залишають можливості відкидати такий варіант. Ми не знаємо хто міг би входити в таку команду на якому конкретному рівні, але зрозуміл, що вона має мати достатній вплив щоб домагатися конкретних рішень, зокрема у сфері оборони.
Аналіз ми розпочнемо з періоду невдовзі після приходу команди до влади. На той час стало зрозуміло що в результаті рішень попередників соціально економічне становище окупованого Криму не представлялося забезпеченим у довгостроковій перпективі без коридору континентального зв'язку.
Визнання окупації Криму та отримання сухопутного коридору до Криму стало ключовою метою ворога в період війни на Донбасі – АТО 2014-2019 р.
Саме в цей час було підготовлено план силового захоплення коридору, оскільки отримати згоду України на добровільну передачу територій не видавалося реальним. Ці плани проникли у публічний простір тa обговорювалися тому пояснити логічно спроби досягти порозуміння з ворогом, включаючи:
- дати воду до Криму" для українського населення"
- провести "вибори" на Донбасі - для закріплення маріонеткових адміністрацій
вже неможливо просто наївністю.
Ще один факт, звісно, це разюча легковажність яка переходить у недолугість - чи то злочинну безвідповідальність, чи то пряму змову з ворогом? наприклад, у програмі «гуманітарного розмінування» яку треба розслідувати дуже уважно бо тільки безнадійно сліпий-тупий не може помітитi сьогодні - після всього що сталося, що вона прямо й точно вписувалася в плани ворога по захопленню коридору. Нагадаємо: все це відбувалося у стані активного військового конфлікту: списати на мишeбраття вікову дружбу як попереднім діячам України було неможливо. Чому Україна допустила це? Чому не ставили запитань і не отримували відповідей? Принаймні ці запитання ще можна поставити сьогодні.
Парадоксальна наївність що переходить у пряму безвідповідальність? Або навмисні підспутні дії клубу з підготовки до здійснення цілей ворога? Можна помітити що наведені факти жодним чином не суперечать другому варіанту - а декілька прямо узгоджуються з ним досить послідовно.
У наступній статті циклу ми розглянемо період що безпосередньо передував масованому вторгненню на початку 2022 р. - ще «сюрприз». Бо забувати минуле в цій ситуації не можна: небезпечно тa боляче. Кому, якщо не Україні цього не знати?
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma