Чергове послаблення карантину таки надало мені можливості вийти нарешті на вулицю і попити каву в улюбленому кафе. Коли я переїжджав до Одеси, то шукав собі квартиру поблизу університету, де мав викладати. А починав працювати я тоді в Державному екологічному університеті. Море поруч, квартиру, хоч і дуже дорогу, як на мій розсуд, також знайшов поруч. Все складалося дуже добре, якби не цей коронавірус та постійний карантин останні роки.
Одеса розквітла. Ну як можна не любити це місто? Я наче народився в ньому, хоча моє дитинство було пов’язано з лісом і горами. Лише один раз батько звозив мене до моря у відпустку і це кохання залишилось зі мною назавжди. З морем у мене не склалось. Життя має свої плани на тебе, якби ти не накручував себе. Так з часом мрію покинув. Мови мені давалися легше, так я і став викладачем мов, яких я знав штук п’ять.
Коли я побачив вакансію в університеті в Одесі все встало на свої місця. Їм був потрібен викладач української, англійською, німецької мов, а мені море. Так у нас все і склалось.
Я сидів у кав’ярні, пив каву, дивився на море і згадував весь цей шлях. Ностальжі. Настрій був добрий. Хотілося щось зробити. Кава вносила свій вклад у розклад мого організму. І тільки я почав складати плани на це літо, як до мене підійшов колега, але з кафедри океанології. Його звали Валерій. Цікавий хлопець. Про нього багато всякого говорили. Він був Дон Кіхотом океанології. Останній лицар, який готовий був викликати будь-кого на бій в ім’я природи та океану. Дуже часто траплялось, що він не бачив людей, тому що був постійно в розробці чергової теорії. Талановита і неспокійна людина. Майже геній. Кілька разів я йому допомагав, але намагався не зближатися з ним.
Він дивився на море і щось постійно шепотів. Раптом він подивився на мене і в погляді було щось від душевнохворого. Рішучим кроком направився до мене. Без привітання сів і впер свій погляд у мене, немов намагався прийняти рішення. І потім почалося
- Мені потрібен ваш час, ваша сміливість і віра у мене. Ви у мене вірите?
- Я вірю, що ви вчений, намагався я підхопити розмову, але був не впевнений, що треба продовжувати. Він був схожим на хворого, а це в час пандемії погано.
- У мене є не тільки теорія. У мене є докази того, що сучасна пандемія не випадковість. Природа намагається дати нам шанс.
- Теорія цікава, але в чому цей шанс?
- Як ви знаєте, коронавірус в першу чергу впливає на легені. Вони перші жертви цієї хвороби. Потім вже інші органи. Я довго думав, чому саме легені. Проводив розрахунки і дослідження. Я не буду викладати результати всіх своїх досліджень. Скажу кілька головних тез. Перша теза полягає в тому, що природа не робить зайвих рухів. На наш організм і наше життя, нас як частин природи, як тварин, природа разом зі всесвітом впливають, що призводить до трансмутацій. Інколи вони ведуть до знищенні виду, а інколи до трансформації та появи нового виду. Так з маленьких клітин на Землі була створена людина. А для людей є такий приклад, як неандертальці. Вони жили, на нас не вплинули і пішли, можливо тому, що їх вид після змін на Землі не зміг далі існувати.
Теза друга, зміна клімату веде до глобальної катастрофи, а разом з цим призведе до повної зміни нашої середи існування. Ми як вид, скоріше не зможемо далі існувати. Після нас має з’явитися новий вид.
Теза третя і остання, коронавірус і є тим чинником, що має змінити Homosapiens. Зміна повітря потребує від нас інших інструментів дихання. Коронавірус намагається допомогти нам перебудувати себе для майбутнього.
Ми позабули, як це розмовляти з природою. Ми перестали до неї прислуховуватися. А зараз саме час. Моя теорія полягає в тому, що частина людей з часом після впливу цього вірусу перестане дихати киснем через легені, буде будувати собі зябра для існування в океані. Це головна гіпотеза. Друга в тому, що деякі почнуть використовувати інші хімічні елементи для існування, наприклад вуглекислий газ. Може для життя ми вже не будемо потребувати так багато кисню, бо його не буде. Саме тому вірус впливає на весь організм людини.
- Але це дуже смілива гіпотеза.
- Я ще не закінчив. Більша частина не отримують цього шансу і просто перехворіють. По моїм розрахунком у мене є всі шанси отримати можливість стати частиною океану. Я хворий на останній стадії. Вже незабаром мені буде важко дихати, але без вашої допомоги я не зможу закінчити експеримент.
Після цих слів я відсторонився від нього. Напроти мене сидить людина, яка хвора і зізнається в цьому. А як же я? Я можу заразитися!
- Я вас дуже прошу. Вам треба лише, коли я вже не зможу дихати і втрачу свідомість, перекласти мене в акваріум, де я вже приготував воду зі спеціальним розчином.
- Але це самогубство. Вам треба звернутися до лікаря.
- Припиніть. Я все розрахував. Я або помру, або зроблю велике відкриття. Залишилось не довго. Ви майже не ризикуєте. На кафедрі в лабораторії стоїть готовий акваріум. Завтра з ранку я буду на вас чекати, тому що саме завтра у мене почнеться рецесія.
Він дивився на мене хворими очима божевільного. Але я розумію його. Саме це схоже на мою любов до моря. Я залишив все, щоб опинитися тут. Так і він.
- Я підготував документи, щоб вас ні у чому не звинуватили. До відкриття кафедри ще два тижні і нам ніхто не буде заважати. Якщо що, то мене знайдуть мертвим, а вас наче не було. Я буду на вас чекати. Тільки на вас.
Після цих слів він став і пішов. У мене не вистачало слів. Цілий день і ніч я провів у роздумах. Було дуже шкода цього, ще молодого але божевільного хлопця. Хоча з іншого боку, саме божевільні і рухають цей світ у майбутнє.
Наступного дня я був біля кафедри, де на мене чекав Віталій. Йому було дуже погано. До кафедри він ледь дійшов. Там ми сіли і він став давати останні рекомендації
- В акваріум маєте мене зіштовхнути лише коли я припиню дихати. Не раніше. Це дуже важливо.
Його хворі очі майже не бачили мене. Він кашляв. Після цього ми вже не розмовляли. Я приносив воду або чай, що він приготував на столі. До ночі він вже майже не дихав. Але я пам’ятав його слова. Поруч стояв акваріум і його імпровізоване ліжко стояло поруч, так, що це було не важко зіштовхнути його в нього.
Наступна доба була важкою. Я кляв себе і його за все це. Кілька разів збирався викликати швидку. Він продовжував дихати. На наступний день до його легень повітря надходило зі свистом. А ще зранку і я став погано себе почувати. На третю добу хвороба мене перемогла і у мене не вистачало сил рухатися. Якось дуже швидко. Клятий божевільний таки заразив мене, хоч я і намагався притримуватися всіх заходів. На третю ніч він все продовжував дихати. І дихання стало кращим. А ось у мене все стало навпаки. Я сидів біля нього. Мені нічого не хотілось. Третя безсонна ніч давало по собі знати. Очі заплющувалися, дихати ставало трудніше. Маску я вже давно зняв.
Останнє, що я запам’ятав, так це здивований погляд Віталія, який дивився на мене. Він одужав, так і не отримавши чуда. На цьому все...
Вже не знаю скільки часу й пройшло. Але мені було легко. Я немов був у повітрі. Відчував себе відпочившим і здоровим. Я відкрив очі і побачив, що навколо вода, я в акваріумі, а за склом стоїть Валерій. Ми зустрілися очима. В його очах був сум.
В моїй голові щось відбувалося. Думки були впорядковані і рухалися швидко. Я відчував не тільки себе повністю, я відчував всі зміни у собі, свої нові можливості. Я став новою ланкою. І в цих думках вже прораховувалося моє майбутнє…
28.06.2020 Алекс Беккер ©
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma