Військова історія знає чимало прикладів суперництва між військовими командирами та співробітниками спецслужб чи розвідок. Однак у критичні моменти – особливо в умовах сучасної війни – ці дві сили мали би ставати монолітними.
Наприклад, в США конфлікти між Пентагоном та ЦРУ є системним явищем, яке часто називають «війною розвідок». Ці структури мають різну культуру, завдання та методи роботи.
На початку 1960-х років між військовим командуванням та ЦРУ виник гострий конфлікт щодо оцінки ситуації у В'єтнамі та Лаосі. Військові вважали оцінки ЦРУ «надто песимістичними» щодо ефективності ескалації бойових дій. Пентагон дратувала монополія ЦРУ на стратегічну розвідку.
У результаті, у 1961 році було створено Розвідувальне управління Міністерства оборони (Defense Intelligence Agency – DIA) як пряму противагу ЦРУ, щоб військові мали власне джерело аналітики.
Перед вторгненням в Ірак адміністрація та Пентагон (зокрема міністр Дональд Рамсфельд) намагалися змусити ЦРУ надавати звіти, які б підтверджували наявність у Саддама Хусейна зброї масового знищення.
Професійні аналітики ЦРУ скептично ставилися до багатьох доказів. Тоді Пентагон створив власну аналітичну групу (Office of Special Plans), яка працювала з неперевіреними даними, щоб обґрунтувати війну, фактично ігноруючи застереження Ленглі.
На початку операції в Афганістані (2001) військові спецпризначенці часто змушені були чекати на офіцерів ЦРУ, оскільки лише останні мали юридичне право та кошти на місці для підкупу місцевих польових командирів.
Це викликало невдоволення командування сил спеціальних операцій США (USSOCOM), яке хотіло мати власні фінансові та «тіньові» повноваження, щоб не залежати від цивільної розвідки під час бойових місій.
Один із найбільш парадоксальних прикладів стався у 2016 році, коли на півночі Сирії між собою зіткнулися угруповання, які підтримували різні відомства США:
– Пентагон озброював та тренував «Сирійські демократичні сили» (SDF) переважно для боротьби з ІДІЛ;
– ЦРУ через секретні програми підтримувало інші повстанські групи (наприклад, «Фурсан аль-Хак»), метою яких було повалення режиму Асада.
У результаті в районах навколо Алеппо підрозділи, озброєні Пентагоном, неодноразово вступали в бойові зіткнення з підрозділами, озброєними ЦРУ.
Чому виникають ці конфлікти?
Для ЦРУ розвідка – це дипломатичний та стратегічний інструмент довгострокового впливу. Для військових – це прикладний інструмент підтримки (Targeting) конкретного бою (операції). Отже, конфлікти виникають із-за різних цілей.
Військові діють згідно з кодексом військової юстиції та статутами. ЦРУ проводить «секретні акції» (covert actions), які часто знаходяться в «сірій зоні» права, що викликає недовіру з боку армійських офіцерів. Отже конфлікти також є, із-за незаконного (або на межі законності) «мутняка».
Історія України знає періоди, коли спецслужби (СБУ) та правоохоронні органи (МВС) мали значно більший політичний та адміністративний вплив, ніж Міністерство оборони та Збройні сили.
Це часто призводило до ситуацій, де силові правоохоронні структури намагалися домінувати над військовим командуванням або діяти автономно від нього але зазвичай обсиралися і швиденько перекидували свої функції на ЗСУ (АТО, безпека складів боєприпасів тощо).
Найяскравішим прикладом юридичного та фактичного домінування спецслужби над військом був початок війни на Донбасі. Оскільки збройний конфлікт офіційно вважався АТО, загальне керівництво операцією згідно із законом здійснював Антитерористичний центр при СБУ, а не Генеральний штаб. Однак в реаліях його реалізували відряджені в СБУ офіцери ГШ ЗСУ.
У результаті військові частини підпорядковувалися цивільним або спецслужбівським чинам, що часто створювало хаос в управлінні, проблеми з підтримкою та координацією. Ситуація на краще змінилася лише у 2018 році з переходом до формату ООС (Операції об’єднаних сил), де командування офіційно перейшло до Збройних Сил України.
Наприклад, у перші роки (2014-2016) війни МВС мало власні військові формування, які зазвичай діяли окремо від планів ЗСУ.
Фіксувалися випадки, коли представники МВС та СБУ намагалися роззброювати добровольчі групи, що діяли в інтересах оборони, через конфлікт повноважень та підпорядкування.
Наприклад, у 13 лютого 2015 року співробітники МВС та СБУ здійснили спробу роззброєння групи бійців 1-ї штурмової роти 5-го окремого батальйону ДУК, що викликало значний суспільний резонанс.
У квітні того ж року підрозділи ЗСУ за підтримки спецслужб оточили базу ДУК у селі Великомихайлівка на Дніпропетровщині, вимагаючи роззброєння або вступу до офіційних структур.
На початку війни у 2014-му багато груп діяли стихійно, не маючи офіційного підпорядкування, що давало правоохоронцям підстави класифікувати їх як «незаконні збройні формування». А керівництво держави побоювалося наявності великої кількості озброєних людей, не підконтрольних центральному військовому командуванню.
Міністр внутрішніх справ, чомусь забутий зараз всіма «Чорт» Аваков (а даремно), у певні періоди мав настільки сильний політичний вплив, що структури МВС (зокрема Нацгвардія) розглядалися як «паралельна армія», що конкурувала з МО за ресурси та увагу керівництва держави.
СБУ історично здійснює контррозвідувальне забезпечення ЗСУ. Це дає офіцерам безпеки інструменти впливу на військове командування.
Жоден значущий наказ або призначення в ЗСУ не відбувається без візи офіцера військової контррозвідки СБУ. У часи політичної нестабільності це використовувалося для забезпечення лояльності командувачів політичному керівництву, а не суто військовим інтересам. В принципі це і продовжується зараз.
Навіть по цей час СБУ активно виявляє «кротів» серед військових (наприклад, якогось начальника медпідрозділу чи командирів БпЛА), що підкреслює їхню функцію нагляду над армією.
ТЕРТЯ МІЖ СПЕЦСЛУЖБАМИ, РОЗВІДКАМИ ТА АРМІЄЮ
Чому це відбувалося і відбувається?
Головна причина – політична архітектура України, де Президент традиційно більше довіряв «своїм» призначенцям в СБУ та МВС для контролю внутрішньої ситуації, тоді як армія до 2014 року систематично послаблювалася і не сприймалася як суб'єкт впливу.
Іншими словами, політичні свині при владі в Україні завжди намагалися контролювати (і вірогідно будуть продовжувати це робити в майбутньому) армію через СБУ та МВС із-за боязні втрати тої самої влади та впливу на авторитетних командирів.
В історії України були випадки гострої конкуренції та навіть трагічних зіткнень між СБУ та ГУР. Хоча обидві структури працюють на захист держави, різниця у підпорядкуванні (СБУ – президенту, ГУР – Міністерству оборони) та накладання функцій іноді призводили до конфліктів.
Кейс Дениса Кірєєва – це найгучніший і найбільш трагічний випадок прямого зіткнення відомств у сучасній історії. 5 березня 2022 року співробітники СБУ застрелили в центрі Києва Дениса Кірєєва, який був членом першої української делегації на переговорах з кацапами у Гомелі.
СБУ підозрювала Кірєєва у державній зраді. Однак керівник ГУР Кирило Буданов пізніше заявив, що Кірєєв був штатним співробітником розвідки, який попередив про десант у Гостомелі, і його вбили в автомобілі СБУ, а тіло викинули на вулицю.
Буданов назвав це спробою ворога посіяти хаос і завадити роботі розвідки, зазначивши, що тодішній голова СБУ Іван Баканов не зміг пояснити цей інцидент.
Мутняк ще той …
Навіть у цей час, попри загальну координацію, виникають локальні суперечки.
Наприклад, у грудні 2025-го сталося збройне заворушення (аж до стрілянини та сутичок) між бійцями ГУР та підрозділами ЗСУ (які часто координуються з контррозвідкою СБУ) через право оренди та використання тренувальної бази.
Це свідчить про збереження певної автономності та «корпоративного» егоцентризму спецслужб.
Обидві служби (СБУ та ГУР) часто конкурують за право першості у звітуванні про успішні удари по території РФ (наприклад, операція «Павутина» у червні 2025 року або атаки на російські підводні човни).
Історична та інституційна конкуренція
Історично СБУ вважалася «головною» спецслужбою з ширшими повноваженнями всередині країни. ГУР, особливо після 2014 року, значно наростив м'язи, створюючи власну агентурну мережу та бойові підрозділи, що іноді сприймалося СБУ як «захід на їхнє поле».
СБУ за законом має право перевіряти (здійснювати контррозвідувальний нагляд) офіцерів ГУР на предмет лояльності, що створює постійну напругу, оскільки розвідники вважають це інструментом тиску.
Швидше за все керівництво обох відомств, зокрема й новопризначений керівник ГУР Олег Іващенко, публічно демонструватимуть злагодженість та єдність. Однак інституційне суперництво залишається природним елементом демократичної системи стримувань і противаг, поки воно не переходить у фазу фізичного і збройного протистояння, яке згодом може перетворитися в реальну громадянську війну на фоні закулісних політичних ігрищ.
Публічна підтримка Голови СБУ Василя Малюка з боку військових командирів ЗСУ, НГУ є нетиповою для історії і може демонструвати подолання колишнього суперництва на користь бойової співпраці. Однак то не точно …
Чому розвідка і правоохоронні структури повинні підпорядковуватися військовому командуванню, а не навпаки?
У світовій практиці військова розвідка та структури безпеки інтегровані в армійську ієрархію. Це здається логічним, і за цим стоять фундаментальні принципи:
Швидкість ухвалення рішень
На полі бою секунди рятують життя. Пряме підпорядкування розвідника командиру прибирає бюрократичне «сито». Інформація про ворожу колону йде прямо до артилериста чи СБС, а не через високі кабінети.
Єдиноначалля командування
Командири всіх ланок військового управління – зверху до низу – несуть одноосібну і повну відповідальність за успіх бою (операції) та життя людей. Вони повинні ставити завдання розвідці, виходячи зі своїх потреб обстановки і виконання місій, а не отримувати звіти, які спецслужбам «зручно» надіслати з якогось розвідувального центру з припискою «без змін» у висновках про противника.
Цілевказання
Сучасна війна – це війна координат цілей. Розвідка сьогодні – це очі, які знаходять ціль, а армія – це рука, яка завдає удару. Якщо рука й очі підпорядковуються різним «головам», організм програє.
Ця модель не є унікальною для України. Наприклад, Джордж Вашингтон ще у XVIII столітті особисто керував розвідкою, розуміючи, що без неї армія сліпа. Сьогодні альянси на кшталт «П’яти очей» (Five Eyes) працюють за тим же принципом: розвідка – це сервіс, який забезпечує перевагу військовим на землі, у воді та в повітрі.
На мою думку, коли військові командири публічно підтримують керівника служби безпеки, це сигнал про те, що механізм державного управління працює або злагоджено або як «лебідь раком щуку».
Риторичне запитання: а чи скаже щось у підтримку генералів Драпатого, Білецького, командирів Мадяра і Прокопенка умовний керівник СБУ, МВС чи ГУРа, коли ВГК чи ГК буде знімати їх з посади?
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma