6 липня 1920 р. Героїчно загинув сотник Пархомюк,колишній командир 2-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії Армії УНР в 1919 р.
В 1920 р.Пархомюк очолив рештки Спільної Юнацької школи Армії УНР. Він зі своїми юнкерами був оточений під Проскуровим (нині Хмельницький) полчищами Червоної кінноти,бої вели до останнього.Коли закінчилися набої,сотник віддав наказ ідти на багнети.І юнаки кинулися на ворога, але “дика хвиля червоної кінноти” залила їх, не давши опам’ятатися...
Більшовицький командир рубати заборонив.
Юнкерів, під дулами рушниць погнали до штабу 24-ї бригади Червоного козацтва, який розташувався у будинку священика.
“На подвір’ї було повно польських жовнірів, українських вояків та кілька жінок, – згадувала Ольга Ярмак сестра жалібниця . – Видно було, як червоні кати відводили за клуню раз по раз кількох полонених, – звідки потім доносилися страшні крики жаху, що внедовзі завмирали під глухими ударами шабель. Кінчивши зі своїми жертвами, катюги спокійно виходили з-за стодоли, обтирали закривавлені шаблі соломою і, сплюнувши, спокійно закурювали, чекаючи на чергові жертви. Присуди видавав комісар, ж#д, котрий сидів у холодку на ґанку хати, в розстібнутій шкіряній куртці”.
Тут із хати вийшов червоноармієць і щось зашепотів на вухо чекісту. Той підхопився і з пафосом промовив:
– Сєйчас пґієдєт камандіґ – таваґіщ Катовскій. Он хочєт паґлядєть на вас, пєтлюґовская сволочь!..
Довго чекати не довелося. На вулиці здійнялася хмара пилу, з якої вимайнуло з десяток донців – а з ними і Котовський.
Ольга Ярмак запам’ятала його таким: “Кремезний, лице пооране слідами віспи, майже на одно око сліпий, в чоботях, при боці козацька шабля, з-під картуза виглядала хвилька. В чорному френчі і такого ж кольору штанях “галіфе”, сидів визиваюче на тяжкому коні”.
З коня Котовський не зліз, “але хижацьким, злим поглядом перебіг по постатях полонених, що стояли, очікуючи свого кінця”. Гострий погляд одразу вихопив командира.
– А ти кто?! Ахвіцер?!
– Ні! – з викликом відповів Пархомюк. – Старшина...
– Валостной, что лі? – глузливо кинув Котовський. – Ну, так па старшинству єво – пєрваво...
Оточивши полонених, донці на команду начальника вивели їх на вулицю і погнали за село... Виштовхали на горбочок, що між селами Нові Зозулинці та Сорокодуби... А самі гарцювали внизу, біля кулеметників, які залягли півколом.
Було їх, скривавлених українських юнаків, близько ста чоловік.
Червоні чогось чекали, не стріляли... Як виявилося, дожидали начальника. Невдовзі він (в оточенні кількох вершників) під’їхав із Сорокодубів. Це був отой чекіст у розстібнутій чорній шкірянці, який ще годину тому невтомно засуджував на смерть полонених.
“Гаряче липневе сонце немилосердно пражило землю”. Хоч почалася жнивна пора, але в полі не видно було жодної живої душі.
– Таваґіщі, – прокартавив катюга, – прєдлаґаю вам вступіть в Кґасную армію.
Полковника Пархомюка ніби вдарило електричним струмом. Випроставшись, він пружно ступив вперед кілька кроків і плюнув у комісарську пику. А тоді твердим голосом вигукнув:
– Я плюю на тебе і на всіх вас, катів! Я – полковник Пархомюк, колишній командир 2-го Сірого полку. Слава Україні!
“Сухий тріск стрілу розбудив денну тишу і рознісся гомоном по полі, – згадувала Ольга Ярмак. – Командир юнацької сотні тихо осунувся на траву”.
– Стґєляй всєх пєтлюґовскіх сабак! – заверещав комісар, витираючи свою гидку, обпльовану твар.
Кулеметники не барилися і вмить скосили сотню українських колосків...
Була жнивна пора 1920 року...
З джерела:
Роман Коваль
"За волю і честь"
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma