Enigma Enigma

Олекса Доніч

2021-11-08 11:45:56 eye-2 3257   — comment 0

Як Іван Іванович посварився через Гоголя


Якось у пору заходу сонця, коли спека літнього дня мляво поступалася нічній прохолоді, у Полтаві на Білій альтанці з’явилася кумедна пара. Довготелесий пан віком десь років тридцяти ледь помітно стримував цибатий крок, щоби низенький товстун поруч встигав зробити кілька дрібних.

Супутники зупинилися біля середньої колони альтанки. Товстун нишком підтягнув формені темні штані, дістав із кишені світлої інженерної тужурки блакитний носовичок із вензелями Південної залізниці й почав, знявши формений кашкет, ретельно витирати ранню чималеньку лисину, чоло, великий ніс-сливу та підкручені до гори руді вуса під пишними щоками. Його товариш, стрункий шатен, що перед прогулянкою встиг переодягтися після служби у лляну двійку, яка дозволяла майже не відчувати спеки, замріяно, повільно поводячи довгим носом по сторонах, дивився великими темно-брунатними очима на розлогі, розмиті вечором смарагдові краєвиди, розімлілу від спеки річку Ворсклу й відблиски зникаючого червоного сонця на хрестах величного старовинного монастиря.

Огляд з Іванової гори й справді був розкішний, ще й з низин Подолу долинали дівочий спів під бренькіт бандури та тихий вітерець із трунків степового євшан-зілля і річкової вологи. Усе це додавало панорамі неабиякої чарівності.

— Не туди ви дивитесь, Іване Івановичу. Погляньте краще праворуч, на хатину нашого малоросійського Вергілія, — мовив товстун, зблиснувши розумними жовтавими оченятами.

— Та не хочу, шановний Іване Никифоровичу, бо ж око муляє ця «мєрзость і запустєніє» хати видатного земляка нашого. Скільки вже зверталися до губернатора з проханнями дозволити збір на хату-музей Котляревського, проте зась, у високих кабінетах до самого Петербурга все малоросійське під підозрою та забороною, самі ж знаєте, — з сумом відповів Іван Іванович.

— То ж бо й воно, що Малоросія, — почухавши потилицю, завзято вигукнув Іван Никифорович, — славні наші пращури, запорожці, жили в Україні й були великі, а ми, мабуть, малі та миршаві. То швидко вже до мишей докохаємося, якщо російського белетриста Гоголя славимо, а своїх українських забуваємо.

— Та годі вам уже. Микола Васильович теж наш, полтавський, до того ж любив і прославив Україну, — скривився, мов від зубного болю, Іван Іванович.

— Авжеж, Гоголь був парубок моторний, — усе ніяк не вгамовувався Іван Никифорович. — Особливо прадідів наших прославив, неначе вовк кобилу.

— Годі, годі, Іване Никифоровичу, вам той Гоголь, мов коту пацюк. Я ж знаю, що він — це ваш найулюбленіший письменник ще з дитинства. Краще дивиться, який чудовий вечір, — з примирливою усмішкою запропонував Іван Іванович, лагідно подивившись на співрозмовника з висоти свого чималенького зросту.

— Так, однак звів Гоголя з розуму той Петербург, злизав, як туман сніг навесні, — залишив останню крапку за собою упертий товстун, насмішкувато зиркнувши на приятеля...

Зненацька зовсім поряд, з кущів біля лавки, вискочив великий чорний цюцько, сполохавши двійко сорок, які чкурнули чорно-білими блискавками, зацокотіли наче скажені, і зник у заростях на схилі. У цю мить вдарив соборний дзвін…

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma