Історична тема є провідною в інформаційній війні, яку веде Росія проти України. Метою російської інформаційної війни є не лише перекрутити і спотворити факти поточних політичних подій та того, що відбувається в Україні сьогодні, але й підірвати історичні засади української ідентичності. Україна подається російською пропагандистською машиною як штучний витвір, історична випадковість, країна і держава, яка ніколи не існувала до 1991 р. і яка ніколи не доводила свою життєспроможність. Через таку подачу проводиться думка про неминучість розпаду України або її зникнення з політичної карти, приреченість будь-яких спроб оперти сучасний патріотизм на історичне підґрунтя традицій, досвіду і здобутків українців протягом попередніх століть.
Щодо міфів, які поширює російська пропаганда. Наприклад, легенда про випадковість сучасних територіальних меж України, які є “лише подарунками Леніна, Сталіна і Хрущова”, а половина України є не Україною, а «Новоросією». Натомість, Росія ігнорує міжнародно-правові засади новітньої державності України (від 1917 р.), які оперті на принцип національного самовизначення, що стосується всіх етнічних земель. Для того, щоб поставити певну основу під свою військову агресію, анексію, росіяни проводять "анексію історії". Вони дають своє бачення української історії, щоб показати, що її, власне, не існує. Російські наративи стосуються в першу чергу того, що України не існує і існувати не може, Крим і Донбас завжди були російськими, та інших подібних речей, які зараз активно поширюються у соцмережах. Коли ми говоримо про російську пропаганду, передусім йдеться про російські соцмережі, які під санкціями в Україні, але сторінки існують та користувачі там живуть – близько 7 мільйонів українців користуються цими мережами. Йдеться не тільки про російські фейки, адже це звужує проблему, особливо, якщо ми говоримо про історію, адже там багато напівправди, фактів, які вирвані з контексту, маніпуляцій. Ми говоримо про наративи, тобто вірусні думки, які є в кожному меседжі. Про історію можна говорити як завгодно: є теми, які розганяє російський інтернет, що пов’язані з якимись подіями світової історії. Але цікаві історія України та ті наративи, які пов’язані з російською агресією сьогодні. Ми дивимося на те, як історія використовується з політичною метою. Тому обрали шість наративів, які виправдовують російську агресію
Перші два наративи стосуються існування України: один – що України є невдалою тінню Росії, адже російські землі завжди називалися Руссю, а Русь – це Росія й ніякої України ніколи не було. Другий пов'язаний з тим, що Україна кимось вигадана і є антиросійським проектом поляків, австро-угорців, євреїв чи американців. Ці два наративи говорять, що України немає, це помилка, так звана "страна 404".
Ще важливим наративом, є те, що Крим є "ісконно російською землею".
Інші два наративи пов’язані з темою Другої світової війни й це важливо, тому що в нинішній війні дуже акцентується цей момент. Тут дві важливі тези, мовляв, Україна забула про перемогу над нацизмом, бо не так її цінує. А йдеться просто про те, що Україна почала дивитись на війну ширше: по-перше, що вона почалась з 1939 року, а по-друге, що ми маємо дуже складну історію, проте ми не асоціюємо себе лише з УПА. Ми кажемо, що наші люди були з обох боків. Також важливим наративом є той, що українці – фашисти і що український націоналістичний рух часів Другої світової війни за замовчуванням фашистський. Цікавим моментом в цьому випадку є те, що українські історики не говорять, що з УПА все окей, вони говорять, що були дуже важкі часи, невеликий простір для маневрів і людей змушували обирати між різними тоталітаризмами", – наголосив Володимир Єрмоленко.
Останній наратив, стосується СРСР: "Це тому що якщо Україна пробує рухатися процесом декомунізації, то сучасна Росія – процесом рекомуназації. І ми бачимо, що в інформаційному просторі РФ тема православна тема, добільшовицької імперії потрохи відходить на другий план, а на перший знову виходить радянська тема. Вона доходить аж до тези, що Сталін герой, який індустріалізував країну,об’єднав Україну, його всі боялися. Тому ми розуміємо, що якщо людина має в голові тезу про те, що СРСР був великим, а Сталін – героєм, з якими думками він прийде в Україну, якщо в цієї людини є зброя.
Як приклад, російська пропаганда, яка існує навколо мирного врегулювання, приховує сутність подій, що відбуваються. Тож доступ до реальної інформації мають поодинокі політики на Заході, тоді як доступ до фейкової та фонової інформації мають практично всі. Через це політична доцільність перемагає правду, а Україна, як найбільш контрольований елемент, отримує тиск з боку західних партнерів. Інформаційний супровід цих процесів давно є наріжним каменем організації переговорів. І це підтверджують останні події, які регулярно відбувалися після Мінських зустрічей та зустрічі у Нормандському форматі, коли РФ наполягає на закритому режимі, а потім сама ж порушує цей режим заради того, щоб створити необхідний контекст, інформаційний фон для просування своїх наративів. Наша позиція завжди була та залишається чіткою: ми повинні мати власний інформаційний супровід, і розробити власні правила переговорного процесу, зробити його більш відкритим, більш виразним з точки зору позиції України.
Російська пропаганда – це не лише фейки. Вона охоплює і створення агентів впливу, починаючи від розуміння, як працює система верифікації інформації у західних ЗМІ. У підсумку, ми отримували не зовсім потрібну картину для України у переговорному процесі, і звісно, не зовсім вірний інформаційний фон. Тому з точки зору протидії саме тут нам необхідний більш відкритий переговорний процес,
Також існує певна проблема через те, що західні медіа та експерти не так популярні в Україні, як того вимагає наш інформаційний запит. Часто-густо українські видання не мають за кордоном ані власних корпунктів, ані ресурсів, щоб дати суспільству об’єктивну картину того, що насправді відбувається на Заході. Через це українці користуються російськими перекладами видань, які наводять не завжди коректні переклади західних експертів, або взагалі, наводять слова експертів, які не існують.
Кількість неправдивої інформації саме по західному напряму збільшується в рази. Тому ми маємо шукати як мінімум, партнерські організації і почати формувати якісь координаційні структури, які б дозволили нам верифікувати інформацію, входити в інформаційний простір західних країн з нашою експертною думкою, і водночас, споживати з Заходу більш вірогідну інформацію.
Водночас, потрібно ретельно перевіряти інформацію, яку нам подають в мережі Інтернет. Україна повинна розуміти, що на цю тему потрібно говорити не тільки із ЄС та США, а із великими технологічними компаніями. До прикладу, був час, коли компанія Фейсбук навпроти новин, які були сумнівними, виставляв червоний прапорець, позначаючи, що ці новини є доволі сумнівними. Потім вони відмовилися від цього і залишати контент як і є. До прикладу, сьогодні заблокуєш 20 сепаратиських сайтів, але завтра з’являється таких 20 нових. І не виключено, що далі список цих сайтів може бути розширюватися. Тому тут ситуація доволі складною та потребує того, аби знайти спосіб як протидіяти фейковим новинам.Для громадського сектору необхідна медіаграмотність, але й вона часто є неефективним, оскільки люди звикли вірити в те, що вже вірять. Люди звикли вірити в те, що вже вірять. Люди перебувають в своїх ополонках. Вони загнані в Фейсбук і отримують інформацію від своїх потенційних друзів, при чому часто не виходячи за межі своїх звичних ополонок. Прихильники так званих «ДНР» і «ЛНР» вони завжди залишатимуться в колі свого спілкування, прихильники державництва – в своїх колах. Є велика боротьба на рівні діалогу із технічними корпораціями, щоб вони змінювали свої алгоритми. Користувачі мають вирішувати і були готові самостійно перевіряти інформацію та, водночас, розказувати в своїх замкнених просторах, своїм друзям, про це. Для перевірки є величезний інструментарій, тому активна спільнота не повинна чекати від когось, що їй підготують інформацію для сприйняття, а сама перевіряти її. Боротися на законодавчому рівні? А як щодо того, щоб карати тих суб’єктів, які систематично поширюють дезінформацію? Експерти дійшли висновку та наголосили на тому, що насправді цей метод є неефективним. Є інформація, що не може жодна урядова структура втручатися в свободу медіа і визначати, де фейк, а де ні. Якщо урядова структура цього не може робити, тоді за цим слідкувати повинно громадянське суспільство. Тоді ті, хто поширює фейкову інформацію швидко втратять свою репутацію. В першу чергу повинна бути сильна позиція громадянського суспільства. Насамперед, потрібно знімати цю всеядність та працювати із підлітками, школярами та із тим, аби вони мали умови формування аналізу для власного контенту.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma