В українській історії були часи, коли не те що вагомий вчинок, а навіть рішуче слово вирішувало долю наступних поколінь. Утім, досвід усіх (не)проведених люстрацій показав, що дієвішим за будь-яку розмову буває все-таки конкретна дія, а не безхребетні перемовини. Хай там як, але віднедавна, судячи навіть з дитячих книжок, ситуація не лише в літературі кардинально змінилася.
Так, наприклад, "Діалоги з совєтами" Станіслава Вінценза (Л.: Апріорі), - напрочуд актуальна книжка для нашого сьогодення, адже нарешті там, де донедавна, як казав Василь Рубан, були "самі лише щирі здоровкання за руку", прийшла черга кулі замість розмови. Це сусідський Солженіцин, пригадується, радив у відповідь на кожний зайшлий на подвір’я "чорний воронок" виставляти кулемета з віконця на горищі, а в українців до останнього моменту було інакше.
"Війну з німцями у нас прийняли всі, здається, навіть пацифісти. Але з совєтами? – вагається автор книжки. - Що це? Напад, протекторат для захисту від німців, чи свавільне захоплення? " Сам він мріяв усе життя провести в горах серед любих його серцю гуцулів, яких вивчав і описував, проте совєтська окупація 1939 року перекреслила ці плани: автор потрапив до НКВД, чудом врятувався із в’язниці, через гори перебрався до Угорщини, де став біженцем. Але й тут його наздогнала сталінська навала, тож довелося втікати далі на Захід. Будучи письменником, він досліджував тоталітарну машину, яка нищила його рідну Гуцульщину, спілкуючись з людьми і нелюдами - совєтськими прикордонниками, чекістами, вояками. Бо свої вже все сказали, і дивно, що він не почув – ані Кармалюка, ані решти опришків.
Старші люди, як стає видно навіть з цієї книжки, взагалі завжди розумілися на таких речах, адже українці – вони не такі, навіть баби. "Я запитав одну із них: "Біда, бабуню, чи не так? " - згадує автор. - Вона відповіла мені прислів'ям: "Ей, паночку, одна біда - то рідна мати, допіру сім бід на обід - ото біда". Не кажучи вже про дідів. "Трохи пізніше я пішов до свого вісімдесятирічного батька, щоб пояснити йому мотиви мого від'їзду, - продовжує спогадувач. - Він вже знав новину. Мовчазний за своєю природою, батько виглядав геть приголомшеним. Він дивився на кінчики взуття. Це я пам'ятаю - якось так, наче старий буровий майстер на зруйновану свердловину. Я хотів його заспокоїти, але він гордовито мене осадив: "Мені то що! Гуни звідти, гуни звідси, а я маю то в носі". Я висловив стурбованість його здоров'ям, але мій батько нетерпляче перервав мене: "Хто від страху вмирає, тому бздини дзвонять".
Воно й правда, якщо згадати, що "коли ми вмирали, нам сурми не грали". Не кажучи вже про дзвони.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma