Сьогодні це вже не пусте питання. Не буду про рейтинги, але менше ніж за рік упевненість українців у перемозі не зросла. Маршрут до неї, української перемоги ще не проглядається ясно й упевнено, але ось альтернативні, обхідні та окольні у вигляді натяків уже виринали і продовжують виринати та прослизати в українському медійному просторі вже з регулярністю. Через нерозуміння та зростаючу недовіру, до апатії та втоми й байдужості: цей шлях уже пройдено Україною вже більш ніж за століття спроб не раз і не два.
Не заглиблюючись у глибокі аналізи з суто практичного боку, причини цього вкладаються в доволі коротке формулювання: проєкт незалежності не має, не сформував за століття, постійного та надійного власника.
Демократію в Україні ще не було сформовано, побудовано громадянами: навмисно та обдумано, для здійснення проекту незалежності та облаштування сучасної, демократичної європейської країни. Цього не сталося ні в першу спробу, 1918 – 1920, ні за десятиліття другої, 1992 – 2024.
Звідси випливає неминучий і логічний висновок: формальні органи влади України не можуть бути надійним власником проекту незалежності. Це передбачення теорії; а ось фактичні, емпіричні підтвердження:
1920: конфлікт гетьманату та Директорії, у критичний для країни час
1992-94: здали ядерну зброю за нікчемні, нічого не варті папери - замість повноцінних міжнародних договорів.
2002: продовжували віддавати та знищувати стратегічне озброєння замість створення та зміцнення структури незалежності.
2005 - 2008: провалили реформи першого майдану та вступ до НАТО
2010: повернулися до вихідної точки
2014: замість проведення необхідних реформ широкої демократичної коаліції (з конституційною більшістю) розібрали її за лічені місяці для встановлення одноосібної влади.
2019-2022: займалися популярним проектом: а якщо спробувати пропливти вперед регулярно відгрібаючи назад?
2022: ще один (черговий) не-сюрприз історії
2022-2023: періоди героїзму та наївності
2024: масова перетряска військового керівництва, у ключову для країни годину.
2024: (черговий) вступ у період невизначеності?
Тільки факти, історична перспектива. І в підсумку, за більш ніж століття: проект незалежності все ще не має впевненого та надійного власника. Це не приватна думка і не марафон, просто скажіть собі: ви маєте надійну впевненість у позитивному завершенні проекту? Бачите.
Сьогодні цими днями попереду вже ясно проглядається наступний етап: невизначеність. Якісь слова літають вільно у медійному просторі, але чому; що вони означають; чим забезпечені; і чого варті: не знає ніхто.
Вийшли на рівень: у новинах, сьогодні. Раз / якщо вийшли: скільки їх літає, щодня, в Україні, то як мінімум стільки ж має бути в країні-агресорі? Це правильна інтерпретація марафонської історії? І кому ж це ще треба пояснювати, на десятий то рік? Чому це ще треба пояснювати комусь? Розповісти в новинах, вже можна. Показати в реальності: ще ні. Це що ж за закляття у нас таке? Очевидний результат: впевненості менше. Невизначеність зростає.
Але це ілюструє проблему: ясно і наочно. Наочніше навряд чи можливо. Власника, тому кому це потрібно, хто відповідає та зробить; і покаже результат: ні, не існує. Не сформувався ще, можливо. Почекати ще трохи, і наступний захід. Коли випаде нагода. Якщо.
Ось тут було місце для позитивної рекомендації: а як треба, що можна зробити краще? І ось тут то її не буде. Тому що взяти відповідальність за перемогу та майбутнє; створити та забезпечити її всім необхідним - це зовсім інше завдання ніж сподіватися та вірити; може це прозвучить жорстко, навіть донатити, і навіть жертвувати героїчно. Тому що це: щоcь; що небудь; те що є; все що є навіть. Але це ще не забезпечує, може не набратися на квиток, розумієте!
На квиток (до перемоги та майбутнього) вистачить точно: все що потрібно і скрізь де воно потрібно. Бачите різницю? Надій, героїчних жертв і скорботних пісень може просто не вистачити, на квиток. І знову. І ще раз.
Якщо ми дивимося кіно, навіть пускаючи сльозу, сподіваючись тa вірячи, ми не визначаємо його фінал. У української перемоги має стати та залишатися постійний, надійний власник. До самого фінального кроку, на кожному метрі кордону України.
Той, хто знає; хто хоче; і той, хто може: зробити, виконати і показати результат, не слова тa плани про шоколадне далеко. Усе що необхідно для перемоги і де воно потрібне. Ні на грам i ні на йоту менше, а більше: обов'язково. Тому що менше може не прокатати, і цілком можливо що не прокатить. І знову.
Тому що час слів минув. Тому що з усіх новин та каналів ясно вже і не може бути ясніше: від слів перемога не з'явиться. Не буде результатів, не буде й перемоги: просто. Це може бути головний висновок десятиліть. І сьогодні він так само актуальний як і в ті, вже пройдені та втрачені шанси історії.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma