Хто знає, яким би був звичний нам усім світ, якби у результаті холодної війни дві наддержави поляризованої після другої світової планети, не зіткнулися б у В’єтнамі в безкінечній та нещадній війні, що забрала мільйони життів представників різних держав.
В’єтнамська війна, котра не мала особливих успіхів та не принесла нікому з учасників великої переваги, певно, є одним із найпотужніших культурних каталізаторів, що існували в 20 сторіччі та мають свій вплив і зараз. У США навіть виник так званий "в'єтнамський синдром", що означає різке неприйняття участі американських солдатів у будь-яких закордонних військових конфліктах.
Популярна культура реагувала на війну у В’єтнамі по різному, в перші роки майже ігноруючи факт війни на іншому кінці світу, проте заглиблюючись у суть проблеми і бачачи що гинуть сотні й тисячі молодих хлопців, культура почала давати відповідь: це й фільми, на кшталт «Військово-польовий госпіталь MASH», що вийшов у розпал війни, а також - «Суцільнометалева оболонка» та «Доброго ранку, В’єтнаме», які надихалися темою В’єтнаму уже після.
Музика відповідала тим же – у 1969 році Америку струснуло музичним опенейр-фестивалем «Woodstock», на якому вибухнули Джимі Гендрікс, Джаніс Джоплін та Jefferson Airplane. Ми й досі слухаємо цю музику і асоціюємо її з війною в далекому та мокрому від дощів В’єтнамі.
Сам Вудсток став початком ери хіпі та підштовхнув початок сексуальної революції. Хлопці більше не хотіли гинути невідомо за що в джунглях далекого В’єтнаму, а дівчата не жадали втрачати друзів і коханих у війні, необхідність якої навіть власний уряд не міг пояснити.
У липні 72-го фотограф Нік Ют перебував у В’єтнамі та зробив одну з найкрасномовніших фотографій тієї війни, яка спровокувала у самих США масові протести. Він сфотографував як гола дівчинка, на якій від напалму американців згорів увесь одяг, тікає від бомбардування, разом із іншими дітьми. Фото називається «Напалм у В’єтнамі»
Фотограф заслужив Пулітцерівську премію, а світ побачив, що ця війна не лише розриває В’єтнам на дві частини, але й калічить некомбатантів – мирне населення, в тому числі – вбиває дітей.
Красномовними фотографіями відзначається весь період антивоєнних протестів у США. Американці не розуміли, навіщо їхня армія втручається у справи інших країн, відкидаючи аргументи про небезпеку поширення комунізму. Чорношкірі американці виступали проти війни, виголошуючи гасла на кшталт «Жоден в’єтнамець не називав мене ніггером», апелюючи до внутрішніх проблем у країні: таких як сегрегація та соціальна нерівність.
До слова, станом на 1967 рік, 64 відсотки придатних до призову та участі у війні молодиків складали саме афро-американці, адже білі хлопці, які мали можливість навчатися в коледжі, мали більші шанси уникнути призову.
Фотографії хіпі, покалічених солдатів та демонстрацій – основна тема антивоєнних кампаній часів В’єтнамської війни. Тут і біль, і відчай, і відраза – сила зображальних засобів використовувалася на повну.
Найсильніша емоція, яку покликана була викликати фотографія того часу – це жаль та обурення. Чому ми робимо життя цих людей гірше, поливаючи їх напалмом, чому ми палимо їхні рисові поля та ліси, коли вони й так небагаті та злиденні? Чому їхні діти переживають це все, в той час як наші – живуть у достатку та всотують світ всіма доступними людині способами? Чому мій хлопець загинув у 20 років? Всі ці питання ставила культура, зокрема й фотографія.
У 2003 сенатор Джон Кері сказав: «Я бачив відвагу як у В’єтнамській війні, так і в боротьбі за її припинення».
І це має сенс, адже шкоду бойові дії несли не лише окремим людським долям і цілим націям, війна також спустошувала економіку та ставала на заваді поступу в науці та демократії. Не можна розповідати людям про демократію та права людини в той же момент, коли на війні, від якої ніхто не виграє гине молодь.
На відміну від подальших загарбницьких воєн, які вели, до прикладу, СРСР в Афганістані та викидень імперії, Росія, - у Чечні, Грузії, чи Україні, ні фотографія, ні кіно, ні музика не понесли антивоєнного навантаження в країні, що ініціювала вторгнення, а російське суспільство не стало на захист загальнолюдських цінностей та не постало проти влади за життя. Це також є виявом несвободи.
У США антивоєнний рух був можливим завдяки демократії та дотриманню конституції: молодь виходила на протести, влаштовувала культурні заходи, а газети висвітлювали протестні настрої в країні та публікували ті самі фото, про які ми говоримо. Савєцька машина душила всі ці мінімальні прояви непокори та продовжувала надсилати своїх громадян на смерть.
Уникати призову для участі у незрозумілій війні доводилося тоді багатьом молодикам у Штатах. У ті роки з країни навіть збільшилася еміграція – настільки люди не сприймали В’єтнамську війну та необхідність «ставати під рушницю» супроти власного бажання.
У 60-ті близько 125.000 американців призовного віку переїхали до сусідньої Канади, не бажаючи воювати. На фото хлопець спалює свій військовий квиток.
Заради справедливості, варто згадати, що й прихильники у продовженні В’єтнамської війни все ж були. Про-воєнний рух мав велику підтримку, бо ескалація, на думку мілітаристів, могла б наблизити перемогу. Вони провадили власні демонстрації на противагу демонстраціям «за мир». Мілітаристськи налаштовані громадяни вбачали небезпеку в поширенні комунізму та антивоєнного руху, адже за роки війни, вона стала іміджевим проєктом Сполучених Штатів, і програти у ній означало б поступитися в боротьбі з СРСР за першість у біполярному світі. А це означало б лише подальше поширення ідей Леніна, Мао і Хо Ши Міна. Однак, бажаючих призватися було не так багато.
Одним із сильних фото є участь у протестах людей, які уже побували на війні та бачили її небезпеку та безглуздість. Не так давно відгреміла Друга Світова, були вже й ветерани В’єтнаму – деякі з них приєднувалися до пацифістського руху та антивоєнних протестів.
На фото чоловік із «Пурпурним Серцем» на одному з антивоєнних мітингів.
Потужним каталізатором протестів були розгони протестуючих та затримання активістів. Здебільшого, коли хода була нелегальною та несанкціонованою владою – в хід йшли полісмени, кийки та масові затримання.
Маршали арештовували затятих активістів, а подекуди й розганяли великі скупчення протестуючих. Проте, це не тільки не зменшувало протестні настрої, але й допомагало пацифістам збирати більші й більші протести у Вашингтоні, Сан-Франциско та Нью-Йорку, та тиснути на владу із вимогою зупинити війну.
Американці, зокрема, відмовлялися платити військовий збір, адже з роками, нескінченна війна витягувала з бюджету все більше й більше грошей, потребувала все більше ресурсів, техніки та військовослужбовців. До того ж, постійний тиск на економіку був зумовлений не лише В’єтнамською війною, але й іншими операціями по всьому світі, а також постійним суперництвом із Радянським Союзом у сфері освоєння космосу, панування в повітрі та нарощуванні ядерного потенціалу. Країна все більше виготовляла зброї, і краю цьому не було видно.
Сильним впливом відзначилися і світлини знаменитостей, які виступали проти війни у В’єтнамі: очолювали протести, створювали музику чи й навіть самостійно відвідували знищені американськими збройними силами В’єтнамські міста. Джейн Фонда – відома на той час акторка, приїздила у зруйнований Ханой у 1972 році.
У 1969 Джон Ленон та Йоко Оно проводили двотижневий «ліжковий страйк», який висвітлювався пресою. Ленон взагалі був гучним поборником миру та загальної любові, Beatles в той період випускали пісні на кшталт «All you need is love», «Give peace a chance» та «Imagine», хоча самого Джона неодноразово звинувачували у побитті дружини і мирним хлопцем його було точно не назвати.
У 1970 році трагедія, що сталася в Університеті Огайо принесла антимілітаристському рухові посилення: протягом демонстрацій проти розширення війни на території сусідньої із в’єтнамом Камбоджі, солдати Національної Гвардії застрелили чотирьох студентів, які знаходилися від них на великій відстані, тож не несли загрози бійцям. Протести проти застосування сили всередині країни та за її межами тільки посилювалися.
В результаті трагічних подій на демонстраціях, брехні президентів про стан справ у В’єтнамі, залучення відомих осіб та військових діячів до антивоєнного руху, Уотергейтського скандалу, витоку паперів з Пентагону та планів розширювати війну на територію Камбоджі, було оголошено про вивід американського контингенту з В’єтнаму.
В результаті, оцінювана вартість війни у В’єтнамі склала 700 мільярдів доларів, роблячи цю операцію другою найдорожчою війною 20-го сторіччя.
Війна забрала життя близько 60 тисяч американців, пораненими залишилися понад 150 тисяч, а недієздатними – 23 тисячі американських солдатів.
Від 70 до 300 тисяч ветеранів В’єтнаму вчинили самогубство по поверненню з війни. Удома їхню жертву не оцінили ні громадяни, ні уряд.
Зрештою, невідомо, що було б зі світом, якби не війна у далекому В’єтнамі. Комунізм, хоч і оголошувався головним ворогом людства, все ж показав свою неспроможність до тривалого ефективного функціонування. Безповоротні втрати серед військових та цивільного населення склали понад 6 мільйонів осіб. Чи була війна ефективною – ні, адже американська зброя потерпіла поразку, та розв’язала руки комуністичному Радянському Союзу до подальшої експансії в нерозвинуті регіони світу. Проте, зрештою, більшість цих країн стали на шлях капіталістичної демократії, пройшовши шлях болючих перетворень, воєн та конфліктів.
Чи був би світ безпечнішим без цієї війни – так, проте чи могли США відступитися від ролі світового Жандарма – це тема дискусійна. Головне, що громадяни вільної країни показали владі, що гинути за примарні інтереси та імідж – не їхній прояв патріотизму, а культурний вплив і тиск громадянського суспільства – потужна зброя в руках борців за щастя та справедливість.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma