Нижче ви можете прочитати уривок з моєї книги "Репортер Волковський, який розповідає про те, як починалася ця війна. Книга була видана в США в перекладі англійською. За останні років 10, можливіо, і більше це перша книга прози окремого автора (не збірника), що вийшла у Сполучених Штатах.
7 липня о 18:00. в п'ятницю в книгарні "Сяйво" за адресою Велика Васильківська,6 відбудеться презентація книги під загальною назвою "Як українцеві прорватися на книжковий ринок США". Будемо говорити про це і не тільки.
Сухобоков вскочив у халепу через історію, свідком якої був
Волковський. Вони з ним тоді вийшли з прес-конференції міського
голови Донецька. На початку війни, коли щойно захопили обласну
державну адміністрацію і містом вже ходили озброєні люди, мер
Лук’янченко все ще залишався на місці і навіть спілкувався з жур-
налістами.
Вони пройшли повз квіткову клумбу, де стояли напівзігнуті жінки і
поралися з квітами — трояндами, якими пишався Донецьк. Донеччани
іменували своє місто містом мільйонів троянд. Крім них людей не було.
Лише зрідка проїжджали машини. Здавалося, вони прошмигували, як
мишки, і швидко зникали.
Місто не те, що вимерло, але причаїлося. Мешканці не зрозуміли
ще, що вона собою являє та нова епоха, яка настала з початком війни.
Але нутром відчували, що, попри красиві гасла, нові часи несуть із
собою небезпеку. У повітрі витала тривога.
Чеченські бойовики, рускіє казаки, місцеві діячі з гопоти, які всі
разом ставали новою силою, аж ніяк не нагадували відважних росій-
ських витязів, що їх малювала уява значної маси донецьких обивате-
лів під впливом російського телебачення. Нахабні, вони почувалися
господарями і могли причепитися до будь-кого просто на вулиці.
А ще сталися перші бої за аеропорт. Того вечора по місту моталися
швидкі із включеною сиреною. Таких сирен було багато. Містяни
переповідали одне одному, що всі морги були забиті чеченцями, котрі
прийшли захищати «рускій Данбас» від злих бандерівців.
Ще стало відомо про розграбування супермаркету «Метро», автоса-
лонів, віджими автомобілів у індивідуальних власників. Тож містяни
не вельми охоче виходили з домівок.
Журналісти побачили як до них зигзагами метрів за сто наближався
чоловік. Виглядав як добряче п’яний.
— Це боєць армії днр, — саркастично пожартував Волковський.
Сухобоков сплюнув тоді, витер губи зовнішньою стороною кисті
і сказав:
— Ти стібешся, а я не здивуюся, якщо так воно і є. Я би навіть
стверджував, що так воно і є. Зараз побачимо.
За пару хвилин чолов’яга наблизився до них. Це був курдупель —
десь метр шістдесят зросту. Його пом’яте обличчя прикрашали осо-
ловілі очі, які ніяк не могли сфокусуватися і дивитися в один бік. Був
одягнутий у футболку із зображенням териконів і написом «Донбасс
порожняк не гонит» та короткуваті джинси, з-під яких виглядали
червоні шкарпетки. На ногах мав стоптані кросівки.
Він витягнув цигарку з рота і спитав:
— Пацани, де тут до армії записують? — при цьому продемонстру-
вав дві золоті коронки на правій частині нижньої щелепи.
— Армій зараз багато, — відповів Волковський. — Ти до якої хочеш?
— До армії днр, — чолов’яга махнув рукою, і його повело вбік, він
ледь не гепнувся на землю, але таки встояв на ногах.
— А ти хто такий, і для чого вона тобі?
— Я шахтар із Ханжонкова, — гордо завив він. — Я хочу до армії
днр, — кинув під ноги бичок і розтер його підошвою кросівки.
— Ханжонкове — це шахтарське селище біля Донецька, — пояснив
Сухобоков Волковському.
— А ти що там забув? Працюй собі в шахті. Для чого тобі армія? —
спитав Волковський.
— Ти правда такий тупий? — несподівано роздратувався курду-
пель. — Ти своєю головою подумай. — Він стукнув себе кулаком по лобі
і знову ледь на впав. — До нас бандерівці їдуть нас убивати. А в мене
жінка з Росії та тесть із Брянщини живе. Вони горло переріжуть, і все.
— Комусь вже перерізали? — знову спитав Волковський.
— Перерізали.
— Кому? Хто? Де?
Той махнув рукою, що могло виражати крайній ступінь невдоволе-
ності тупістю свого випадкового співрозмовника в особі Волковського.
— Ну, пацани, де тут до армії записують? — знову запитав він.
— Брате, ти не туди прийшов, — сказав Сухобоков. Він став
у чоловіка за спиною і показував йому напрямок пальцем правої
руки. — Дивися. Он там зупинка. Сідаєш на «двійку», тролейбус.
Їдеш до кінцевої — залізничного вокзалу. Там пересядеш на сьому
маршрутку. Доїдеш до зупинки «Шахта Панфілова». Вийдеш на цій
зупинці, спитаєш військкомат.
Пояснюючи, Сухобоков лівою рукою витяг із свого рюкзачка гра-
нату, обережно відкрив рюкзак майбутнього бійця днр, поклав її туди
і так само обережно закрив.
— О, у нас уже військкомат є! Значить бандерівським сукам кирдик.
Вони у нас відсмокчуть. Ми — справжні пацани! — радісно вигукнув
чоловік.
— А ти думав? Ми такі пацани, що ого! Це ж серйозна держава.
З Донецьком навіть сам Обама дружити хоче. Піндоси посольство
скоро в нас відкриють. Але треба пильнувати. Бо вони вороги. А ми
їм маємо відлуп дати. Піндосам і бандерівській хунті.
— Натурально, брателло!
— Військкомат недалеко від аеропорту. Там вже бої ідуть криваві
за нього. А ще туди «Правий сектор» і бандерівці можуть припертися.
Там записують в армію і зразу в бій можуть послати. Зможеш про-
явити себе. Здобудеш донецьку державу або згинеш в боротьбі за неї!
Почувши останню фразу, Волковський відвернувся, щоб шахтар не
побачив його саркастичної посмішки. Сухобоков давав йому настанови
бандерівським гаслом, тільки замінив слова «українська держава» на
«донецька держава».
— Спасибі, брате, — шахтар подав Сухобокову руку, і його хитнуло
вперед. — Донбас ніхто не поставить на коліна.
— Слава Донбасу!
— Слава!
Він звичними уже зигзагами рушив до зупинки.
— Чекай! Я тебе проведу, щоб ти не загубився.
Сухобоков наздогнав його, взяв під руку і повів до зупинки.
— Ти не забувай автомат чистити. Як зуби. Щодня. А коли в бою,
то і два рази на день. Вранці і ввечері.
— Будь спок, брателло!
— Ну і про бронік дбай. Носи його як майку. Не знімай. Ти знаєш,
аби він не заіржавів, його треба машинною олією змащувати? А якщо
нема машинної, то можна вершковим маслом, або соняшниковою
олією. Тоді він тебе від ворожої кулі надійно вбереже. Можеш ще
бронік і автомат у церкві освятити. Надійніше буде. Тоді тебе сам Бог
вбереже. Він захищає відважних воїнів.
— Брателло... — чоловік підніс затиснуту в кулак руку із розче-
піреним великим пальцем. — Я їх всіх відправлю на той світ раків
ловити, — після цієї фрази він чомусь перехрестився.
— А чого раків? Так вони дуже легко відбудуться. Відправ їх до
пекла на сковороді смажитися. Хай мучаться за те, що вони народу
Донбасу сала за шкуру залили.
— Правильно. На вогонь. Хай їм сраку припече. А раки хай її ще
й покусають.
Тут підійшов тролейбус. Сухобоков запхнув майбутнього вояка
у салон, де той упав на вільне місце. Людей було раз, два — і нема.
Тролейбус рушив.
— Сергію, ти здурів? — запитав Волковський. — Що це за жарти
такі? Його загребуть, і йому кінець настане. А він ні сном, ні духом.
Підставив хлопчика.
Сухобоков зробив жест рукою, який означав прохання почекати. Він
підніс до очей мобільний телефон, поворожив у ньому і набрав номер.
— Міліція? У тролейбусі номер два їде терорист з «Правого сектора».
Просто зараз. Він сам під шахтаря з Ханжонкового косить. Прикидається
п’яним. Такий дуже невисокий. У нього рюкзак зеленуватий, у рюкзаку
граната і тротил. Він хоче щось на шахті Панфілова закаламутити.
Тролейбус від зупинки «Білий лебідь» щойно відійшов. Повторюю:
тролейбус «двійка». Він там на сидінні біля заднього виходу сидить.
Чого мій телефон анонімний? Не хочу, щоб мені пузо розпороли. Київ
тут уже партизанське угруповання створив. Швидко? Начальник, а ти
думав, що вони там склавши руки сидять? Смикніть його і вийдете
на організаторів. Хто я? Друг днр. Все. Бувайте.
— Що це за приколи? — знову запитав Волковський. — Ти здурів?
— Та то не справжня граната. То муляж, — незворушно відказав
Сухобоков, продовжуючи роздивлятися щось у телефоні. — Я сьо-
годні був у тій конторі, яка цивільною обороною мала займатися.
Прихопив там. Їм уже навряд чи знадобиться. А мені, як виявилося,
дуже знадобилося оце зараз.
— Його ж загребуть на голому місці. Кажуть, що вже розстрілю-
вати почали.
— Та хай гребуть. Воно недоумкувате, з російським телевізором у
голові. Він же тебе вбивати хоче, бо йому розказали, що в Києві хунта.
І мене за компанію з тобою, бо я, хоч і донецький, але ж не ідіот. А
їм тільки ідіоти зомбовані потрібні. Рашка організувала нам гібридну
війну. І я теж гібридними методами проти неї і її покидьків воюю. У
майбутній кримінальній справі проти мене лугандонські прокурори
запишуть, що він, тобто я, завдав моральних страждань воякові, прости
Гоподи, армії днр, відправивши його до військкомату, якого не існує.
Ну ще й міліцію увів в оману, звівши наклеп на чесного воїна.
— Якась дрібна гібридність, — сказав Волковський, — манюній укус.
— Якщо всі по такому маленькому укусу зроблять, то лугандони
разом із москалями відчують, що місцеве населення їм землю під
ногами підпалило, — промовив Сухобоков тоном, котрий не прихо-
вував його презирство. — Коли окупанти знають, що народ проти,
то їм у сто разів важче.
— Донбасяни переважно сидять і вичікують, хто переможе, —
Волковський покрутив пальцем біля скроні. — Якщо переможе Раша,
то вони житимуть в чорній дірці, де їм відбиватимуть печінки, а хліб
роздаватимуть як жебракам. Зате телебачення буде розказувати про
велич республіки, яка мужньо билася проти жахливого Києва і здолала
київську хунту. Коротше, твоя дрібна капость такою і залишиться —
аж ніяк не переросте у масовий рух опору.
— Ну принаймні я знатиму, що не сидів склавши руки.
— А як же стандарти ВВС? — запитав Волковський уже з іро-
нією. — Ти — журналіст. Над бійкою маєш бути. Не втручатися в неї.
Де твоя об’єктивність?
— Волковчику, а я це зробив не як журналіст. А як підпільник-парти-
зан, — він засміявся. — А щодо журналістики. Це коли я поїду писати
про війну за тридев’ять морів, то я буду над бійкою. — Сухобоков
продовжував колупатися в телефоні. — А коли напали на мою країну,
то я буду її захищати. Не брехати, як це роблять росіяни, а писати
правду. Правду теж можна так написати, що вона мобілізує на війну,
а можна так, що ніхто не захоче захищати країну. Он була стаття про
російсько-українські відносини. Вони проілюстрували світлиною
Путіна, який тримає в руках маленького горобчика, хижо дивиться на
нього, наче збирається розчавити. Горобчик — це, значить, Україна у
хворому уявленні редакторів. Таке враження, що їх Москва мобілізувала.
— Ось так легко ти порушуєш принципи, — у словах Волковського
знову звучала іронія, яка показувала, що він, коли і не погоджується
з Сухобоковим, то принаймні сприймає його позицію.
— Якщо принципи несуть мені смерть, то я ці принципи у себе в
дупі бачив, — сказав Сухобоков. — А в нас зараз саме така ситуація.
Принципи для війни і принципи для миру — дуже суттєво відрізня-
ються. Слухай, те, що він купився, — я не дивуюся. Але якщо менти
поведуться, то це буде кумедна картинка. Так і уявляю собі, як пузатий
мент лупцює щирого захисника Донбасу. Замість військкомату той
потрапить до кутузки, — він помахав долонею, як віялом. — Спека
така. Зараз би пива випити.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma