Enigma Enigma

Andrii Voron

2022-04-13 19:01:17 eye-2 3272   — comment 0

Яка країна такий і взірець

 

Фундамент того, що ми бачимо сьогодні в Україні, закладається ще у школі. І нехай навіть ми вже 30 років як незалежна держава, наша спільна свідомість ніяк не позбудеться майстерно закладених міфів. І один з них – це вимивання з історії України усього героїчного та підміни його безвихіддю сірої руїни, одвічного народу-страждальця. І поруч з ним постава образу старшого брата, славного та героїчного. Який прийшов прям нізвідки. Після періоду розквіту Київської Русі історична література проходить дивну метаморфозу: Московія виявляється не просто спадкоємицею Києва, а Єдиною спадкоємицею. Склалась традиція зводити історію Русі XIV—XVI до історії Московії. Не най важливішого та цивілізованішого з Князівств.

Уславлення видатних героїв України та Русі я залишу для іншого циклу. Частину розберу в Міфічних Історіях. Так щоб з вогником та іронією. 

У цьому циклі статей я пройдуся по великих і малих міфах московитів. І розберу їх та ту правду яку вони приховують. 

“Тільки тоді можна зрозуміти сутність речей, коли знаєш їх походження та шляхи розвитку.” (с) Аристотель.

Ми, люди, завжди обираємо собі лідера. Того, хто буде за нас казати, нас представляти. Того, хто поведе нас уперед. І на кого ми звалимо діжку лайна, коли майбутнє виявиться не таким світлим та радісним, як у рекламці. Така наша природа - ми зграйні істоти. Не важливо, чи мова йде про країну, націю, соціальну групу або банду дітлахів у пісочниці — лідер є завжди. Є дослідження цього феномену: брали групи людей різного фаху та освіти та давали задачу. І завжди група ділилась на лідера, адміністраторів та виконавців. Навіть коли зібрали групу лідерів — розподіл стався такий самий.

І звісно, всі наші Королі Артури, Богдани Хмельницькі, Рагнари Лодброки та інші Христофори Колумби - гідні особистості, які наробили звершень. Але нам ніби цього замало, ми посилюємо та підкреслюємо їх сильні риси, ідеалізуємо. Інтелект Черчилля, патріотизм Вашингтона, незламність Кюрі, впевненість Берти Бенц, сміливість Амундсена чи безшабашність Годфруа. Наш лідер має бути най-най-най. Те саме дитяче “мій брат твого брата однією лівою” чи “Джинкс крутіша за Харві”. Але от яка справа. Роланд та Кортес реальні історичні постаті, які робили гарно ту справу, якою прославились. І хоч Уолес на полі боя у кілті з клеймором не бігав, але бився у лавах свого війська. А Богун не мав ковдри невидимки, але він вмів здивувати ворога лихим та несподіваним маневром. 

Вони знали свою справу і робили те, що вміли краще за решту.

А от зі взірцями росіян як пороблено. Хоча може так навмисно зроблено? Так, вони теж знаходять та міфологізують собі героя. Але давайте придивимось до них уважніше. 

Один з перших образів, що спадає на думку, бо активно просувається росіянами, це Олександр Невський. Вшанування Невського — одна з політичних традицій Московії. Традицій, яку вони старанно поширювали на всю Русь. Образ Олександра Невського один з найпривабливіших - це образ князя‑патріота. Захисника. Переможця. Вже наприкінці XIII сторіччя його було канонізовано та внесено до списку православних святих. І як всякому, офіційно визнаному святому, йому пАлагалась «житіє». З набором показових та надихаючих вчинків. 

Його однаково будуть шанувати і володарі Московії, і Російської імперії. А за ними і Совітського Союзу, та, звісно, сучасної РФ. Петро I зажадає перевезти прах Олександра до нової столиці, в Петербург. Але тут вже не витримала природа – крига тріснула, і важка срібна труна‑рака провалилась в Неву. Петро I був в ряду тих володарів, які задовго по смерті називали Олександра Невського “засновником держави”, великим героєм, великим воїном, отцем народу. Так-так цей титул в них з’явився задовго до Сталіна. Орден Олександра Невського буде створений в Російській імперії 21 травня 1725 року. І незалежно від цього 29 липня 1942 в СССР.

Він дійсно один з тих стовпів, на яких тримається велич Москви.

Але його сучасники були набагато скромнішої думки про досягнення та майбутнє Олександра.

Так, року 1240, у віці 16 років, він розгромив військо ярла Біргера. І вже отут лізуть вуха фактів. Ми звикли чути, що битва на Неві - то був порятунок бідолашного Новгорода від злих грабіжників-вікінгів. Для чого згадувати, що у Новгороді у пана Біргера були родичі та торгові інтереси? Що частина бояр активно думали з ким би то його задружитись  Данією, Швецією чи Норвегією? То вже абсолютно зайве… 

1241 року Олександр хвацько воює з хрестоносцями Тевтонського ордена. І особливість хвацькості була в тому, що до Братів німецького Дому святої Марії в Єрусалимі від Олександра було під тисячу кілометрів. А найближчий орден - Ливонських Мечоносців, які ще толком коти та табарди з хрестом отримати не встигли. Schwertbrüderorden - німецькою написано? Значить Тевтонці! І їх 5 квітня 1242 року здолав Невський на льоду Чудського озера. На думку сучасних московитських істориків, ця перемога ставить Олександра Невського в ряд з найталановитішими полководцями світу. І це ще скромно. Бо знаючи підхід московітів до фактажу… Олександр міг і Орден Джедаїв перемогти. Ну а те, що у битві брали участь лише 50 лицарів-ливонців, з яких загинуло шість… Взагалі не варта уваги дрібничка

Та от біда, тогочасні літописці такого ентузіазму не мали. Ні, звісно, суздальські хроністи прославляли князя, у ніжки кланялися. А от новгородці більш стримані в оцінках діянь Олександра. Хоча здавалося б, він же їх від німців врятував. Двічі. Київські ж хроніки взагалі рідко коли згадують князя заліського хутора. А про епохальну битву на Ладожських озерах просто не чули. Як і їх польські та литовські колеги.

Але повернемось до Новгороду. Ратні звитяги Олександра Невського там цінували, але не надмірно. А от зарозумілим, жадібним самодуром називали. Тричі Віче відкривало ворота не вихід перед Олександром Ярославовичем, примовляючи: “перед князем шлях вільний”. І ніякі ратні досягнення не уберігали його від необхідності торувати шлях, яким вісімсот років потому піде російський корабель. Не був Олександр у Новгороді національним героєм. І тут звернемо увагу на одне диво. У літописах часто, частіше ніж про перемоги, писали про те, як Новгородці виганяли Олександра. А от у підручниках чи популярній літературі про це не згадують.

Загубилося. 

Загубилося, звісно, не в історичних подіях. Пробіл в історіографії. Це те, як історія пишеться. Те, що виганяли — це історія. Те, що цей факт замовчують — історіографія.

У другій половині 1990‑тих я познайомився з творами Льва Миколайовича Гумільова. Дивовижне чтиво. Але там я вперше зустрів один цікавий факт, заметений під сукно історіографами Московії. Виявилося, Олександр Ярославович Невський став названим сином Бату‑хана. (Це така форма союзу у ті часи. Переносячи на сучасний світ, можна сказати, що Лукашенко є названим сином Путіна.) І не тільки пасинком Батия, він став близьким другом багатьох монгольських князів. Свій хлопчина в Орді.

Але на думку Льва Миколайовича, дружба с монголами — вагома перевага Олександра Невського. Бо “терплячі, розумні, добрі монголи дуже схожі характером на росіян”(с) Адже Гумільов вважав, що монголи на Русь прийшли ледь не як визволителі. І звісно Лев Миколайович хвалив Олександра Невського за війни з поганими німцями. Які утробно ненавиділи усе руське та йшли на Русь виключно заради грабунку та вбивства.

Монголи оцінили дружні почуття Олександра, і у 1252 році саме він отримав Ярлик на Велике Княжіння Володимирське. Від чого взаємна дружба та прихильність тільки зміцніли. І ніяк шановного Великого Князя не муляло те, що саме Бату вбив якось батька Олександра. Ну буває. То був зайвий батько.

Також у цей період, за версією совітських та російських підручників, кінчився на Русі Вічевий устрій. Отак, однією фразою. Не розбирають, не пояснюють. Кінчився, і біс то з ним. В наших підручниках, до речі, справа не краща. 

І це той випадок, коли можна одним каменем вбити двох зайців. Бо власно, аби пояснити, що то за звір такий “Вічевий устрій” та наскільки далека від реальності фраза, що він закінчився - достатньо вказати на традиції Запорізької Січі XVII сторіччя. Так-так, це саме ті традиції народовладдя, майдану та нестримної демократії. Всі ці традиції  обрання та майданування Гетьманів. Вони з нами давно. Але цей невдобний факт московити замітають під сукно. Для них вся ця демократія - то дикунства Дикого Степу. Інша справа -  прогресивний деспотичний царизм.

Віче на землях Русі росло і розвивалось. Уся Русь, крім північного залісся, знала Віче і активно його використовувала аж до приходу більш прогресивних форм демократії, наприклад, Магдебурзького права. Вела цілком демократичне життя аж до Переяславської ради (1654 рік), чи до скасування Литовських статутів на землях Великого Князівства Литовського, що увійшли до складу Російської імперії року 1840.

Але то я сильно далеко вже забіг. Повернемось у ХІІІ сторіччя. На півночі заборонили Віче та розбили Вічеві дзвони зовсім не монголи. І тим більше не татари.

Року 1262 по всій Русі спалахнуло повстання проти монгольського володарювання. Баскаків – збирачів данини, різали вішали та топили. Народ, що оговтався від навали, піднявся на боротьбу в Новгороді, Суздалі, Ярославлі, Володимирі. Так, війна це ризик. І ставка у війні часто не лише твоє власне життя, а і життя близьких. Але також війна – це вибір. І в першу чергу вибір моральний. Бо не буває сторонніх чи нейтральних. Кожен, діями чи бездіяльністю, обирає сторону  Добра чи Зла.

Русь, її народ, свій вибір зробила. Вдаривши у Вічеві дзвони і “побіша ворогів”. Олександр Невський теж зробив свій вибір: разом з ординським військом він активно придушував повстання по всій Північно‑Східній Русі. Придушував з неймовірною, навіть за мірками монголів, жорстокістю. Дружинники Олександра Ярославовича Невського відрізали пальці, вуха та носи, забивали батогами і спалювали цілі міста.

Саме так щезло Віче на землях Північно‑Східної Русі. Паросток демократії вдавив великий князь Володимирський – Олександр Ярославович Невський. Бо це Віче приймали рішення бити ворога. Це Віче дзвонило в дзвони, закликаючи народ на боротьбу. І це Віче тричі викинуло Олександра з Новгороду.

Звинувачення дикунів-татар у тому, що це вони принесли на Русь азійські методи керування та азійський спосіб життя, стали класикою. От типу, деспоти бували тільки в Азії… Цивілізовані римляни, наприклад, дороги хрестами страчених не прикрашали… Ну а якщо ближче до наших теренів. Ще Андрій Боголюбський (прадядько нашого героя) за півсторіччя до монголів спробував встановити деспотизм на землях північної Русі. Але народ не оцінив та й вдавив реформатора у його рідному Боголюбові.

Але не монголи принесли з собою деспотизм. Вони допомогли йому закріпитись. І поставимо себе на місце ханів Орди. Чому ні? Олександр забезпечує спокій на підкорених землях та стабільне надходження данини. То хай як знає, так і робить. Нічого особистого, просто бізнес. А от для самого Олександра це стало втіленням давньої мрії. Абсолютна, одноосібна влада. Багато князів, цілком можливо, хотіли собі такого, але саме він став першим реальним “самодержцем”.

Після 1262 року Орда добре знала на кого можна покластися у питаннях контролю Русі. А Олександр та нащадки розумно вчепилися в керування потоками збору данини. Бо коли ти сидиш на потоці грошей, то якийсь грошик може “випадково” затриматись в кишені. Тож в першій половині XIV сторіччя збирав данину вже онук Олександра Невського, Іван Каліта. А після нього Дмитро Донськой.

Московія, яку заснував Олександр Невський, стане сильнішою за інші князівства та задавить “конкурентів” (як — поговоримо наступними разами). Та понесе усій Русі традиції холопського рабства та азійської покори системі. Дуже багато граней нашої власної історії покриє туман історіографії. Надто вони незручні. І тому історії про те, як національний герой Росії Олександр Невський грабував Русь разом з монголами, ви не знайдете у підручниках історії, чи в жодному офіційному довіднику совітського часу.

І він лише перший в ряду. Деспотів та тиранів, що стали взірцями та героями російської історії та народу. 

Гідним нащадком Олександра став Івана IV Грозний. Його опричники, по звинуваченням у державній зраді чи чаклунстві, катували та страчували бояр разом з усіма кріпаками. Жінок та матерів гвалтували на очах в чоловіків, що повільно помирали, сидячи на палі. З людей спускали шкіру живцем. Чи кидали в яму до ведмедя людожера, аби трапезнічати під крики заживо роздираємих людей. А дочок бояр доводили до безумства в жіночих монастирях. 

Інквізиція, кажете? Граф Дракула? Навіть в діях японського загону 731 (Nana-san-ichi butai) було щось раціональне, окрім жорстокості та садизму.

 Іван IV любив сам брати участь в катуваннях бояр. От тільки не існує жодної згадки про персональну участь Івана IV Грозного у військових походах. Хоча є згадки про те, що цар блід та тремтів при ознаках найменшої небезпеки. У сучасного бункерного жителя є на кого рівнятись. Коли хан Девлет‑Ґирей у 1570 році спалив Москву, то Грізний Цар тікав аж до Ростова. Та писав хану листи повні самоприниження та покори. 

Пізніше, отримавши нищівну поразку, Іван знову пише листи, повні миролюбства, воєводі Віленському - пану Радзивіллу та канцлеру Литви - пану Воловичу, де пояснює відступ війська московитів з Полоцьку чим, ви запитаєте? Гуманністю! Такий жест доброї волі, аби уникнути кровопролиття. Подібне розповідав і прессекретар Путіна Пєсков, коли армія рашистів була відкинута з-під Києва.

Мало збереглося даних про вчинки московитів в Казанському та Астраханському ханствах. Хіба що, задокументоване масове вбивство вірменських пушкарів. На відміну від тих же ливонських війн, гарно задокументованих німецькими, польськими та литовськими хроніками. Але є одне цікаве припущення. Саме після штурму Казані до московитів приклеїлося арабське слово qasaab. “Кацап” - по нашому. В перекладі з тюркської, це слово означає: “м'ясник, горлоріз”. Нагадаю, часи були жорстокі. Багато воєначальників, правителів, королів чи султанів отримували прізвиська Кривавих, Жорстоких, Безжальних. Але як правителі. А от цілий народ такої сумнівної честі… в історії це випадок унікальний. 

Не менше фактів зберегла історія і про інший символ Московії – Суворова. Московитська історіографія ліпить з нього геніального полководця та реформатора. “Слуга царю, отєц солдатам.” Але ось, наприклад …. 1795 року Суворов придушував Варшавське повстання. Захопивши околиці Варшави, Суворов наказав влаштувати бійню. Увесь світ обійшов образ солдата с польским немовлям на штику. І це не було метафорою. Суворовські “чудо‑богатирі” розмахували ще живими дітьми, насадженими на штики, під стінами міста і обіцяли так зробити з кожним. Поляки повірили слову офіцера. І живі позаздрили мертвим.

І так само, як звеличують деспотів, не люблять московити інтелігентів. Чи знали ви, що першодрукар московії Іван Федоров втік від утисків та переслідувань з Москви до Львову і друкував книги там? Так, через старі добрі традиції цькування новаторів та винахідників. Тут варто зауважити ще один момент. Це московські хроніки звуть його “першодрукарем”. Людиною, що принесла на Русь друк книг. А от львів'яни казали про нього: “Друкарство занедбалоє відновив” (с). Себто не він був першим. Але його вклад у розбудову друкарської справи Галичини значний та важливий.

Багатьом росіянам здається, що коли військова сила держави викликає страх, то не дуже і важливо як живе народ тої країни. І хай страх інших країни подібний до страху людини перед скаженим звіром. Це їх не хвилює. Бояться, значить поважають. Але ті ж самі люди ображаються, коли їм розповідають, що третина Московії не газифікована. І приблизно стільки ж поселень не мають центрального водопостачання та каналізації. Ображались і їх пращури на книги мандрівників, що показували гнилу та жебрацьку суть Московії. 

Багато книг, написаних ще у XVII—XVIII сторіччях, не перекладені у Росії досі. Бо там можна зустріти “різкі, необґрунтовані випади проти насІлєнія Россіі”. Як бачите, русофобію затівали ще триста років тому. А ще в тих книгах можна зустріти згадку, що московити і українці - то різні народи. І наскільки з огидою писали автори про жебрацтво, бруд та хабарництво вічних рабів московитів. Настільки ж вони захоплювались охайністю, працьовитістю та гонором українців. 

Страшенна русофобія… 

Зараз буду згортатися. Цією статтею (а потім і набором відео на ютубі) я пройдуся по всій історії Русі та постараюся скомпілювати всі ті знання та книги, які маю і які пропустив через себе, в єдину картину. Розберемо детально, що за країна знаходиться поруч з нами, і який народ її населяє. Як вони дійшли до життя такого. І що вони так старанно намагаються приховати під покривалом Історіографії. 

Я, якщо що, не істина в останній інстанції, але буду оперувати фактами та надавати джерела, а там самі вирішуйте. Історія точна наука. Просто часто нам ліньки, а коли не ліньки – то страшно проводити паралелі та вибудовувати зв’язки між людьми та подіями, аби уявити цілісну картину. Бо розуміння цілісності вимагатиме від нас дії.

Але ми маємо зараз це зробити. 

Як не заради себе, то заради прийдешніх поколінь. Роботи буде багато. 

І почнемо ми з самого початку.

Ледь не забув. Moscaum delenda est.

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma