Щодо милозвучного для кожного українського вуха свого власного «козацького» прізвища автор цієї збірки налаштований іронічно: «В Україні є лише дві відомі людини: Павло Чубинський і Анатолій Чубинський. Один з них дуже відомий». Утім, за градацією «річка – Дніпро, Чубинський – автор гімну «Ще не вмерла Україна!» варто зазначити, що однофамілець клясика – народний гуморист, чиї афоризми були зібрані в ошатному тритомнику «Велику думки у малому форматі».
Мудрість, точність, ляконізм – це якщо з одного боку жанрових чеснот, якими приваблює збірка Чубинського. З іншого – стилістичне розподілення на максими, афоризми і, власне, анекдоти. Лярошфуко, уславлений майстер філософських максим, зазвичай відпочиває, оскілки автор «Великих думок…» вихований не на делікатній французькій традиції келійно-придворного гумору, а на українській степовій породі сатири, що, погодьмося, відрізняється від будь-яких европейських словесних делікатесів. Він добре розуміється на геополітиці буднів, вирікаючи таке: «Зціли собі сам – східна мудрість. Допоможи собі сам – західна заповідь».
Загалом, здавалося б, нічого особливого у роботі мудрагеля немає. Слухай собі теревені в тролейбусі, казармі чи на кухні, а потім переповідай своїми словами. Але не все так просто на кухні мудреця. «Афоризм – це виклад загальновідомої істини загальновідомими словами, розставленими парадоксальним чином», – значить автор збірки Саме ця «парадоксальність» робить «Великі думки у малому форматі» вартими уваги читача.
При цьому слід нагадати, що за будь-якого режиму промовляти гірку правду і незручні істини дозволялося лише професійним клоунам, сценічний репертуар яких дбайливо дозували відповідні органи ідеологічної безпеки. А як було з вербальним мистецтвом саморобного зразка? Звідки бралася народна мудрість, яка стихійно плодила історії про генсеків, і куди вона поділася сьогодні, коли гуморески пишуть професійні автори, а своїх правителів народ давно вже не оспівує ані в піснях про Сталіна, ані в анекдотах про Брежнєва? Відповідь на ці запитання можна знайти у цій збірці афоризмів.
Найголовніше з того, що вражає у тритомному зібранні велемудрих і велеречивих, а також іронічних, абсурдних і куцих за формою, але не за ядучим вмістом афоризмів – це їхня незаперечна органічність і відповідність народному мовленню. Саме так зараз думають і говорять на депутатській трибуні, сільському базарі, заводській курилці та приміській електричці. «Смаку немає, зате який присмак!» – краще про нинішній «комунікаційний дискурс» (по-нашому – «балачку»), мабуть, не скажеш. Ну, і розділи у Чубинського відповідні наським реаліям: «Поради і настанови чиновникам і бюрократам», «Національні особливості страхування», «Стрес-центр інформує». Крім того, настояні вони також на армійському, спортивному, бізнесовому, ринковому та сімейному фольклорі.
Що сприяє успіхові такого кшталту застільно-естрадного чтива, що ризикує бути розплетеним на цитати? Мабуть, не лише гострий язик автора, що доведе до столичного Києва не одного підпаска з естрадного факультету інституту будь-якого губернського міста. «Товаришу курсанте! – питаються в Чубинського. – У вас що, язика немає, щоб у двері постукати?» Просто українська ментальність новітнього часу все ж таки виплекана не на куркульському матеріялізмі, тому внутрішньо ми досі відчуваємо потребу духовного зв’язку навіть з буденним життям. Згоріла хата? Гори сарай! Зате тепер стало видно зорі. І саме це, а не предмети матеряальної культури, накинутої цивілізацією – тобто скромні символи і знаки духовного росту («Простота мислення не означає простоту людини. Жити просто не так просто») – залишаються ознаками самовдосконалення нації. Бачити не просто клуню, а над нею зорі, а хоча б думати за цією самою клунею про соціялізм та електрифікацію, розрізняючи усі відтінки «червоних» лихоліть, коли згоріла хата народної культури. Або хоча б про те, чому «недопалок, кинутий на землю, забруднює довколишнє середовище, а слово, кинуте на вітер – ні». Здається, саме таку людину, попри усі її політико-економічні ангажування, як у випадку з Анатолієм Чубинським, що встиг побувати на багатьох високих посадах в українському істеблішменті, можна назвати мудрою.
Таким чином, за словесну традицію наразі відповідає автор збірки, натомість пам’ять поколінь відроджує її художник, славнозвісний Анатоль Василенко, чиї карикатури у таких, достоту всенародних виданнях радянського часу, як «Малятко», «Барвінок», «Піонерія», а також легендарний журнал «Перець», були символом тодішньої української гумористики графічного кшталту і живописного наповнення. Тому дзвінко і весело лунають історичні рими у «Великих думках малого формату», нагадуючи нам про циклічність часу. Той самий «Перець», якщо згадати, у народі любовно звали «журналом про алкоголіків», який герой радянської кінострічки запитував у кіоску преси. І наразі вже маємо іронічний перегук культур радянсько-незалежних часів: «Алкоголь губить націю, тому треба пити наодинці, максимум – утрьох». А також нагадування про незмінні цінності «гуманістичного» кшталту: «Держава – це те, що захищає усіх для того, щоб можна було розправитися з кожним окремо».
Варто зауважити, що звичної манії величі в автора «Великих думок у малому форматі», як це буває в сучасних філософів, відірваних від рідної сільради роками університетського навчання, – жодної. Більше того, наостанок він робить цілком професійний реверс, гукаючи до читача: «Ви мене не цитуйте, ви мене читайте – адже я ще живий». Тому слід сподіватися, що далі буде – у «живому» житті великого, але не величного думання у дрібному форматі високого філософування за клунею наших буднів.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma