Enigma Enigma

Володимир Левицький

2019-09-18 07:46:55 eye-2 2800   — comment 0

Завдяки російській агресії українці, як ніколи, хочуть бути єдині та сильні - соціологія

Російські пропагандистські ЗМІ полюбляють обговорювати ситуацію в Україні. Як у нас все погано, а у них «хорошо». Як Україну необхідно поділити, щоб «маскалю» жилося краще. Так, ось є соціологія, яка цифрами доводить, що завдяки російській агресії українці, як ніколи, хочуть бути єдині та сильні.  

Загальнонаціональна підтримка відокремлення того чи того регіону ніколи не перевищувала однозначних цифр, проте в окремих областях картина була істотно іншою. Так, у березні 2014-го сепаратистські настрої в Криму й на Донбасі сягнули 30% – скоріш за все, під впливом потужної російської пропаганди (щоденні розповіді про путч і фашистську хунту в Києві, про великий і страшний Правий сектор та грізних бандерівців, що їдуть із заходу всіх примусово українізовувати, а незгодних спалюють живцем, як в Одесі у Будинку профспілок). Та як тільки пропагандистський туман дещо розвіявся й результати російської спецоперації стали очевиднішими, підтримка сецесії зменшилась до однозначних цифр навіть на Донбасі (опитування проводили лише в неокупованій його частині): у 2017 році лише 2% опитаних хотіли б приєднання регіону до Росії і 7% хотіли б його незалежності.

Російська агресія та її лицемірне виправдання потребою буцімто захисту російськомовного населення перемістила суто гіпотетичні питання про федералізацію чи навіть сецесію із безневинної сфери суто академічних досліджень у вкрай токсичну сферу реальної політики. В Галичині підтримка сецесії завжди була на рівні соціологічної похибки, коливаючись, залежно від політичних обставин, між нулем і чотирма відсотками. Російська агресія звела до нуля не лише традиційно низькі сепаратистські настрої, а й “федералізаційні”, які до війни були в Галичині доволі високими (на рівні 25%).

Хоч як парадоксально, але в Україні (особливо в Криму й на Донбасі) завжди було дещо більше прихильників відокремлення Галичини, ніж у самій Галичині, – виразний знак негативного ставлення до цього регіону як до збурювача спокою, такого собі troublemaker’a. Можемо припустити, що це ставлення відбиває глибоко закорінені в совєтофільській частині суспільства антигалицькі (сутнісно – антиукраїнські) стереотипи, сформовані ще в СССР і взяті на озброєння неоімперською пропагандою у Москві та пророросійською агентурою в Україні.

Дискурсивне іншування Західної України й, особливо, Галичини було частиною значно ширшої совєтської стратегії, яка сутнісно втілювала ту саму, ще з царських часів, ідею “єдиної й неподільної” імперії, модифіковану й містифіковану облудними гаслами “пролетарського інтернаціоналізму” та “дружби народів”. В обох випадках ішлося про створення і підтримування дискурсивними засобами певної імперської “нормальності” і знищення (не лише дискурсивними, а й поліцейськими засобами) всього, що могло ту “нормальність” похитнути. Щодо України “нормальність” передбачала утвердження трьох базових елементів: уявлення про українців і росіян як “один народ”, визнання української мови кумедним регіональним різновидом російської та проголошення українського національного проекту ворожою закордонною інтригою.

Західна Україна і Львів зокрема ставили ту “нормальність” під сумнів самим фактом свого існування: лише тут українська мова функціонувала більш-менш повноцінно в урбаністичному середовищі, створюючи контраст щодо інших міст, де вона була цілком маргіналізована і стигматизована як невитравний знак сільської (“колгоспної”) відсталості чи, ще гірше, “буржуазного націоналізму”. “Западенці” порушували цю “нормальність”, тож мусили бути представлені як збоченці – ненормальні чи, радше, ще-не-зовсім-нормальні, недовилікувані від націоналістичних та клерикальних забобонів та інших буржуазних пережитків. В офіційному дискурсі регіон змальовувався як відсталий – не лише економічно, а й культурно та політично. В напівофіційному ж дискурсі, поширюваному ґебістами через так звану “нашіптувану пропаганду”, ті самі ідеї проштовхувалися відвертіше і простолінійніше: регіон, мовляв, усе ще кишить потаємними уніатами й недобитими бандерівцями, готовими за першим сигналом від заокеанських господарів застромити ножа у спину радянській владі, яка “дала їм усе”. (Я сам чув такі розповіді від шкільного приятеля, батьки якого працювали в “органах”, і який сам урешті вибрав після університету ґебістську кар’єру).

Парадоксально (чи, може, закономірно?) ці дискурси не розвіялись зі смертю СССР. Навпаки, вони ожили по-новому в Росії Путіна, тепер уже остаточно позбавлені будь-яких залишків совєтської політкоректності. Бо ж для совєтів, за всієї їхньої лицемірності, українці і росіяни були все-таки різними, хоч і “братніми” народами, а західні українці трактувалися радше як блудні сини, яких належало навернути в східнослов’янське братство, ніж як безнадійно зіпсуті Заходом ренегати, яких слід відтяти, наче пухлину, від здорового східнослов’янського тіла чи, ще краще, як пропонує ДуґінПрілєпін або Жиріновський, до пня знищити. Цей дискурсивний зсув сигналізує, з одного боку, відхід путінської Росії від надто “ліберальних” для неї засад совєтської національної політики до жорсткішого великодержавного шовінізму; а з іншого боку – визнання “невиліковності” принаймні певної частини українців, безнадійно втрачених для російсько-імперської справи.

Сьогодні Москва та її агентура не прагнуть уже відновлювати “нормальність” на заході України, наближаючи “збочений” регіон до решти краю; радше – воліють позбутися цього регіону, щоб сяк-так зберегти колоніальну “нормальність” в усіх інших частинах України. Антигалицькі наративи зазнали таким чином суттєвої модифікації. По-перше, регіон дедалі частіше змальовується як розсадник неофашизму і русофобії, історична вотчина нацистських колаборантів, погромщиків та зоологічних антисемітів. А по-друге, галичанам інкримінується підступний план поступового проникнення й таємного прибирання до рук усіх інституцій – у повній згоді з популярною у Росії теорією всесвітньої “жидо-масонської змови”. І якщо перший наратив, за всієї його гіперболічності, має принаймні якусь мінімальну дотичність до реальності (як-не-як, “Свобода” отримала у Львові “аж” 4% голосів на останніх виборах), то другий наратив є цілковитим фейком і може бути легко спростований простими цифрами.

Галичани становлять понад 10% населення України, проте жоден із шести президентів, двадцяти прем’єр-міністрів чи двох дюжин найбільших олігархів не походив поки що з цього регіону. За моїми приблизними обрахунками, від часів незалежності на верхніх щаблях влади (серед міністрів і їхніх заступників, спікерів і віцеспікерів парламенту, очільників президентської адміністрації, Центральної виборчої комісії, Конституційного і Верховного судів тощо) було не більше як два-три відсотки галичан. Я не стверджую, що це є виключно наслідком індукованої совєтами та їхніми спадкоємцями галичанофобії. Недопредставленість галичан на верхніх щаблях політичних і бізнесових еліт цілком може бути також наслідком їхньої низької стартової позиції. Адже незалежна Україна постала як інституційне продовження УССР. І постсовєтські еліти мали переважно совєтське походження: вони щасливо привласнили незалежну державу – і політично, й економічно. Галичан серед совєтських еліт майже не було, оскільки вони вважались такими ж неблагонадійними, як і прибалти або євреї. Тож, у принципі, три відсотки галичан серед постсовєтських еліт можна вважати неабияким здобутком для “буржуазно-націоналістичного” і засадничо чужого для “нормальної” України регіону. Інша річ, що на теорію всесвітньої чи бодай усеукраїнської “галицько-масонської змови” ці жалюгідні три відсотки аж ніяк не тягнуть.

Іншування Галичини й Західної України традиційно здійснювалося не лише імперськими пропагандистами у Москві, а й їхніми “креольськими” колаборантами в Україні. Найбільшого розмаху цей “аутсорсинґ” набув у роки прем’єрства, а згодом і президентства Віктора Януковича. На відміну від попередників, які вміло і з неабиякою вигодою для себе знаходили спільну мову з націонал-демократами, його партія зайняла виразно українофобську позицію, трактуючи націонал-демократів як своїх головних ворогів і запускаючи на їхнє електоральне поле, як своєрідний вірус, лабораторно виплеканих націонал-радикалів. Ця технологія мала на меті не лише ослаблення електоральної бази своїх головних суперників, а й загальну компрометацію їхньої ідеології та дискурсивне представлення всього українського проекту як радикально-націоналістичного, “бандерівського” й суто галицького.

Показовими під цим оглядом можна вважати писання Дмитра Табачника, котрий спершу прославився чорносотенними памфлетами у тижневику “2000” та інших подібних виданнях, а відтак – на відміну від якого-небудь Бузини чи Корнілова – заслужив собі в уряді Януковича посаду міністра освіти. Демонізована Галичина, цей “печерний заповідник націоналізму”, послідовно протиставлена в його текстах ідеалізованій Великій Україні, населення якої “ніколи не відмовлялося від історичної українсько-російської єдності”. Натомість галичани – це не просто “зомбовані” націонал-радикали, заражені ідеями “русофобії, ксенофобії, зоологічного націоналізму”. Вони ще й виконавці підступної місії, покладеної на них “вашинґтонським обкомом”. “Віддані маріонетки, – пояснює Д. Табачник, – потрібні новим господарям у ролі “хрестоносців”, готових, ні перед чим не спиняючись, “перехрестити” Україну в ерзацрелігію атлантичного глобалізму й скерувати її проти одновірної єдинокровної слов’янської Росії”. Якщо їх не зупинити, застерігає автор, “то нас чекає така ж сумна доля, як умираючу на наших очах цивілізацію, що виникла спочатку на фундаменті християнства, а закінчується забороною християнської символіки, пропагандою содомії, евтаназії та ювенальним руйнуванням інституту сім'ї”.

Галичани стають, таким чином, учасниками грізної всесвітньої змови, спрямованої проти Росії і, ширше, “православно-слов’янської” цивілізації. Як і в усіх конспіраційних теоріях, факти й логічні докази заміняються тут параноїдальними твердженнями на кшталт “новочасні прокуратори з натовских посольств сприяють просуванню галичанських кадрів на ключові посади аппарату держуправління як найбільш відданих слуг заокеанської імперії”; “галичани захопили владу в Україні”, “більшість органів центральної влади стали філіями земляцтв західних областей”; “збереження ситуації з "керівним регіоном" галицьких "хрестоносців", котрі відчули солодкий смак влади над усією Україною, не може тривати довго”.

Галичани у цьому дискурсі – не просто змовники, котрі, подібно до міфічних “жидо-масонів”, скрізь тихцем проникають і все потайки опановують. Вони ще й утілюють метонімічно всіх тих українців, які відкидають російську зверхність (так зване “братерство”) й обстоюють свою суверенність – свою власну, анти-імперську й анти-колоніальну “нормальність”. Антигалицьке пасквілянтство у цьому контексті – лише прикриття пасквілянтства антиукраїнського, достоту як “антисіонізм” часто-густо слугує лише прикриттям банального антисемітизму.

В усьому ж іншому цей наратив мало чим відрізняється від каґебешно-совєтського. Є в ньому місце і для зловісного нагадування про “галичанських карателів” та “нацистських колаборантів”, і для самоуповноваженої, не менш зловісної психіатричної експертизи (“історично обґрунтований комплекс неповноцінності, властивий населенню західних областей України ... слід лікувати”), є місце й для традиційної зверхності колонізатора щодо тубільців (“Галичани – це лакеї, що ледь навчилися мити руки”), для знущання з їхньої мови (званої не інакше, як “галичанським волапюком”) і, звісно, для шляхетної цивілізаційної місії білої людини щодо невдячних дикунів: “Галичина – це найдепресивніший регіон, який не зміг би вижити без постійних дотацій із держбюджету, складеного в основному з відрахувань промислово розвинених південно-східних областей (...) Мільйонам втікачів-прибульців із псевдо-П’ємонту просто нічого буде їсти і ніде буде працювати в мегаполісі, якщо з нього підуть офіси донецьких, дніпропетровських, харківських, запорізьких, одеських, кримських та інших компаній”.

Водночас треба визнати, що, попри значні зусилля російської й проросійської пропаґанди ретранслювати суттєві відмінності між українськими реґіонами у глибоку неприязнь і взаємне відторгнення, стосунки між галичанами та “східняками” залишаються радше амбівалентними, ніж конфронтаційними. 

Далі буде…