«У той момент, коли я лежу в ліжку хворий і згадую все своє життя, я розумію, що все визнання і багатство, які у мене є, безглузді і позбавлені вищого сенсу перед лицем неминучої смерті.
Ви можете найняти когось, щоб водив машину для вас, заробляв гроші для вас, але ви не можете нікого найняти на всі ваші гроші, щоб він переніс цю хворобу замість вас.»
Стів Джобс
Історія в Дніпрі потрясла українське суспільство своєю цинічною і продуманою жорстокістю. Цинічне, бо кілер вбивав беззбройних людей, які йому довіряли. Продумане, бо кілер добивав поранених. Якщо до цього доплюсувати свідчення вцілілого очевидця, що кілер встав за годину до події, то можна спокійно припустити, що акція була заздалегідь спланована, а отже не може бути ніякої мови про стан афекту (Афект (лат. Affectus — хвилювання, пристрасть) — сильний психічний стан, що швидко виникає і бурхливо перебігає, характеризується сильним і глибоким переживанням, характерним зовнішнім проявом, звуженням свідомості і зниженням самоконтролю). Мотиви кілера визначить суд, але вже зараз ми можемо точно визначити корені цієї події, з яких проростає не тільки вбивство у Дніпрі, але й весь спектр подій, які характеризують психологічний стан нашого сучасного суспільства.
Матюки на вулиці, у соціальних мережах, по телебаченню, в школі, в колі сім’ї перестали бути чимось особливим і вже майже не викликають гидливої реакції оточуючих (за невеликим винятком стареньких пенсіонерів та жінок середнього віку, які ще пам’ятають древній безматюкливий стиль життя). Навпаки, вони стали культом і складають основу так званого «вульгарного стилю», яким навіть пишаються молоді люди. Не всі, звичайно.
Якось я став свідком однієї буденної події в одному із київських супермаркетів. Молода сім’я розраховується за покупки з касиром. Трирічний хлопчик крутить в руках акційні наклейки, які отримав від касира, нарешті питає в батька, куди їх можна приклеїти. «На сраку, сынок, на сраку!» – голосно і весело відповідає батько.
Пригадайте зовсім недавній «вагнергейт», який накачувався по соціальних мережах і по телебаченню. Причини накачки істерії відомі – це боротьба за владу, за найвищу і абсолютну владу в Україні.
Поряд з істерією «вагнергейту» обов’язково фігурували соціальні негаразди, які формували в окремих слухачів, глядачів та аборигенів соцмереж стійкий і не зовсім привабливий образ «этой страны».
Чим пов’язані поміж собою події в Дніпрі, в супермаркеті і на різноманітних телевізійних шоу по «вагнергейту»?
Безвідповідальністю!
Батьки трирічної дитини особливо (чи й зовсім) не переймаються мораллю (а звідси і психологічним станом) своєї дитини. Політики, аборигени різноманітних ток-шоу, в купі із журналістами та телеведучими, виливаючи на електорат океани облуди та лукавства, не переймаються психологічним станом та мораллю своєю і своїх глядачів. Вони просто «делают деньги».
В усі часи вважалося, що обов’язок перейматися психологічним станом та мораллю електорату мав бути за церквою. Християнською, мусульманською, іудейською, буддистською чи якоюсь іншою – не важливо. Важливо те, що в кожному державному утворенні на планеті Земля існувала структура, яка несла відповідальність, навіть з превеликою охотою, за моральний та психологічний стан своїх громадян. І глибоко у підсвідомості громадяни пам’ятали про свою особисту відповідальність перед Абсолютом.
Все змінилося із швидким розвитком науки. І конкретно – діалектичного матеріалізму. Матеріалістична наукова течія звільнила громадян від релігійного тягаря і …нічого не дала взамін. Малося на увазі, що кожна освічена людина має бути культурною в моральному плані за визначенням.
Зрештою, так воно і є. Це щось схоже на квантовий стрибок…
А неосвічена? Адже для здобуття освіти, справжньої освіти, потрібно докладати чимало зусиль з раннього дитячого віку і це саме в той час, коли дитині особливо хочеться погратися чи «зависнути» в «тіктокові»…
Тим більше, що справжня освіта не закінчується із закінченням наукового закладу, а продовжується все життя. Все життя. А це також потребує чимало часу і зусиль.
Можна, звичайно, купити диплом про вищу освіту чи й навіть наукове звання…
Можна, звичайно, вбити беззбройних товаришів по службі з надією, що ось-ось у Дніпро прийде «русский мир» і ти враз станеш героєм цього «мира»…
Багато чого можна в нашому матеріальному світі. Але на виході стоїть каса.
Історію пише кожна людина. Особисто. Свою власну. І пише тими фарбами, в яких вона бачить довколишній світ. Або ж не пише взагалі, а сидить перед чорним полотном вічності з мрійливою надією, що ось завтра обов’язково почне писати і зробить якийсь грандіозний штрих, який вразить всіх і кожного. І полотно цієї людини так і залишається чорним, без жодного яскравого промінчика життя.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma