Кімерія
Кімерійська стела з кургану ІХ ст. до н.е. біля Джанкоя (1 стр. 133)
«К киммерийцам относится упомянутый в «Иллиаде» народ «удивительных доильщиков кобылиц – млекоедов, бедных и справедливейших из смертных», живших к северу от Трои, за «конеборными фракийцами и сражающимися врукопашную мисийцами» (Илиада, ХІІІ, 5), следовательно, в степях Северного Причерноморья.»[1]
На початку 2 тисячоліття до н.е. в Причорноморських степах та в Приазов'ї почав формуватися потужний військово-політичний союз племен, який отримав назву кімерійський. Основу цього союзу складали племена усатівської культури, що займали степ поміж Дунаєм і Дніпром, середньостоговські племена, які утримували за собою гігантський острів поміж Західним та Східним рукавами Дніпра і пізньотрипільські племена (племена землеробів чорноліської культури, що займали Лісостеп Правобережжя), об'єднані з древніх часів спільною мовою, культурою та релігією.
«Геродот* (середина V в. До н.э.) очень интересовался вопросом об исторических предшественниках скифов в Северном Причерноморье. Его информаторы (скифы, греки) единодушно сообщали, что вся страна, которая была в его время занята скифами, раньше принадлежала киммерийцам. В подтверждение этого он писал: «И теперь еще есть в Скифии киммерийские стены, киммерийские переправы, есть и область, называемая Киммерией, есть и так называемый Киммерийский Боспор» (Геродот, IV, 12). При устье реки Тираса (Днестра) Геродоту показывали курган, в котором, по преданию, были погребены последние киммерийские цари. Во многом подобные сведения о пребывании киммерийцев в Северном Причерноморье сообщает и великий географ древности Страбон (63 г. до н.э. - 23 г. н.э.). У него, в частности, сообщается, что киммерийцы совершали свои походы и в страны Восточного Средиземноморья еще во времена Гомера или даже до него» [1]
В середині 2 тисячоліття до н.е. кімерійці навчились переплавляти руду в залізо, а до кінця Х століття до н.е. стародавні ковалі оволоділи майстерністю зварювання заліза і виплавки високоякісної сталі, почали кувати суцільно стальну зброю, в чому випередили всі тогочасні народи Східної і Центральної Європи та Близького Сходу. Про рівень майстерності стародавніх ковалів говорить скарб кімерійських часів, в якому був суцільнокований стальний меч, знайдений в Суботові, в Чигиринському районі. Крім того, кімерійці, як свідчать античні літописи, вміли робити складні луки, за бойовими якостями рівних їм не було в тогочасному світі.
На камінних стелах, поставлених над похованнями воїнів, кімерійці вирізали широкий пояс, меч і лук в колчані. Залишків щитів, шоломів, панцирів чи іншого захисного спорядження воїнів в цих могилах не знайдено. Існує легенда, що кімерійці в бій з оголеними торсами, маючи на увазі, що воїна захищає в бою майстерність і кмітливість.
Найдавніша згадка про кімерійців відноситься до другої половини 2 тисячоліття до н.е. В своїй „Іліаді” Гомер згадує кімерійців, як народ „дивних доїльників кобилиць – молокоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних”.
Стародавній географ Страбон розповідає, що кімерійці здійснювали військові походи в країни Східного Середземномор`я ще в часи Гомера і навіть до нього. Свідчення античних авторів про те, що кімерійці в 2 тис. до н.е. захопили Трою підтвердили останні археологічні дослідження відповідного історичного зрізу древнього міста.
Ассірійські джерела VIII століття до н.е. розповідають про поразку урартського царя Руса у війні з кімерійцями. Однак пізніше кімерійці виступають союзниками урартського царя. Частина істориків схильна вважати, що саме в цей час кімерійці отримали свою другу назву – руси.
Наприкінці VIII ст. до н.е. в Західному Закавказзі спалахнула війна в якій кімерійці знищують перше державне об`єднання на території нинішньої Колхіди, відоме з ассірійських джерел як царство Колха.
В тому ж таки VIII ст. до н.е. кімерійці в союзі з іншими народами приймають активну участь у війнах з Ассірійською державою. А в 705 році до н.е. в одній із найзапекліших битв з кімерійцями загинув ассірійський цар Саргон ІІ.
В 681 - 668 роках до н.е. кімерійці знову приймають участь у війнах проти ассірійської держави і в одній із битв, за свідченнями ассірійських джерел, зазнали поразки від військ царя Асаргаддона. Там же згадується і вождь кіммерійців на ім`я Теушпа. В союзі з Урарту кімерійці в 676 - 674 роках воюють із Фрігією.
В ІХ - VII століттях до н.е. Лісостеп поміж Дністром і Дніпром населяли племена чорноліської культури (за назвою знайденого археологами городища в Чорному лісі у верхів`ї Інгульця на Кіровоградщині), що змінили тут білогрудівські племена.
«Правобережную Лесостепь между Днепром и Днестром населяла большая группа племен, аборигенов края, корни которых уходят вглубь бронзового века. Поскольку их собственное название отсутствует в письменных источниках, в науке они называются племенами чернолесской культуры, по названию городища в Черном лесу в верховьях Ингульца Кировоградской области.
К началу железного века эти племена достигли весьма высокой степени развития. Густая сеть поселений свидетельствует о значительной плотности населения, большая группа которого жила в южной части Правобережной Лесостепи, в бассейнах рек Тясмина и Роси, поднимаясь вверх по Днепру до Припяти и широты Киева…
…На Правобережье, в бассейне Тясмина сложился собственный бронзолитейный центр производства орудий труда и различных украшений. Успашно развивалось железоделательное ремесло. Из железа и стали изготовляли по киммерийским образцам с бронзовыми рукоятками цельножелезные кинжалы и мечи, а так же наконечники стрел, копий и прочее…
Большого искусства достигли чернолесские гончары в изготовлении разнообразной посуды, имевшей оригинальный и изысканный вид…» (стр. 137 – 138)[1]
В добре укріплених городищах чорнолісці ставили дерев`яні будинки із заглибленою в землю основою. Крім землеробства і приселищного тваринництва займалися різного роду ремеслами. Особливого розвитку в них набуло бронзоливарне мистецтво, центр якого знаходився в басейні ріки Тясмин. Із заліза і сталі виготовляли зброю кіммерійських зразків. Надзвичайно великого успіху досягли чорноліські гончарі, що виготовляли кераміку оригінальних і витончених форм.
В чорноліському курганному похованні біля с. Носачеве, що на Черкащині, відкопано залишки воїна, при якому були стальний меч кімерійського зразка і лук з бронзовими наконечниками стріл. Найцікавіше те, що там же було знайдено фрагменти ассірійської кінної збруї, звідки історики роблять припущення, що представники чорноліської культури брали участь в ассірійських війнах разом з кіммерійцями.
В ІХ столітті до н.е. розрізненні гурти чорнолісців витісняють із лісостепу на північ Лівобережжя племена бондарихінської культури. Серед тогочасних чорноліських пам`ятників у басейні Ворскли найцікавішим є поховання воїна, в якому крім зброї кімерійського зразка знайдено фрагменти кімерійської кінної збруї та чорноліські браслети. На кінець VII столітті до н.е. племена чорноліської культури заселяють практично всю лісостепову зону України, Поділля і Волинь. З того ж часу чорнолісці починають налагоджувати постійні торгові зв'язки з еллінами, які з'являються в Північному Причорномор'ї.
Античне Причорномор'я
Заселення Причорномор`я еллінами в період з VIII по V ст. до н.е. було одним з напрямків колонізації Середземноморського басейну.
Артефакти з о. Березань, в Дніпрово-Бугському лимані (3 стр. 105)
Перше поселення колоністів з Мілету було засноване на острові Березань, що в гирлі Дніпрово-бугського лиману, і мало назву Борисфеніда. Хроніка Євсевія відносить заснування Борисфеніди до 645 р. до н.е. Наприкінці VIІ ст. до н.е. мілетці засновують в гирлі Дністра міста Тіра (Офіус) і Ніконій. На початку VI ст. до н.е. колоністи з Мілету засновують на правому березі Бугського лиману Ольвію, в Криму Пантікапей, Феодосію, Кіммерік, Керкінітіду та ряд інших міст. В 422-421 роках до н.е. колоністи з Гераклеї Понтійської засновують в Криму Херсонес Таврійський.
Стела з Ольвії, яка позначала кордон між полісом та землями скіфів (3 стр. 289)
В межах розселення античних колоністів виділяють три області, що суттєво відрізнялися одна від одної:
1) північно-західна, в яку крім Ольвії входили Тіра, Нікиній, Істрія та західнопонтійські міста до мису Каліакра;
2) Таврійська з центром в Херсонесі, охоплювала південний та західний Крим;
3) північно-східна, в яку входили міста східного Криму, починаючи з Феодосії, та Приазов`я.
В історичному плані розвиток північнопричорноморських античних міст, який відображує синхронні зміни різних сторін культурного, економічного, соціального та політичного життя всіх міст-держав, поділяють на чотири періоди:
1) період незалежного та окремого існування міст-полісів регіону, що продовжувався з моменту їх заснування і до кінця ІІ ст.. до н.е.:
2)короткий період об`єднання всіх північнопричорноморських міст у складі понтійської держави Мітрідата Євпатора;
3) римський період, який хоч і різною мірою, але виявляв вплив на всі північнопричорноморські античні міста і продовжувався приблизно з середини І ст. до н.е. і до середини ІІІ ст.. н.е., тобто, до часу розгрому північнопричорноморських античних міст і держав союзом племен, очолюваним готами;
4) період загибелі північнопричорноморських античних міст і держав, цей період розпочався з IV ст. н.е., коли була зруйнована Ольвія; міста в Криму громили в ХV ст. золотоординські завойовники, а Тіра впала під ударами турецьких військ після загибелі Візантії.
Тісні зв'язки з північнопричорноморськими колоніями підтримувались метрополіями. Відомо, наприклад, що громадяни Ольвії були одночасно і громадянами Мілету, і навпаки.
Природні контакти колоністів і місцевого населення приводили до виникнення своєрідної культури в кожному з причорноморських регіонів.
Розповідаючи про калліпідів, їхні землі межували з Ольвійським полісом, Геродот підкреслював, що вони були найбільш еллінізованими з усіх скіфських народів. Більш пізні античні джерела повідомляють, що борисфеніди, водночас з елінізацією сусідніх племен, зазнали дуже сильного впливу від варварських племен.
Відносини скіфів з античними містами в VI та V ст. до н.е. були мирними і регулювались договорами. Однак наприкінці IV ст. до н.е. ситуація в Північному Причорномор`ї змінюється.
Північне Причорномор'я в античний період (1 стр.112)
Скіфія
В VII ст. до н.е. кіммерійський військово-політичний союз, виснажений безперервними військовими походами і внутрішніми чварами, розпався під ударами іраномовних кочових племен – скіфів.
Геродот, зацікавившись історією сучасної йому Скіфії, писав: ”І тепер є ще в скіфії кімерійські стіни, кімерійські переправи, є й область, що зветься Кімерією, є і так званий Кімерійський Боспор”. В гирлі Дністра Геродотові показали величезний курган, в якому поховані останні кімерійські царі, що не захотіли підкоритися скіфам і в битві перебили один одного.
Частина витіснених із Придніпров'я кімерійців напала на Лідію і після кількох переможних битв захопила столицю Сарди. До кінця VII століття до н.е кімерійці одноосібно володіли Лідією, але згодом змішалися з місцевими племенами і назавжди зникли тут з історичної арени.
Усатівські племена залишились у степовій та лісостеповій зонах поміж Дністром і Бугом, їх Геродот у своїй «Історії» згадує їх як калліпідів та алазонів, які були дуже еллінізованими зовсім не схожими на скіфів мовою і культурою.
Середньостоговські племена продовжували утримувати за собою величезний острів поміж Західним та Східним рукавами Дніпра і від античних авторів отримали назву скіфів-кочівників (варто пам'ятати, що тогочасні античні письмові джерела всі племена Північного Причорномор'я називали скіфами). Вони вперто дотримувались звичаїв древніх воїнів – голити підборіддя (чим відрізнялися від рудобородих царських скіфів) і голови, залишаючи на тім´ї пучок волосся ... З того ж часу тут знову починає активно розвиватися рибний промисел, що і відзначив Геродот.
Існує дві легенди, що пояснюють походження скіфів і донесені до наших днів стародавніми рукописами еллінів.
За першої, прабатьком скіфи вважали Таргітая, що народився від Зевса і доньки Борисфена. Від Таргітая народилось три сина -- Ліпоксай, Арпоксай і Колоксай. Бог послав їм з неба золоті дари -- плуг, ярмо, сокиру та чашу. Коли до золота підходили старші сини, то дари загорялись і не давались в руки. Оволодіти священними дарами зумів тільки Колоксай. Від Колоксая і пішов рід скіфських царів, а в найбільшому з їхніх володінь зберігались священні дари, в честь яких щороку влаштовувались пишні свята.
За другої легенди прабатьками скіфів були Геракл та змієнога діва, що проживала в лісовій Гілеї, в Нижньому Подніпров`ї. Із трьох синів, народжених ними, тільки найменший Скіф зумів одягнути батьківський пояс і натягнути його лук. Від нього і пішов рід скіфських царів.
Згідно Геродоту, остання хвиля вторгнення кімерійців в Передню Азію була викликана тим, що їх почали тіснити скіфи, яких у свою чергу із глибин Азії витіснили массагети. За версією Арістена із Проконіса (VII ст.. до н.е.), яку передав Геродот, скіфів із Азії витіснили іссідони, яких у свою чергу потіснили арімаспи. Діодор Сіцілійський (І ст.. до н.е.) вважав батьківщиною скіфів область в басейні річок Амудар’ї та Сирдар`ї.
Розкопаний в 60-х роках ХХ століття археологом С.І.Руденко заморожений курган Пазирикської долини в Гірському Алтаї, в якому знайдено дивовижний за витканим сюжетом килим, що належав одному із скіфських царів, дає можливість „пересунути” батьківщину скіфів ще далі на схід від Аральського моря.
Історики вважають , що скіфи належали до числа племен, які розмовляли на одному з іранських діалектів і були спорідненими з племенами савроматів, саків, массагетів, согдіанців, хорезмійців, мідійців та персів. Це припущення базується на відомих скіфських власних іменах, топонімічних назвах та окремих словах, знайдених при дослідженнях і більшість яких знаходить відповідність іранським діалектам.
В VII ст.. до н.е. скіфи приймають активну участь в подіях, що розгорталися в Передній Азії. Згідно літописів часів Асаргаддона (679 - 678 р.р. до н.е.) скіфи, як і кімерійці, виступали в антиассірійській коаліції. Після поразки коаліції в 673 р. до н.е. скіфи перейшли на сторону ассірійського царя Асаргаддона, а одна із дочок цього царя була одружена із скіфським царем Бартатуа (еллінські автори називали його Прототієм).
Мадій, син Бартатуа, продовжував політику батька. Скіфи, очолювані ним, розгромили військо мідійського царя Кіаксара, який в цей час готувався до штурму ассірійської столиці Ніневії. Саме з цього часу розпочалося панування скіфів в Передній Азії.
Держави скіфи не створили, а володіючи плацдармом на землях Ману, на південь від озера Урмія, здійснювали регулярні походи, грабуючи та знищуючи все на своєму шляху. Звідти ж скіфи ходили на Сирію, Палестину і Єгипет, наводячи жах на тамтешніх мешканців своєю ненаситною жорстокістю. Аби не допустити вторгнення скіфів до Єгипту, фараон Псамметіх вийшов їм назустріч і відкупився багатими дарами.
Через 28 років той же мідійський цар Кіаксар, що зазнав поразки від скіфів під Ніневією, запросив скіфських вождів на свято і умертвив їх під час учти. Під натиском військ коаліції скіфи відступили в Північне Причорномор`я.
Геродот розповідає, що після повернення з Передньої Азії скіфи зіткнулися з молодим поколінням народу в Боспорі Кіммерійському (на Керченському півострові), який вони підкорили раніше і вважали своїми рабами. В жорстокій битві скіфи розгромили своїх суперників.
На початку VI ст.. до н.е. Скіфія, за свідченням Геродота, займала територію вздовж морського побережжя від Дунаю до Дону, із степовою частиною Криму включно, і заглиблювалась на північ до земель неврів, що заселяли басейн Прип`яті, і меланхленів (чорноризців, яких археологи ототожнюють з племенами юхновської культури), зосереджених в басейнах Десни і Сейму. Степи на схід від Дону займали іраномовні племена сарматів. На заході Скіфія межувала з лужицькими племенами і народом висоцької культури, існування яких прослідковується до кінця VI ст.. до н.е. Землі по річці Марош в Трансільванії займали агафірси, що, згідно археологічних досліджень, етнічно були близькими фракійським племенам, основні масиви яких заселяли землі на південь від Дунаю. Кримські гори заселяли таври, відомі в античному світі як дикі і безпощадні пірати. Археологи ж відносять таврів до носіїв древньої кизил-кобинської культури, племена яких займалися примітивним землеробством, тваринництвом і не останню роль у їхньому житті займало мисливство і рибалка.
Характеризуючи розселення племен у Скіфії, Геродот називав калліпідів, що займали землі в Нижньому Побужжі, як землеробів зі змішаною елліно-скіфською культурою. На північ від калліпідів проживали алазони, яких частина істориків відносить до фракійських племен, що займали на той час Середнє Придністров`я. За лівобережною притокою Бугу річкою Ексампей (в перекладі – „Святі шляхи”, і нинішні історики ототожнюють її з річкою Синюхою) починалися землі племен, яким Геродот дав загальну назву – „скіфи-орачі”. Скіфи-орачі, нащадки племен чорноліської культури, займали весь Правобережний Лісостеп і були відомі античному світові, як одні з найбільших виробників пшениці. На схід від Дніпра Геродот називає народ „скіфи-землероби”, археологічні дослідження умовно пов`язують його з осілими племенами Лісостепового Лівобережжя, що культурно та етнічно були близькими кочовим скіфам. Степи на захід та схід від Дніпра займали кочові племена, які Геродот розділяє на скіфів-кочівників та царських скіфів. Царські скіфи займали область лівобережних степів на схід до Дону та Азовського моря і степовий Крим. Сьогодні історики не можуть виділити археологічних ознак, які б розрізняли культуру царських скіфів від культури скіфів-кочівників.
Скіфи і причорноморські елліни залишили свідчення про важливий торговий шлях, який тягнувся із Скіфії на північний схід через володіння сарматів, землі будинів, стародавніх аборигенів-кочівників. В лісах країни будинів проживали гелони, яких вважали вихідцями з еллінських причорноморських міст. Далі торговий шлях ішов через землі мисливців фіссагетів та іірків, і ще якихось скіфів, походження яких відносять до царських скіфів, і до передгір`я Уралу, що було заселене народом аргіпеї.
Перемога у війні з могутнім на той час ахеменідом Дарієм І принесла скіфам славу „непереможних” і на довгий час закріпила політичний авторитет у тогочасному світі.
В V ст. до н.е. фракійські племена створили могутній військово-політичний союз з яким змушені були рахуватися і скіфи. Відомо, що скіфський цар Аріанейт був одружений з донькою фракійського царя Тірея (початок V ст. до н.е.). Однак вже наприкінці V ст. до н.е. на невільницьких ринках Еллади з`являється велика кількість рабів із Фракії, гетів і трібалів, доставлених скіфськими работорговцями.
В ІV ст. до н.е. скіфський цар Атей реформував структуру міжплемінних зв`язків скіфського союзу, знищив „військову демократію”, що частково обмежувала владу царя, зосередивши у своїх руках абсолютну владу. На перших порах це привело до ще більшого посилення політичного авторитету скіфів. Відомо, що Атей, в союзі з македонським царем Філіпом ІІ (батьком Олександра Македонського) розгромив фракійське царство одрісів і розширив свої володіння далеко за Дунай. Однак пізніше відносини між скіфами і македонцями стали ворожими і в 339 р. до н.е. Філіп розгромив скіфів, в цій же битві загинув і Атей. Але вже у 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон зазнав тяжкої поразки у війні із скіфами.
Лісімах, що став правителем Фракії після смерті Олександра Македонського, розгромив скіфів і відтіснив їх далеко на схід, за Дністер. Цей час став початком падіння могутності скіфів.
В ІV ст. до н.е. скіфи посилюють свій вплив на північні племена Правобережного Лісостепу. В цей період спостерігається спустошення городищ чорноліської культури і поява в цих широтах скіфських катакомбних поховань. Племена нащадків чорноліської культури мігрують із Середнього Придніпров`я в район Верхнього Придністров`я, що привело до зникнення тут висоцької та лужицької культур.
Територію Волині займали племена, споріднені чорноліським, однак вони не були підкорені скіфами і зберігали свою оригінальну, хоч і дещо відсталу, в економічному розвитку, культуру. Вони підтримували мирні і тісні контакти з племенами милоградської культури Прип`ятського Полісся і Верхнього Придністров`я, але були відрізаними від контактів з античними містами Північного Причорномор`я.
В період найбільшої агресії скіфів проти правобережних племен, життя на Лівобережжі переживає найвищий культурний та економічний розквіт, що добре прослідковується у відповідних археологічних зрізах. Більше того, лівобережні землеробські племена виявляли агресію до своїх північних сусідів, про що свідчить збільшення добре укріплених городищ в районі розмежування племен скіфського союзу і племен юхновської культури.
В ІІІ ст. до н.е. скіфи поступаються значною частиною своєї території сарматським племенам і зберегли за собою тільки Нижнє Придніпров`я та степову частину Криму і там утворюється відома в історії Мала Скіфія.
На перехресті древніх торгових шляхів, в долині ріки Салгир скіфи засновують свою столицю, яка отримала еллінську назву Неаполь. Античні джерела згадують в Криму ще три міста: Хабеї, Палакій і Напіт, які за часів Скілура і Палака були опорними пунктами у війні з Мітрідатом. Птоломей (ІІ ст. н.е.) розповідає про міста в Нижньому Придніпров`ї, що належали скіфам: Азагарій, Амадока, Сар, Серим, Метрополь, Ольвія, Леїн, Сарбак та Ніос.
Спроби скіфських царів створити державу наштовхувались на несприйняття основною частиною скіфського суспільства загальних критеріїв державотворення. Скіфи вперто продовжували вести кочовий спосіб життя, а основним своїм заняттям вважали війну та збір данини.
Підпорядкувавши собі в ІІІ ст. до н.е. Ольвію та наклавши данину на Боспорське царство, скіфи спробували скорити і Херсонес. Однак херсонесцям допомогла сарматська цариця Амага. Звільнивши Херсонес від скіфів, сармати убивають їхнього царя і передають владу його синові. На якийсь час скіфи потрапляють у залежність від сарматів, але згодом знайшли в собі сили для звільнення.
Найбільшого піднесення Мала Скіфія набрала в ІІ ст. до н.е., за часів правління Скілура та його сина Палака. Саме Скілур почав карбувати в Ольвії власні монети. В цей же час скіфи намагаються організувати і власний флот. Відомо, що цей флот, очолюваний родосцем Посидеєм, розгромив морських піратів.
В кінці ІІ ст. до н.е. скіфський цар Палак розпочинає війну з Херсонесом. На допомогу херсонесцям приходить Мітрідат Євпатор. Полководець Мітрідата Діофант розгромив війська скіфів і сарматів, зруйнував Неаполь Скіфський і Хабеї. Причорноморські античні міста і держави потрапляють під протекторат Мітрідата.
З 63 р. до н.е. Рим, розгромивши війська Мітрідата, встановлює контроль над Північнопричорноморськими античними містами.
В І ст. н.е. скіфи, відновивши сили, за часів правління Фарзоя та Інісмея повертають собі Ольвію і відновлюють війни проти Херсонеса і Боспорського царства. В Ольвії знову карбуються золоті монети, навколо Неаполя скіфського зводяться нові мури, на стратегічних висотах Криму стають укріплені скіфські поселення.
В 62 р. н.е. Нерон посилає в Крим військову експедицію, яку очолює правитель Нижньої Мізії Плавтій Сільван. Римляни завдають поразки військам скіфів і встановлюють контроль над античними містами Криму та Ольвією.
Впродовж ІІ і ІІІ ст. н.е. Мала Скіфія переживає період занепаду, а після поразки від військ боспорського царя Ріскупоріда ІІІ (в 227р.) зникають з історичної арени, як самостійна політична сила. З цього часу боспорські царі називають себе „царями всього Боспору і тавро-скіфів”.
Сарматія
Ранні античні автори називали їх савроматами (від іранського „саоромат” „перепоясаний мечем”). Назва „сармати” з`являється в ІІІ ст. до н.е.
Сармати, повідомляють Пліній та Мела, „складають одне плем`я, але поділені на декілька народів з різними назвами”. За легендою, переказаною Геродотом, сармати пішли від скіфів та амазонок і разом зі своїми дружинами переселились на схід від Дону, на відведені їм землі.
Діодор та Пліній стверджують, що сармати переселились у Приазов`я із Мідії.
В VI ст. до н.е. сармати займають землі на схід від Дону і навколо Меотійського озера (Азовського моря). Виступаючи союзниками скіфів у військових походах, сармати приймають активну участь і війні проти Дарія І.
На протязі всього історичного періоду спільного існування поміж скіфами і сарматами спостерігалися то мирні, то агресивні взаємовідносини.
Наприкінці ІІІ ст. до н.е. сармати витісняють скіфів із степів Північного Причорномор'я і вже із ІІ ст. до н.е. античні автори, позначаючи цю географічну область, вживають термін «сармати» на місце терміну «скіфи».
Область розселення сарматів обмежувалась степовою частиною Причорномор'я, а їх політична активність була спрямована на причорноморські міста-поліси, Боспорське царство і в придунайські провінції Римської імперії.
На початку ІІІ ст. до н.е. сармати з`являються на правому березі Дніпра і разом із скіфами намагаються підкорити Ольвію, а вже в середині цього ж століття витісняють скіфів із Причорноморських степів у Крим.
Античні джерела повідомляють, що перед просуванням на захід, сармати здійснювали спустошливі набіги, після яких значна частина скіфських земель перетворилась у пустелю. Саме з цього часу зникає назва „Скіфія” і з`являється нова – „Сарматія”, на якій проживали різноманітні за етнічним походженням та культурним і економічним розвитком племена і народи.
Кордони Сарматії до І ст. н.е. на мапах Агріппи проходили ще по лівому берегу Дніпра. Але вже на мапі Птолемея (ІІ ст. н.е.) кордони Сарматії проходили по Віслі. Птолемей першим поділив Сарматію на Європейську та Азійську (в античному світі Азійський континент починався за Доном).
Активному просуванню сарматів на захід і південь на деякий час завадила система скіфських укріплень у Нижньому Придніпров`ї. Однак, вже на початку ІІ ст. до н.е. сармати з`являються на берегах Дунаю. Тут вони продовжують свої спустошливі набіги на сусідні племена, забираючи людей у полон чи вбиваючи їх ядовитими стрілами. Не гребували і злиденним скарбом поселян, виснажених безперервними війнами.
В ІІ ст. до н.е. сармати виступають союзниками Мітрідата Євпатора у війнах з Римом. Після поразки від римських легіонів, сармати продовжують криваві набіги на прикордонні римські провінції.
Заковані в стальні панцирі сарматські катафрактарії в І ст. н.е. наводять жах на жителів Середнього Дунаю. Про перебування там сарматів на Середньому Дунаї розповідає Тацит (55 - 120 р.р.) і при цьому зауважує, що „ім`я скіфів повсюдно переходить в імена сарматів і германців”.
Під час просування на захід, в Карпатах залишилась частина сарматських племен язигів, які впродовж століть трансформувалися у відомих сьогодні гуцулів. На території сучасної Галичини сармати змішалися з місцевими племенами, повністю перейнявши у них етнічні особливості та мову.
Починаючи з другої половини ІІ ст. н.е. частина сарматських племен переселяється із степу в Лісостепову зону Середнього Дніпра де й осідає, втративши з часом свої етнічні ознаки і змішавшись з місцевими племенами.
В Криму сармати разом із скіфами приймають активну участь у війнах з Боспорським царством на протязі І - ІІ ст. н.е.
Ослаблені безперервними війнами з середині ІІІ ст. сармати разом із скіфами вже входять до союзу племен, який очолюють готи.
Впродовж всієї своєї історії сармати не зуміли створити власної держави. Культура сарматів, по мірі просування їх на захід, втрачала свої етнічні особливості і набувала рис, характерних підкореним народам. Ведучи кочовий спосіб життя, основним своїм ремеслом вважали збір данини з підкорених племен, війни і криваві набіги на сусідні народи та держави.
Примітка:
Назви народів „кімерійці” та „скіфи” (відповідно „гіміррі” та „ішкуза” згідно східних джерел) використовувались авторами стародавніх рукописів як узагальнюючими і досить часто плутались, називаючи кіммерійців скіфами і навпаки. Крім того, термін „скіфи” використовували для позначення всіх середньоазійських та причорноморських племен, які вели кочовий спосіб життя. Пізніше „скіфами” почали називати всі племена та народи, що проживали на просторах Придніпров`я та Причорномор`я і перебували на різних ступенях економічного та культурного розвитку, і які потрапили під вплив власне скіфів.
Література:
1. «История Украинской ССР» т. 1, Киев 1981
2. Б. Д. Греков «Киевская Русь», Москва, «Госполитиздат» 1953
3. «Археология СССР. Античные государства северного Причерноморья», Москва, «Наука», 1984
4. «Древности Среднего Поднепровья», АН УССР Институт археологии, Киев, «Наукова думка», 1981
5. Орест Субтельний «Україна. Історія», Київ, «Либідь», 1992
6. «История древнего мира», под ред. И.М.Дьяконова, Москва, «Наука», 1989
7. «Теорії нації та націоналізму від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера. Антологія», Київ, «Смолоскип», 2006
8. В. Л. Глазычев, «Зарождение зодчества», Москва, «Стройиздат» 1983
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma