…Дейкують, життя у нинішньої малечі починається неправильно. Принаймні так вважає один з героїв цієї історії, який каже: "– Ох і дітки пішли! Бачив? Він не поспішає перевдягатися, наче ще не до кінця вийшов з ролі. Широкими кроками зміряє гримерку, вперши руки в боки. – Ти про що? – Та про тебе. Перші ряди через одного тупилися в ті цяцьки. Нічого їм не цікаво. Що з них виросте?"
Чи так було в старому харківському цирку, де працюють клоунами згадані герої? Не в тому, що згадують у книжці "Ти [Фобія]" Дмитра Скочка, а в тому, найбільшому в Російській імперії цирку "Муссурі", розрахованому на 5 тисяч глядачів, куди привозили слонів і жирафів. Хай там як, але, за сюжетом цієї історії, стара закинута фабрика стає притулком для найогидніших чудовиськ і найтемніших таємниць, і є маленький хлопчик, що боїться клоунів, і дівчинка з ясними очима, яка не боїться нічого. А ще чоловік, що не хоче помирати й готовий заради цього на все, клоун, який ненавидить свою роботу, і брати, що ненавидять собак. Усі вони опустилися на самісіньке дно, а тоді – ще нижче. Випадкові люди опиняються у страхітливій тіні закинутої фабрики й зникають у хвилях чорноти. Що чатує на них усередині, чи вдасться бодай комусь знову побачити денне світло? І що приховує кожен з них, і що ж їх пов’язує між собою? Невже цирк?
"Яке найяскравіше місце розваг згадає доросла людина зі свого дитинства? – починає свою історію автор. – Швидше за все, це буде місце, де присутні магія, видовища, сміх і багато солодкого. Чимало харківських дітей згадає цирк. Його вигадливий формат: скляний фасад, який зі смаколиками всередині й червоний манеж. Усе це вкупі створювало справжнє чудо, заворожувало і чарувало не тільки дітей, а й їхніх батьків. Надто коли вмикалася музика, приглушувалось основне світло і промені софітів бігали та стрибали по глядачах і манежу. Коли на арену виходили виряджені у футуристичні вбрання акробати й робили викрутаси десь високо під куполом, серця глядачів завмирали. Та, буває, під час вистав можна почути дитяче схлипання чи й навіть нестримний плач, у яких чулося лише одне – безмежний жах. До такої реакції часом призводили виступи клоунів. Через тих пацяків навіть деякі дорослі згадують цирк як місце кошмару, а розфарбовані обличчя й надривний регіт – як жахіття зі сну".
Дмитро Скочко. Ти [Фобія]. Оповідь жаху і мороку. – К.: Віхола, 2026
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma