Це була величезна печера, стеля та далекі стіни якої губилися у темряві. Простір печери скидався на котельню - все було заставлено величезними машинами, закритими кожухами, на яких під променем світла мерехтіли дивні написи. Зважаючи на все, написані вони були тими ж літерами, що й напис на люку. Колька вимкнув ліхтарик, сів біля стіни і тихо заплакав, увіткнувшись в коліна. Йому було дуже страшно.
Несподівано нестерпно захотілося пити. Машинально Колька розкрив Саньчину сумку, дістав із неї шахтарську флягу та бутерброд із вареною ковбасою. Схлипуючи, він поїв і попив. Потім ще раз увімкнув ліхтарик і подивився на годинник. Виявилося, що з того часу, як хлопці обідали в залі, що став останнім притулком для Васька, минуло шість годин. Потім Колька заснув, згорнувшись калачиком і підклавши під голову свою та Саньчину сумки.
Коли Колька прокинувся, годинник показував годину ночі. Коли ще трохи поїв і рушив вглиб печери, підсвічуючи ліхтариком. Підійшовши до одного з механізмів, Колька побачив засклене віконце в кожусі, якраз на рівні його очей. Цікавість пересилила, і Колька зазирнув усередину, світячи туди, наскільки це можливо. І здивувався - там, усередині кожуха, була звалена купа зброї. Колька добре розглянув радянські гвинтівки та автомати, з купи німецьких «ерм» (які у нас називали «шмайсерами») стирчало тупе рило «максима», тут же були звалені і ящики з набоями. Колька зрозумів, що тепер не заспокоїться доти, доки не дістанеться цього багатства - і від того, чи дістанеться він туди чи ні, безпосередньо залежить його життя. Батарейки у ліхтарику вже ледве світили, коли Кольці вдалося розгадати секрет дверцят у задній стінці кожуха. Пройшовши всередину, хлопчик озброївся німецьким багнетом, німецьким автоматом і обвішався підсумками зі спорядженими магазинами до нього. Крім автомата, Колька взяв і два пласкі радянські пістолети, але подумав, і поміняв їх на німецькі - німецька зброя стріляла одними й тими ж патронами, тому не було сенсу брати щось інше. Набивши одну сумку, що звільнилася від їжі, набоями, Колька вибрався з «кожуха», що виявився складом, і став освоювати зброю, що дісталася йому. Так як фільми про війну Колька дивитися любив, то багато часу навчання не зайняло. Вже без остраху нападу істот, Колька намалював на дверях, через які він потрапив у печеру, крейдою коло і кілька разів вистрілив у нього з автомата та пістолета. Результатами стрілянини Колька залишився задоволений - недаремно батько, поки жив у родині, водив Кольку в тир постріляти з «воздушок» по мішенях.- Ну, суки зміїні, тримайтеся! - прошипів пацан крізь стиснуті зуби. Потім прив'язав ізолентою, що знайшлася в Саньчиній сумці, ліхтарик зі свіжими батарейками до ствола «ерми», ввімкнув його і відчинив двері, які він зовсім недавно з таким старанням зачинив майже перед мордами змієлюдей. Там було порожньо та тихо. Коли попереду засвітився зеленуватим коридором, Колька вимкнув ліхтарик і, крадучись, пішов туди, де істоти захопили Саньку. На цьому місці Колька знайшов відірваний гудзик від Саньчиної курточки та сліди боротьби. Санька гадам без бою не здався.
- Треба рятувати пацана, - подумав Колька, - Васька вже нема, а якщо я ще й без Саньки повернуся...
І Колька пішов туди, куди вели сліди, залишені Саньчиними черевиками, що волочилися по підлозі. Навколо панувала труна тиша - немов і не було шаленого бігу напівтемними коридорами, розчавленого навпіл Васька, погоні монстрів за двома людськими дитинчатами, що увінчалася захопленням одного з них. Можливо, змієлюди вирішили, що Санька був останнім, хто вцілів після падіння плити у залі. А поки що Колька, озброєний до зубів і злий, як після нерівної бійки в чужому районі, йшов слідом мерзенних потвор, з палким бажанням вбивати їх.
Колька раптово зупинився. Трупний запах, що просякнув повітря, посилився. А крім запаху, з'явився звук - ніби десь вдалині грала тужлива мелодія, всього з кількох нот, що супроводжувалась рідкісними ударами гонгу. Що таке гонг, Колька знав, він років зо два ходив у секцію боксу, поки тренер не оголосив його безперспективним. Він так і сказав: «Немає в тобі потрібної агресії, супротивника треба добивати, а не розмислювати - спортивно це чи ні». Ці слова спливли звідкись з глибин пам'яті Кольки і, зручніше перехопивши автомат, Колька гірко посміхнувся: «Тут точно - ніякої спортивності!» Сліди, залишені Санькою, вели в напрямку звуків, тому Колька туди й пішов, прислухаючись і вдивляючись у темряву ще уважніше, ніж раніше.Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma