Сталася ця історія 1 квітня 197* року, в День дурня. Головними її героїнями були Антоніна й Тамара. Ті самі, про яких ішла мова в оповіданнях "Калькулятор, якому пороблено" та "І ще раз про калькулятор, якому пороблено". В цей безглуздий день вони відволікали мене такими ж безглуздими жартами від нагальної роботи. Їх жарти зводилися до одного сюжету: О*** О***, вас просив зайти Г*** А***. Зрештою мій терпець урвався, і я сказав, що надурю їх обох. Тож, мовляв, не ображайтеся! На що вони резонно заперечили, що після моєї погрози вони не втрачатимуть пильності. Я промовчав і знову занурився в роботу, але через якийсь час пішов до іншої кімнати, де сидів мій приятель, і попросив його подзвонити мені через десять хвилин, нічого не говорити й не дивуватися з того, що говоритиму я. Потім повернувся за свій стіл у свою кімнату. Задзвонив телефон. Я взяв трубку.
- Алло! ... Привіт!
В трубці мовчання. Якийсь час я теж помовчав, ніби слухаючи, і далі вже зовсім тихо продовжив:
- А ціна? ... Так ... Займи ... Іду ... Дякую.
І поклав трубку. В кімнаті стояла мертва тиша. Всі удавали, що зайняті роботою. Я теж. Але скоро під пильними прихованими поглядами Антоніни й Тамари почав таємні збори. Спочатку нишком дістав гаманця й перерахував гроші. Потім з портфеля витяг "непомітно" сітку-авоську й швидко сховав її в кишеню. Ще трохи посидів і вислизнув з кімнати.
Опинившись наодинці, я не пішов праворуч до запасних сходів, що вели в підвальне приміщення до їдальні, а повернув у протилежний бік, сховався за виступом стіни й став спостерігати.
Чекати довелося недовго. Не минуло й хвилини, як двері навстіж розчахнулися, і з кімнати вилетіли Антоніна й Тамара. Вони, не вагаючись, повернули праворуч по коридору. Скоро їх огрядні постаті сховалися за поворотом на сходову клітку, що вела до їдальні. Трохи згодом за ними вискочили й інші жінки. Коли тупіт їхніх ніг заглух поверхом нижче (ліфт не працював), я повернувся у спорожнілу кімнату і, як нічого не сталося, продовжив працювати.
Ті з вас, шановні читачі, кому пощастило жити в часи брежнєвського застою, я впевнений, вже все зрозуміли: і що означали мої уривчасті слова сказані в телефонну трубку, і чому збирався "потайки", і чому Антоніна й Тамара не запідозрили ошуканства й кинулися бігти слідом за мною (як вони думали) у їдальню.
Тим же, хто не застав ті омріяні "совками" часи, я змушений дещо пояснити. "Совки" не брешуть, що тоді були дуже демократичні ціни. І справді: 2 руб. 20 коп. коштував кілограм звичайної вареної ковбаси; 2 руб. 80 коп. – кіло "любительської"; 24 коп. – літра молока, від 2 до 4 руб. – кіло м'яса; 22 коп. – білий пшеничний батон; двохсотграмова банка з кількою в томаті коштувала 50 коп.; пиріжок з лівером – 4 коп.; так само – з повидлом; склянка чаю з цукром – 2 коп.; на 1 руб. можна було добре пообідати (перша, друга й третя страви). Словом, за мінімальної зарплати в 70 рублів можна вважати, що з цінами все було гаразд, одне було негаразд: ціни були – а товару не було. Тоді ніхто не казав "продають", а казали "дають". Не казали "купив", а казали "дістав". Уже цей жаргон свідчив, що гроші були, так би мовити, вторинними, а товар первинним.
Моїй дочці ті часи запам'яталися годинними чергами за молоком, які вона вистоювала після школи, поки ми з дружиною були на роботі. Про радянські черги окремо дивіться оповідання "Черги". Якщо щось "викидали" на продаж, неважливо що, радянські люди, не задумуючись, ставали в чергу. Так один мій колега після відрядження до Москви розповідав, як ходив, видивляючись черги, щоб скуповувати дефіцит. "Дефіцит" – це слово в ті часи було відоме кожній домогосподарці, навіть з неповною середньою освітою. Після декількох вдалих покупок він натрапив на наступну чергу. Вона була довжелезною, але швидко рухалася. Спочатку мій знайомий за звичкою встряв у неї, а вже потім спитав у інтелігентного вигляду громадянина, який стояв перед ним, що дають.
- Коньячок. – лаконічно відповів той.
- Коньяк теж знадобиться до свят, – подумав колега і залишився стояти в черзі. Він вистояв півгодини. Та ба, "коньячок" виявився потрійним одеколоном (те саме, що зараз настоянка глоду).
Крім випадкових викидів дефіцитних продуктів у різних торговельних точках, часто практикувався розподіл їх за місцем роботи. На підприємствах, що мали їдальні й буфети, харчові продукти виставлялися саме там. Як правило, продуктів на всіх співробітників не вистачало навіть з обмеженням "в одні руки". Тому радянські люди збивалися в замкнені групи взаємопідтримки. Я б сказав простіше – в зграї, хоч дехто може на мене образитися.
Раби часто ображаються на тих, хто називає їх рабами, але ніколи не ображаються на рабовласників, які зробили їх рабами. Парадокс!
Так от, як тільки один член зграї дізнавався, що будуть щось "давати", він таємно попереджав інших її членів, так щоб не дізналися сторонні, й займав чергу на всіх "своїх", бо не вистачить. Тепер ви зрозуміли, чому мої таємні збори – саме таємні! – приспали пильність Антоніни, Тамари та інших? Тому, що я не належав до їх зграї.
До речі, а де ж зараз легковірні Антоніна й Тамара разом з іншими учасницями забігу? А ось і вони ... Від сходової клітки знову почувся тупіт, що наближався, потім важке хекання Тамари та роздратовані вигуки Антоніни. Це вони повертаються на наш четвертий поверх з порожніми торбами лихі та невеселі. Звуки все ближче ... ближче, і нарешті, розлючені дами вриваються в кімнату.
- Як ви смієте так знущатися з людей! Ви знаєте, що у мене хворе серце! – Прямо з порогу пішла в наступ Тамара.
- І ліфт не працює, – підтримала її Антоніна.
Я дуже здивувався й сказав, що до ліфту не маю жодного стосунку, що ним займається Епштейн. Епштейн наш інститутський механік і взагалі, майстер на всі руки. Але це ще більше розлютило поважних дам.
- Такі жарти підлі й огидні! – Лютували вони.
Моєму здивуванню не було меж:
- Які жарти?! Ви з глузду з'їхали?
Інші учасниці забігу, що повернулися слідом за Антоніною й Тамарою, не були налаштовані аж так войовниче. Деякі з них почали нишком посміхатися, дивлячись на розгніваних лідерок перегонів.
Але Антоніна з Тамарою й самі зрозуміли врешті, що продовжувати звинувачення – лише людей смішити, й замовкли, кинувши на останок, що ніколи мені цього не подарують.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma