"Ідеальна сім'я, це не лише, коли тато працює, в мамо красива."
В країні, де кожний з нас "президент", враховуючи свій журналістський та життєвий досвід наважуся описати цю делікатну тему, яку не може вирішити держава. Але саме від усвідомлення проблеми, розуміння змін та наших очікувань будується наше майбутнє. З одного боку побудова особистих стосунків, це справа двох дорослих людей, з іншого є суспільні тенденції і майже діагноз - «воєнний час».
Війна стала наймасштабнішим випробуванням для українського суспільства загалом і для інституту сім’ї зокрема. Вона докорінно змінила «матрицю» стосунків, створивши феномен «зміненої реальності» у кожній родині, де звичні психологічні механізми взаємодії дають збій. За даними соціологічної групи «Рейтинг», на початку повномасштабного вторгнення близько 44% українських родин зіткнулися з вимушеним роз’єднанням. Частина з них змогла возз’єднатися, проте статистика розлучень залишається високою: у 2024 році на 150,2 тисячі шлюбів припало 141,8 тисячі розлучень, а за підсумками 2023 року Україна увійшла до п’ятірки країн світу з найвищим рівнем розлучень.
Однак війна виступає не стільки першопричиною розривів, скільки потужним каталізатором, що оголює приховані тріщини у стосунках та створює безпрецедентні виклики, як для розділених відстанню пар, так і для тих, хто змушений виживати разом в умовах постійної небезпеки.
Найбільшим випробуванням для пар, яких розлучила війна (військові на фронті та цивільні за кордоном або в інших регіонах), є поступова втрата спільного контексту життя. Психотерапевтка Ольга Королик описує цей процес як витоншення нитки, що пов’язує людей: «Чоловік в Україні готує вечерю без світла, а жінка за кордоном займається оформленням документів — спільного стає дедалі менше» .
Асинхронність досвідів, коли один партнер переживає травму війни, обстрілів та мобілізаційної напруги, а інший інтегрується в нове суспільство або облаштовує побут у відносній безпеці, виникає прірва нерозуміння. Психологи називають це «емоційним розлученням» - станом формального розриву. За даними досліджень, розлука довша за шість місяців критично послаблює відчуття близькості: людина звикає долати труднощі самостійно і потреба в партнері згасає.
Окремим болючим питанням є неможливість фізичної близькості. Як зазначають експерти, тривала відсутніть сексуальних стосунків призводить до згасання потягу і кожен з партнерів може підсвідомо почати шукати того, хто перебуває поруч і поділяє його поточний контекст життя. Війна також загострює питання безпеки. Якщо жінка виїхала, рятуючи дітей, а чоловік залишився, або навпаки — партнер обрав «сторонній прихисток» замість захисту сім’ї, це стає точкою неповернення, руйнуючи базову потребу та довіру спільного переживання труднощів.
Для багатьох жінок за кордоном еміграція стала досвідом усвідомлення власної спроможності, переоцінки цінностей. Це точка "біфуркації " стосунків. Психологиня Олена Лисенко спостерігає чітку тенденцію: «Жінки, які вдома терпіли байдужість або грубість через страх не вижити самотужки, в Європі раптом розуміють, що здатні забезпечити дітей і мають підтримку держави. Це дає їм внутрішню свободу вийти з нещасливого шлюбу», де стосунки вже мали "тріщину".
Натомість функціональні пари, які були об'єднані спільною метою (наприклад, накопичення коштів на житло в Європі або плани повернення в Україну), навпаки, зміцнюють стосунки. Спільне планування майбутнього діє як «цементуючий розчин» для розділених родин. Але для цього потрібні не лише мрії, а спільнодія та довіра.
Як не дивно, але ті пари, яких війна змусила жити разом 24/7 (часто в обмеженому просторі, з дітьми та в постійному стресі), стикаються з не менш складними викликами для стосунків. Тут діють інші виклики: гіперзближення та виснаження. Іноді це доповнюється ще турботою про батьків поважного віку, потребуючих догляду.
Якщо до війни партнери мали можливість відновлювати емоційний ресурс на роботі чи з друзями, то в умовах блекаутів, тривог та ізоляції вони залишаються віч-на-віч. Відсутність особистого простору провокує потребу емоційної та і фізичної "втечи". За даними дослідження Інституту родини УКУ, серед негативних наслідків війни для сім’ї фігурують «криза взаємин» та «втрата відчуття єдності» через брак тактильного зв’язку в парах, які роз’єднані, але водночас зростає дратівливість у тих, хто постійно поруч. Це призводить до феномену, коли фізична близькість не гарантує емоційного зв’язку.
Вплив такого чинника для розриву стосунків, як різні політичні погляди з'явився не сьогодні і не вчора.
Війна дуже поляризувала суспільство і теми, які раніше замовчувалися, стали фатальними для багатьох родин. Особливо, де разом мешкали або спілкувалися різні покоління родин. Психотерапевтка Марія Фабрічева наголошує: неможливість співіснування з партнером, який підтримує «русский мир» або має про-російську позицію, стала однією з трьох ключових причин розлучень під час війни.
Особливо важка категорія— це сім’ї, де один з партнерів повернувся з фронту. Типова історія подружжя: він повернувся з пораненням та діагностованим ПТСР, відчуваючи себе чужим у мирному житті, вона намагалася відновити побут, але наштовхувалася на «скло» емоційної відстороненості. За світовою статистикою, ветерани бойових дій мають на 62% вищий ризик розлучення, причому 97% розлучень припадають саме на період після повернення додому. В Україні ця проблема ускладнюється тим, що дружини військових часто самі перебувають у стані хронічного стресу та виснаження. Самі потребують емоційної підтримки.
Всупереч песимістичним прогнозам, дослідження фіксують і потужний позитивний вплив війни на стосунки. За даними опитувань, приблизно у 20% розділених пар стосунки покращилися. Випадок, коли особисті трансформації під час війни стають точкою опори для обох.
Війна змусила багатьох переоцінити значення дрібних конфліктів. Пари починають цінувати «тут і тепер», частіше висловлюють вдячність один одному. Як не дивно, але війна знизила кількість сварок саме через побут. На перший план вийшли питання підтримки та безпеки, що робить комунікацію більш глибокою та щирою.
Для чоловіків-військовослужбовців сім’я часто стає головним сенсом боротьби, а дружини починають більше цінувати внесок чоловіків.
Чи має нова реальність нові інструменти для зміцнення сімейних стосунків?
Дозволю собі зробити кілька обережних висновків.
Якщо шлюб був дисфункціональним (байдужість, неповага, насильство), війна прискорить його крах. Якщо ж стосунки були здоровими, війна може їх навіть зміцнити, надавши нового спільного сенсу. Тобто, війна не стільки створює проблеми у стосунках, а скоріше підсвічує їх.
Пари, які здатні підтримувати ритуали (прості «добраніч», спільний перегляд фільмів онлайн, планування майбутнього, розповідають особисті відверті речі), мають високі шанси зберегти стосунки навіть через кордони. Відстань — це вирок лише для тих, кому нема про що говорити, але стосується обох.
Реінтеграція ветеранів потребує окремої фаховою обережної психологічної роботи. Прийняття того факту, що партнер змінився і спільне звернення до спеціалістів є невідємною потребою та єдиним шляхом до порятунку сім’ї. Тоді, повернення додому — це не фінал, а новий початок.
Українські сім’ї зараз перебувають у своєрідному «соціальному інкубаторі», де старі моделі поведінки вже не працюють, а нові тільки формуються. Єдине, що залишається незмінним, — це потреба в підтримці, емпатії та спільному пошуку рішень, адже навіть у «зміненій реальності» війни головним питанням залишається «Чи є у нас спільне майбутнє і чи хочемо ми його будувати разом?».
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#СергійСарафанюк #ПроСтосунки #родина #одружені #сімейнікризи #зміненареальність #сіндромзміненоїреальності #психологія #Одеса #Україна #соціальніпроблеми
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma