Запальні полеміки, невтомні дискусії та гостра критика у цій збірці свідчать про одне - українському інтелєктуалу лише в Україні завжди було сумно і незатишно. Натомість в Америці він веселий, носить брюки кльош, має чудові штучні зуби і за непогані гроші паплюжить Кобзаря.
Принаймні той самий Юрій Тарнавський, якому нині виповнюється 90 років, наполягає, що «причиною появи Нью-йоркської групи в другій половині 50-х років на еміграції було суспільництво й традиціоналізм її попередників та неспроможність або небажання членів її включитися в літератури чужомовних суспільств, що їх оточували».
Натомість молоді діяспорні поети, будучи одягнуті за останньою західною модою, цілком комфортно вписалися в чужомовне середовище. Достатньо згадати стильні фотографії з книжки учасника Нью-йоркської групи Богдана Бойчука «Спомини в біографії». Кожне обличчя з невідомих нам діяспорних шістдесятих — це безперечний натяк на культурні ікони цього «буржуазного» часу на Заході: Аркадія Оленська–Петришин - як Софі Лорен, Богдан Рубчак - як Елтон Джон і сам Бойчук - як молодий Джордж Гаррісон... А ще - галянтний, як вампір, Зиновій Бережан, елєгантний, немов жиголо, Юрій Лавріненко, а також непохитний Тодось Осьмачка з келихом коктейлю в руці і Євген Маланюк в шортах…
Хай там як з тими кльошами, але щодо суто літературних ознак їхньої групи Тарнавський визначається чітко: сюрреалізм, модернізм і навіть, вибачте, постмодернізм. У їхніх ровесників, поетів-шістдесятників (Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський) - зовсім інакше, адже «шістдесятники використали методи соцреалізму, який краще за все розглядати як викривлений романтизм». З їхніми колегами з Київської школи (Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Михайло Григорів та ін.), творчі здобутки якої автор «Квітів хворому» постійно порівнює - майже те саме, але в інший ідеологічний бік. «Більшість поезії Нью-йоркської групи, на перший погляд, скидається повністю на модерну поезію Заходу, тільки що написана вона українською, - роз’яснює він. - Багато поезій поетів Київської школи, одначе, є глибоко пов’язані з українською культурою».
А українська культура у західному контексті - це не дуже круто, про це той самий Тарнавський заявляє у статті «Під тихими оливами, або Вареники замість гітар» (1968), закидаючи перекладачеві Миколі Лукашу те, що модерніста Федеріко Гарсіа Лорку той одягнув в українські народні шати, через що й не відтворив його новизни в іспаномовній поезії.
А як пише сам Тарнавський? «Я не знаю когось, - зізнається він в інтерв’ю в «Сучасності», - щоб так писав по–українськи передо мною, як я (швидше - не по-українськи). Семенко старався епатувати читача своїми творами, і коли вживав прозаїзми, було ясно, які штампи він уникає; я ж писав так, ніби тих штампів не було, бо, властиво, я їх не знав».
У будь-якому разі, але «Квіти хворому» 90-річного автора зовсім не скидаються на старечі нарікання метра на долю. Вони, скоріше, нагадують нескінченний бій за нашу літературу, щоправда, в санаторних умовах, далеких від реальности.
Юрій Тарнавський. Квіти хворому. – Л.: Піраміда
Ілюстрація: Наталка Гусар. Дивлячись на мистецтво, 2009
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma