Передмова. Глава 1. Як запобігти падінню моста, тобто галереї
Глава 2. Що особливого в тій галереї
Глава 4. Аварія та як все скінчилося. Епілог
Глава 4. Аварія та як все скінчилося
Іноді людину відвідують небезпечні думки, що схиляють її до самокритичності. Особливо вони небезпечні тоді, коли критиків проти вас і без них вистачає. Мені от недавно спало на думку відсторонено подивитися на свої мемуари. Критично. Ніби з погляду іншої людини. І тоді я побачив, що в них переважають розмови про мої успіхи. А це не може не викликати роздратування, якщо не у всіх, то принаймні у деяких читачів. Це все одно, як оповідання про Шерлока Холмса писав би сам Шерлок Холмс, а не доктор Ватсон. Впевнений, що в такому разі автор оповідань Конан Дойл втратив би значну частину своїх шанувальників. І хоч він не припустився такої помилки й завбачливо створив образ доброго чесного доктора Ватсона, але й цього йому здалося замало, бо в декількох своїх оповіданнях він скомпонував сюжети так, що помилок припустився саме його головний герой Шерлок Холмс та ще й виправдовувався за них. Який удар по його самолюбству! А все тому, що Конан Дойл розумів: образ злегка заплямованого героя публіці буде миліший від образу несхибного супермена. Хоч я й не шукаю прихильності широких читацьких мас, але все ж цілковито ігнорувати специфіку жанру було би безглуздо. Оскільки ж свого доктора Ватсона у мене немає, то залишається лише одне – трохи заплямувати свою репутацію, що я й збираюся зараз зробити.
Але спочатку розкажу те, про що не встиг сказати в попередніх главах, відкладаючи на потім. Директор і головний інженер шахти, як я вже казав, були дуже зацікавлені, щоб я погодився на застосування вживаних комбайнових ланцюгів, тому вони ручалися, що це найміцніші ланцюги у світі. Та й не тільки вони це говорили. Всі, з ким мені тільки довелося з якихось причин спілкуватися на цій шахті, бригадир і члени його бригади зокрема, розповідали мені різні історії, що підтверджували неймовірну міцність цих виробів. Звісно, я не був настільки легковірним, щоби будувати свої висновки на таких історіях. Натомість я запросив усі необхідні характеристики комбайнових ланцюгів у спеціалізованому інституті МакНДІ, що знаходився в Макіївці. За одержаними характеристиками ланцюги були придатні до застосування як ванти. Проте, залишалася все та ж проблема – повторне використання ланцюгів. Зійшлися на тому, що в проєктній документації на ремонт породної галереї буде написано, що комбайнові ланцюги застосовуються тимчасово для запобігання падіння верхнього прогону галереї та що вони будуть потім замінені спеціальними ланцюгами на шарнірах, які виготовлять за кресленнями нашого інституту. Падіння прогону мені вдалося зупинити. Тобто падіння в прямому сенсі – на землю. Але аварія таки сталася ...
І відбулося це так. Після подій, що були описані в третій главі, я повернувся на якийсь час до Дніпра. Пройшло декілька тижнів (скільки вже не пам'ятаю) – і раптом інститутом поширюється новина: галерея на шахті "Степова" завалилася. Розірвався ланцюг і верхній крайній прогін галереї впав. Мене негайно хотів бачити головний інженер. Він перебував під впливом двох суперечливих емоцій: жалю – "Ой, як же це прикро!", і задоволення – "А я ж попереджав!". Написав оце й сам засумнівався: щось тут не так. Навряд би головний інженер почував задоволення від аварії, що відбулася за участю головного спеціаліста інституту, якого він сам відрядив на шахту. Я почав пригадувати ті далекі події й дійшов висновку, що в першій главі припустився помилки, а саме: тепер я згадав, що посилав мене на шахту "Степова" ще старий головний інженер і його настанова мені була іншою – відвернути аварію. Новий же саме готувався замінити свого попередника, що виходив на пенсію, і він, до речі мій давній знайомий, порадив мені уникати ризиків1. Саме за таких обставин і було можливим з його боку відчуття задоволення, що він мав рацію: ризик таки призвів до неприємності.
- Але ж все-таки, – допитувавсь я в нового головного інженера, – розірвався один ланцюг чи обидва?
- Один. – відповів він.
- Тоді прогін ніяк не міг впасти. Вам хтось збрехав.
Розмова завершилася напуттям: "Їдь і залишайся на шахті, поки не залагодиш справу".
Що б я не казав, а на душі в мене шкребли кішки. Аварія – це таки велика неприємність! Отже, я знову негайно подався на шахту й перше, що побачив з превеликою досадою – так це те, що мій акуратно вирівняний аварійний прогін галереї, яким я пишався, знову був деформований. Не так, як це було до ремонту (див. главу 1) – новий опорний розкіс вже не дозволив фермі прогнутись у верхній панелі, – але ферма, біля якої розірвався ланцюг просіла в тих вузлах, що зруйнувала корозія. Друга ж паралельна їй ферма, біля якої ланцюг залишився цілим, була недеформована. В результаті багатостраждальний прогін галереї цього разу закрутився навколо своєї повздовжньої осі й завис на одному ланцюзі. Та схоже, на шахті це мало кого турбувало, бо конвеєр в галереї продовжував працювати. Але ще більше мене здивувало, що всі ті самі люди, які зовсім недавно розповідали мені, якими міцними є комбайнові ланцюги, тепер в один голос почали розповідати, як часто ці ланцюги рвуться під час експлуатації в шахтних виробках, і їх розповіді також, уявіть собі, супроводжувалися багатьма життєвими прикладами.
Робітники з бригади, що працювала зі мною, були налякані й повторювали тільки, що розрив ланцюга був як гарматний постріл. Бригадир тим часом повідомив мені про справжню причину аварії. Сподіваюся, він зробив це, щоб підтримати мене, за що я йому вдячний. Отже, відбулося наступне. Пам'ятаєте, що другий ланцюг, я залишив оглядати бригаді, бо мене відволікла якась нагальна справа. Яка – не пам'ятаю, але то була моя величезна помилка. Не можна було покладатися на робітників. Не те, щоб вони були безвідповідальними людьми, а просто у них свої цілі, які часто не збігаються з цілями інженерів. Крім того, іноді так буває, що робітники вважають себе досвідченими практиками на противагу безпорадним теоретикам-інженерам. Що саме зіграло тут вирішальну роль, не знаю, але скільки я не пояснював бригаді, що в ланцюгах виникнуть зусилля в декілька десятків тонн, вони мені, як виявилося, не повірили. Як можуть, мовляв, якісь там гайки так натягнути цеп! Так що ж сталося? А сталося таке, робітники принесли ланцюг на галерею, аж раптом хтось із них помітив на одній із його ланок ледь помітну тріщину. Волосяну тріщину, як кажуть. Був кінець робочого дня. Перти проклятий ланцюг назад, оглядати новий і нести його знову на галерею – це видавалося їм просто немислимим і вони махнули рукою. Мовляв, і так нічого не буде!
Шахтне начальство, як було сказано, насправді не дуже переймалося цією проблемою, хоч підозрюю, що саме директор або головний інженер шахти сказав нашому новому головному інженеру, що аварійний прогін обрушився. Сказав, мабуть, для того, щоб я негайно приїхав. Тепер, коли я був вже тут, вони вимагали від мене швидше встановити інший комбайновий ланцюг замість того, що розірвався. Власне, мені й так нічого іншого не залишалося. Отож, я з бригадою пішов на відкритий склад, де було ще чимало ланцюгів. Думаю, що тепер робітники й без мене не пропустили б жодного дефекту, але оглядали ми новий цеп гуртом і злагоджено, ланку за ланкою, протягом години, мабуть. Після чого ланцюг був доставлений на галерею та з неймовірною швидкістю (так вміють працювати тільки шахтарі) підвішений замість розірваного. Гайки на підвісках закрутили так же швидко, але тільки но ланцюг став натягуватися бригада всі як один відмовилася доводити справу до кінця, пам'ятаючи "гарматний постріл". Отже, ми попрощалися й вони пішли, а я залишився сам крутити гайки. Галерея знову почала вирівнюватися, але у мене вже не вистачило терпіння досягти такого її стану, який був до розриву ланцюга. Та й удруге випробовувати долю я не хотів. Тому вирішив зупинитися десь посередині. Вийшов назовні. Глянув, як виглядає галерея. Вирішив, що невеликі залишки її кривобокості нікому не завадять. І припинив роботу.
Тобто припинив роботу на верхньому крайньому прогоні, але ремонт продовжувався ще пару місяців. Адже ремонтувати треба було всю породну галерею, що мала в довжину десь близько 100 м. В деяких прогонах теж було застосовано ланцюги, але вже без жодних пригод. Інші заходи в загальних рисах описані в главі 3. Оскільки ж нічого вартого уваги я більше не пам'ятаю, то й розповіді кінець. Залишився тільки епілог.
Епілог
Відремонтована породна галерея простояла понад 10 років. Скільки саме не знаю. Можливо, й досі стоїть, якщо врешті-решт не збудували на її місці нову. Від мене чомусь ретельно приховували, що там далі відбувалося. Може тому, що я оформив винахід, може тому, що новий головний інженер любив за будь-якої нагоди згадувати аварію, а наявність справної відремонтованої галереї йому суперечила, – не знаю. Особлива секретність почалася тоді, коли я покинув Дніпродіпрошахт і перейшов працювати в Гірничий університет. Хтось із колишніх колег, від яких я такого не сподівався, навіть збрехав мені, що породну галерею розібрали після декількох років після ремонту. Але знайшлися інші, які спростували цю брехню. Та й сам я мав несподівану нагоду побувати на шахті Степовій після 2000-го року й побачити породну галерею у задовільному стані й доброму здоров'ї. Тільки легка кривобокість верхнього прогону лишилася на згадку про розірваний ланцюг.
Як поставилися колеги до моєї діяльності? Про всіх не скажу, бо не знаю. Скажу лише про тих, кого я вважав фахівцями й чия думка мені не була байдужа. До того, як ланцюг розірвався, було одностайне захоплення. Особливо здивував мене головний спеціаліст із залізобетонних конструкцій Іван Брус, про якого в мемуарах "Пригоди проєктувальників" я писав:
«Брус був найкращим головним спеціалістом у будівельному відділі. Немало видатних проєктів, що належали нашому інституту, завдячували своїм успіхом Івану Брусу. Наприклад, проєкти насування баштових копрів з тимчасових стапелів на постійні фундаменти. Словом, начальство просто змушене було цінувати Бруса, але, разом з тим, воно його люто ненавиділо. Не те, щоб зовсім без причини. Причина була. Брус любив підставляти своїх колег, особливо старших за посадою. Підступні підстави полягали в тому, що він не заважав своїм начальникам помилятися».
Чесно кажучи, з ним я завжди був напоготові, чекаючи якогось підступу. Але цього разу він щиро був у захваті. "Якщо у тебе все вийде, – сказав він, – ти увійдеш в історію Діпрошахта". Приємно було чути таку похвалу від нього, хоч це й було перебільшення. В історію Діпрошахта я потрапити не міг, хоч би тому, що його історія добігала кінця, але ми тоді ще цього не знали.
У той день, коли стало відомо, що ланцюг порвався, усі, ясна річ, замовкли, нишком перешіптуючись і чекаючи, чим же все закінчиться. Починаючи з другого дня, після того, як було підвішено новий ланцюг, я знову почув схвальні відгуки, але здебільшого в приватних розмовах. Враховуючи ставлення до моєї діяльності нового головного інженера, говорити відкрито про успішний новаторський ремонт породної галереї було необачно, попри те, що він таки був успішним і новаторським.
1) Коли четверту главу прочитають всі, хто збирався, я видалю з неї цей текст про помилку в главі 1, а саму главу 1 виправлю.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma