Романтична історія в буремні часи може трохи відволікти від того, що відбувається навколо. Налаштувати наш внутрішній камертон на позитивний ритм.
Фото ШІ Ярослав Трофимов
"Коли життя вирішує зіграти з вами в театр, найдурніше - сидіти в залі з заплющеними очима."©
Дівчата хочуть уваги, це природньо. Увага хлопців зараз у великому дефіциті. Особливо успішних, хоча поняття успіху дуже суб'єктивне, але все ж таки є якісь критерії. Наприклад, про що розповідає, як розповідає... А якщо це потяг, де дев'яносто сім відсотків жінок!? Та і кохання може розпочатися де завгодно, чому б не у потязі. Якщо не кохання, то те тепле відчуття від розмови, бо вона комфортна, не формальна. Та і хлопці точно не москалі, якось їх поменшало десь під нуль. Кажуть, що серед них є дуже популярні в Україні. Розповідали що їх чи то двісті залишилося чи що, але їх так і називають - "200". Цікаве ім'я!?
Читач подумав, що я про себе щось зараз розповім? Ні, то інша історія!
Двоє друзів, що їдуть разом у купе старого потягу та двоє подруг - ідеальне співпадіння, наче десь там зверху, Той самий щось замислив. А чому б ні? Він точно знає, що з демографією у нас є певні проблеми. Може теж стурбований? Сидить там далеко на верхній сходинці драбини між хмарами і бачить, що дитячого гоміну в Україні не вистачає, чоловічого гуркотіння поменшало - "неподрбство". Було у Нього трохи часу вчора вночі - придивився до нас. Хоча не факт!?
Можливо було геть інакше. Бо коли лунають гарні українські співи та ще на вірші Тараса Григоровича, та ще сучасного музичного гурту, то який там Янгол втримається, щоб не розчулитися. Точно, мабуть він, той самий Янгол втратив рівновагу та упустив ту саму стрілу...
Якщо хлопці ще красиві, то це додатковий вайб, ще ритм потягу додає. Єдине обмеження це час, вечірні мрії обмежені, бо потяг вийшов з Дніпра десь о 21-й годині. Тому розіграш з джек-потом кохання міг відбуватися не більше трьох годин. Звісно, що молодята трохи заважали мені та одруженим сусідам, бо ми їхали у сусідньому купе. Той, що наверху на небі ще обрав правильний вагон - десятий. Бо десять при складанні це одиниця. Одиниця - початок творіння. Такого зайвого, що ви могли собі уявити молодята не натворили за цю подорож. Хоча наслідки звісно мали місце...
Якщо це був короткий поліцейський протокол за "хуліганку", то написали: "Голосно сміялися у купейному вагоні "Дніпро-Одеса" після 23:00 години, порушуючи громадський порядок".
"Небесний протокол", на мій погляд містив би інший сенс, але вони там так складно пишуть. Ні як не можуть навчитися. Нашою земною українською мовою ми краще розуміємо. Не всі! Ті, хто ще має трошки того самого гумору.
Скоріше за все написали саме так:
"Унаслідок значного скорочення дистанції спілкування, вміло використовуючи цікаві теми для розмов, розуміючи вплив на підсвідомість, озброївшись зазделегідь підготовленою пляшкою гарного вина, навмисно заволоділи довірою, особливо приємним способом спілкування спричинили любов двом неодруженим дівчатам з Запоріжжя, що фактично мешкають в Одесі."
Думаю, що все буде добре, бо є у нашому житті декілька важливих питань, яки треба вирішувати, щоб відчинити кімнату, де є двері з написом -"Сенс життя". Іноді так буває, що ніхто не може стати на заваді тої Любові. Ні сусіди, ні батьки, ні відсутність роботи та грошей. Знесе усі перешкоди. Але ці двері без таємного ключа не відчинити, бо він захований у кожному з нас. Дістати той ключ може не кожний, як і знайти ті двері, бо легко пройти повз і напис той не розбірливий. З вказівниками на шляху теж велика проблема. Їх іноді забагато, плутаєшся. Іноді замало. А перехожого запитаєш в Одесі, самі знаєте як буває!? Питання на питання і забудеш навіщо і куди йшов.
С потягом простіше, важливо не переплутати і сісти у десятий вагон. Головне вчасно зійти на станції призначення, нікого не питаючи і там точно тебе зустрінуть. Станція "Любов". Та і потяг той йде не за розкладом. Важливо не пропустити.
А тепер уявіть це купе. Десятий вагон, як і було задумано Тим, хто сидить на верхній сходинці Всесвіту. Двоє хлопців зайшли зі своїм вином і своєю впевненістю, яка була не награною, а природною, як дихання. Двоє подруг - зі своїм запорізьким гартом та одеською легкістю, яку вони встигли вбрати в себе, наче морський бриз.
Спочатку були формальності: «Ви до Одеси?», «А ми також», «Яке вино любите?» Я сидів поряд, у сусідньому купе, намагаючись читати історії одного ордену, але зрозумів, що програю цю битву з цікавістю. Бо коли життя вирішує зіграти з вами в театр, найдурніше - сидіти в залі з заплющеними очима.
Десь через півгодини я почув сміх. Не той ввічливий сміх, яким обмінюються випадкові попутники, а справжній — коли забуваєш, що ти в потязі, що за вікном ніч і що десь поряд є якісь незручні сусіди. Вони сміялися так, ніби знали одне одного сто років. І це, до речі, найточніша ознака того, що Янгол таки втратив рівновагу десь між Дніпром та Одесою.
Я не бачив етикетку, але вино, певне, було з тих, що не стільки кружляють голову, скільки розчиняють зайві перегородки між людьми. І ритм потягу - цей вічний «так-так-так, ні-ні-ні» - почав задавати якийсь свій влучний ритм. Їхній. Вони говорили про щось. Може про музику, бо здавалося, що ніби одне в одного в плейлистах схожі пісні. Може про успіх, коли тобі не соромно за свій ранковий вигляд, а тут якраз ранок мав настати скоро.
В інших купе, десь ближче о півночі всі втомилися і затихли. А в цьому купе, здавалося, тільки розганялися. Я чув уривки фраз, бо двері в купе були відчинені - то чи то їм було душно, чи то вони вже не помічали кордонів. І знову лунав сміх.
А потім, десь о першій ночі, коли потяг зупинився на якійсь маленькій станції і в купе стало зовсім тихо через відсутність руху, я почув, як вони змінили ритм. Тихо, майже пошепки. Наче, вулик збирався після денної роботи до братнього столу. І в ту мить я зрозумів, що це і є той самий «небесний протокол», який вони не вміють писати там нагорі. Бо жодними словами не описати, як четверо людей у залізній коробці, що мчить крізь ніч, під обстрілами раптом стають єдиним цілим. Без зайвих жестів, без обіцянок, без «давай залишимось на зв'язку».
Станція «Одеса-Головна» зустріла їх сірим світанком та вологим вітром. Я вийшов слідом за ними, вдаючи, що поправляю рюкзак. Вони стояли на пероні, ще не зовсім розуміючи, чи закінчилася подорож, чи тільки почалася. Хлопці тримали їхні сумки, ніби це було найприродніше у світі. Дівчата поправляли волосся, яке одразу плутав вітер.
І тут сталося те, що я назвав би яскравим завершенням, хоча насправді це був початок.
Одна з дівчат, та, що сміялася найголосніше, раптом подивилася на свого супутника і сказала:
- Слухай, а як тебе звати? Ми ж так і не познайомились.
Він засміявся, дістав з кишені квиток і простягнув їй:
- Ось. Там написано. Але якщо ти втратиш цей папірець, доведеться вигадувати нове ім’я.
Вона взяла квиток, подивилася на нього, а потім сховала в кишеню своєї куртки.
- Не втрачу, - сказала вона. - Це ж мій квиток тепер.
Другий хлопець, не довго думаючи, простягнув свій квиток другій дівчині:
- Тримай. Бо я вже зрозумів, що їду не туди, куди сьогодні планував.
Вона взяла, подивилася на нього довгим поглядом, який в Одесі називають «одеським», хоча він, звісно, був запорізьким у своїй суті — прямим і чесним.
- А куди ти тепер плануєш? — спитала вона.
- Туди, де ти будеш, — відповів він так просто, ніби мова йшла про найближчу зупинку трамвая.
Вони посміхнулися. І в той момент перон, сіре небо, ранкова метушня - все це стало декорацією. Справжньою сценою були їхні очі.
Я пішов собі, здається, навіть не помічений ними. І думав про ті двері з написом «Сенс життя» справді відчиняються дивним ключем. Іноді цим ключем стає звичайний залізничний квиток. А іноді - зухвалий погляд, пляшка вина чи вчасно знайдене слово. Але найчастіше, якщо розібратися, цим ключем стає просте рішення - не пройти повз. Не закрити двері купе. Не зробити вигляд, що ти не помітив того, кого тобі, можливо, підсунув сам Той, маючи сьогодні гарний настрій.
Може, їх і справді залишилося мало. Тих хто не сидить у телефонному спамі, де інший сценарій. Але ті, що залишились, мають гарний смак і не бояться віддавати свої квитки тим, хто вартий уваги.
Історія, яку ви почули, має всі шанси на щасливе продовження. Якщо, звісно, вони не загублять ті квитки. Але, здається, вже не загублять.©
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#СергійСарафанюк #Одеса #десятийвагон #почуття #романтичністосунки #Укрзалізниця #ДніпроОдеса
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma