Мені нещодавно попався на очі цікавий факт: виявляється, світовий рекорд за кількістю пам'ятників належить... Тарасу Шевченку. Цікаво, якщо підтвердиться і, можливо, заслужено, тільки мене сьогодні цей факт надихає менше ніж зазвичай. Питання просте: як співвідноситься кількість пам'ятників тa прогрес, реальний, видимий і відчутний, на землі, й навколо: до незалежності; до реформ; і створення сучасної, незалежної, процвітаючої європейської України?
Чому наприклад за такої кількості та щільності памятників в одній з найбагатших: за ресурсами і потенціалом країн Європи неухильно спостерігається найнижчий рівень життя, за всі тридцять років незалежності? Усі європейські сусіди України стали членами НАТО, хоча може побудували менше пам'ятників.
Це до слова, але сьогодні питання стоїть ще серйозніше і можливо вже критично: під атакою, цілком реальною і за фактом за короткий проміжок часу знаходяться ЗСУ: всі буквально без винятку найефективніші та найрезультативніші підрозділи.
Українська піхота, мотострілки – це гордість не лише України, всього вільного світу. Добиватись таких результатів проти цього ворога не доводилося ще нікому. У якому стані, у якому статусі вона сьогодні? Чому?
Сили СCO це аси, неперевершені фахівці з бойового мистецтва та результатів. Хтось затіяв втручання, просто вліз руками в управління ключовим підрозділом без пояснення причин. А сьогодні ми чуємо про трагедії.
Артилеристи дальньої поразки: гордість ЗСУ надихає українців роками у цій найважчій боротьбі. За той самий чорний місяць, і тут трагедія.
Верховна особа військової розвідки виступає публічно з якимись несусвітними, фантастичними заявами, прямо ударяючи по престижу цього унікального підрозділу.
Це що, "нормальні процеси" під час війни за виживання нації? Або може хтось дивиться на неї з іншої - якої? перспективи?
Сьогодні це не про оптимізм чи негатив: це про вектор, у реальності. Яким буде вектор сьогодні, такою виявиться реальність завтра - це ж зрозуміло? Можна з оптимізмом, вулицями заставленими пам'ятниками, топати назад - куди? А що, є якісь основи і гарантії?
І без зайвого оптимізму, тільки фактично тa реалістично відповімо собі на просте запитання: що, і хто стоїть між сьогодні та поверненням по колу, туди звідки пішли тобто намагалися, як завжди?
Відповідь: ЗСУ; тa одне неголено-зелене обличчя. На ЗСУ йде атака і вже не лише ззовні. Чи можна давати фору цьому ворогові? А обличчя, одне: воно додає вам повної та сильної впевненості в перемозі? Навіть не команда - коли навколо пищать та шепочуть, намагаючись обережно але наполегливо нашіптувати та натякати на інший шлях? А якщо там не залишиться ЗСУ: або стане на 10%, 20% менше, слабкіше? Що допоможе нам, чим їх замінити - неголеними фізіономіями?
Бідні не воюватимуть за багатих. У них таке саме право на життя що й у чиновника класу "А", що б не було записано на папірці: тобі на передову, а мені в ресторан, ось читаєш? Перемога не вийде просто сама собою, між походами в соковиті тилові ресторани. А ось вийти на стару наїжджену колію з передбачуваним фіналом уже може. А починалося натхненно та героїчно, як можна заперечувати. І Тарас дивиться, з пам'ятникiв. Скільки йому ще дивитися, кіл та циклів?
За понад тридцять років відведених Часом, Україна збудувала сотні кам'яних ідолів: але не створила міцних та впевнених основ для перемоги та майбутнього. Важливо пам'ятати минуле і віддавати належне. Але це не замінює і не замінить необхідності думати і діяти сьогодні. Україна, країна, громадяни та громадянське суспільство мають створити міцний і надійний фундамент та реалізувати проект незалежності та європейського майбутнього. Ми не можемо далі покладатися на обіцянки та обличчя.
Це може стати справді останнім протиставленням совка та вільного майбутнього України. У цьому майбутньому не буде місця для совка. А разом із совком не залишиться місця для вільної, незалежної України.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma