Стосунки
Деколи потрібні титанічні зусилля, щоб збудувати високий кам'яний будинок стосунків. Шкода, що вимоги людей один до одного настільки високі, а поріг терпимості настільки низький, що будь-яка відчутна помилка перетворює камінь на пісок, який може повністю змити будь-яка невелика хвиля.
В певні моменти життя нам бракує повітря і дуже важко дихати. І дуже повезе, якщо знайдеться той, хто стане повітрям. Хто стане садом, в якому знов відновиться здатність відчувати аромати життя.
Ми можемо заборонити собі щастя з будь-якої з причин, але нам не вийде заборонити собі відчуття потреби у сонці, воді та повітрі, які можуть дарувати інші люди.
Ми носимо у собі зерна від людей, які були важливими чи які були достатньо особливими для нас, щоб мати якесь значення. Ми могли приймати їх особливість чи брати їх особливість. Вони зірки на небі нашого внутрішнього світу, від когось є світло, а від когось тіні. Але про зерна, які проростуть. Люди стають вдячними через роки. Деколи ми стаємо зірками не одразу, або яскравість цієї зірки сприймається з часом. І хоча ми є свідками спалаху та деколи світло справді доходить довго. І це світло — це зміни в людині спочатку. Ці зміни ж часто проходять непомітно. І розуміння їх джерела приходить потім. А тоді оцінка у вигляді вдячності чи чогось іншого. Шкода за цей інтервал.
Як дивно що багато птахів серед нас вперто обирають собі у пару рибу і вимагають в неї літати, коли вона хоче лише плавати.
У просторі між крайніми межами нашого чорно-білого мислення так багато місця, що там може загубитись цілий Всесвіт. Деколи саме середнє і сіре є островами порятунку, затримки людей чи ідей, які нам зустрічаються.
Багато хто вважає, що у стосунках треба домовлятись на березі. З однієї сторони це дозволяє зберегти час не витрачаючи на заздалегідь програшні сценарії. З іншої сторони люди надто змінні, щоб розуміти як зміняться їх проекції у часі. У підсумку, домовленості на березі є лише фіксацією поточного стану речей, які унеможливлюють спільне плавання. І яке ніхто не знає як закінчиться.
Можливо всім пожертвувати заради людини, яку любиш. На жаль, ця жертва нічого не гарантує. Ми можемо навіть стати іншою людиною, щоб бути ближчими. Щоб бути такими, якими нас бажають бачити. Дилема полягає в тому, чи захочуть нас побачити після того як непростий шлях особистих трансформацій завершиться. І чи кінцевий результат буде затребуваний.
Віра в порятунок та надія на зцілення іншої людини — вузький і небезпечний коридор, в який нас заштовхує щире прагнення бути з іншою людиною. Порятунок іншої людини не означає, що вона забажає бути з рятувальником.
Якщо ви не слухаєте один одного у молодості, то що ви робитимете на старості?
Ми ставимо дуже багато вхідних критеріїв життєвого фільтру, а потім дивуємося нашій самотності і чому бракує людей у нашому житті. Рано чи пізно ми прийдемо до думки, що у житті доводиться бути гнучкими і щоб бути з людиною доведеться попрацювати чи прийняти як її переваги, так і недоліки.
Ми женемось за свободою, бо вона легша за будь-які відносини. Та в підсумку ми маємо шанс отримати самотність, яку легкість свободи не компенсує. Шалена швидкість з якою ми пересуваємось життєвими дорогами не обов'язково є рухом вперед чи до цілі, а прольотом поруч з тим що є дійсно потрібно і що можна на такій швидкості ніколи не помітити та більше ніколи не зустріти.
Кожен з ким ми мали близькі відносини залишає на нас свої відбитки. Наше тіло і душа переповнені слідами та штампами, які неможливо змити.
Особисті кордони дають часто нам хибне відчуття безпеки, бо захищаючись від потенційних небезпек ми закриваємо і вікно можливостей для тих, хто міг би нас полюбити чи зцілити.
Бути собою у суспільстві — це складний вибір з складними наслідками, які можна приймати, або не приймати. Нам обирати бути зручними для багатьох чи бути своїми для тих, хто помітить і прийме нашу цінність. Нам правильно бути простими, якщо ми хочемо притягнути більше простоти і навпаки.
Ми легко відмовляємось від людей не розуміючи, що люди це не нескінченний ресурс і з роками своїх людей знаходити все складніше. Варто розуміти плинність і змінність контексту часу. Контекст і можливості у 35 інші, аніж у 25. Нема сенсу відкладати нічого на потім, бо потім вже не існуватиме такого простору для маневру. Ми маємо страх перед майбутнім, але цей страх можна перемогти діями у теперішньому. Неможливо здобути щастя уникаючи болю і ризиків.
Всередині внутрішнього світу людини чередуються різні фази. Закритості і відкритості. Чуттєвості і холодності. Вони спричиняють різну потребу у різних людях. Головний трагізм полягає в тому, що той хто дарує спокій може стати непотрібним під час прагнення до шторму, а той хто дарує вогонь може стати непотрібним під час прагнення до майже нечутного слабкого дощу.
Невзаємність — одне з найважчих випробувань життя. Це ситуація, коли жодна з сторін не знає як правильно себе вести. Потрібне дуже грунтовне взважування особливостей двох людей у цій історії, щоб зрозуміти хто потребує вимкнення, хто оберігання, а хто відчутної дистанції, яку можна пройти з різною швидкістю.
Неможливо втримати людину, яка вирішила піти. Неможливо закохати людину, яка не бажає кохати. Неможливо змінити людину, якщо вона хоче протилежного.
Те, що ми вважаємо перепонами у особистому житті не обов'язково є такими для іншої людини.
Ми часто гірше ставимось до себе. І можливо перебільшуємо позитивність інших людей. Таким чином, ми значно перебільшуємо відстань, яка розділяє наші особливості і особливості іншої людини. Будуючи переконання на хибних підставах ми приймаємо хибні рішення.
Жодні стосунки і люди не падають з неба. Щоб створити щось спільне над цим потрібно разом працювати. Роблячи кроки назустріч. Будь-які стосунки є результатом взаємного будівництва. Їх не можна виграти в лотерею, закріпити штампом, заклеймити замком на французькому мостику. Їх треба будувати. Іншого нема. А будувати — це інвестувати час, сили, енергію, можливості, за рахунок інших людей, сфер, занять.
Хтось може сказати вам, що ви діамант. Але можливо хтось хотів би бути щасливим вугіллям, а не нещасним діамантом, яким люди милуються здалеку.
Кажуть, що випробування роблять нас сильними. Та виникає думка, що хотілось би замість того, щоб бути такими сильними, краще бути просто щасливими.
Важливо розуміти, що тіні завжди виникають від людей на яких падає сонце. Якби тіні зникли, то це означало б, що і нема людей, від яких ця тінь приходить. Важливо не залишити своє життя у тіні, свою особистість у тіні, а бути відкритими до сонячних променів.
Прийняття рішень? Припустимо ми хочемо з'їсти яблуко. Ми беремо яблуко і включаємо свої відмовки. А де це яблуко вирощене? А може його поливали пестицидами? Та там ж і черв'яки водяться деколи. А хто його руками до того лапав? А може туди якийсь псих шприцем щось ввів? А може на нього хтось хворий покашляв? Це яблуко в екскременти впало, а його вимили хімією. А може це російські яблука, угорські, китайські? Генно-модифіковані яблука? Чи нема в мене алергії на яблука? Вони ж кислі і в мене шлунок не витримає. Та ми взагалі яблука не так вже й не любимо, не так вже й хочемо. Так можна вмерти від голоду. Так ми вбиваємо думками бажання ще у дорозі.
Ми насправді по зовнішніх ознаках ніколи не зрозуміємо з якою людиною нам буде найкраще. Бо коли добре з кимось — це якийсь непояснюваний збіг наборів якихось ваших особливостей. Бо ми по суті дуже мало знаємо людину, бачимо лише її презентаційну сторону. Нема ідеальних людей. Але є люди, які можуть бути майже ідеальними конкретно для нас. І звісно ми цього не зрозуміємо без спроб, навіть певно не зрозуміємо за короткий строк перебування у стосунках. І люди змінюються. У підсумку, наше серце чи розум часто обирають певних людей невідомо як.
Ми сприймаємо як загрозу всіх. Закриваємось тим щитом від потенційного болю. І так втрачаємо шанси. Бо цими шансами є люди. Неможливо уникати будь-якого болю і якось між крапель здобути щастя. Щоб його здобути завжди треба ризикнути.
Захисні механізми деколи є шкідливими гальмами. Деколи це штучні вимоги до людей, які неможливо виконати. Вони мені нагадують рови. І щоб їх пройти треба невідомо які зусилля проявити. Захисні механізми виростають там, де були посаджені страхи. Це спроба уникнути повторення болю.
Ми вигадуємо образ іншої людини. Тоді вигадуємо історію, або образ того, що між вами відбувається. Тоді сприймаємо за реальність плоди цих двох образів, а саме почуття, відчуття.
Любов любить спокій і тихі гавані. Там вона оселяється і там живе найдовше. Тиха гавань може бути палким пляжем. Але вона не може бути причалом розбитих кораблів. Любити не можна без паритету. Любити — це віддавати і приймати. Лише приймати — ставати частиною суспільства ненажерливого споживання. Лише віддавати — впасти на невідомий алтар самопожертви.
Кохання – це сад. Якщо ти не чуєш аромату, тоді не входь у сад. Десь між добром та злом є цей сад. Я буду чекати тебе там (Румі).
Біль
Переважно страшні історії нашого минулого стають менш страшними, якщо їх вголос довірити іншому. Це схоже на дитину у темряві, яка співає, щоб не боятись.
Деколи ми відмовляємось від того, щоб випустити з себе емоцію злості за вчинки інших людей. Тоді ми будуємо між нами і ними інтроєкт та обертаємо злість проти себе у формі вини, у формі автоагресії на самих себе.
Коли люди перебувають у складному морально-психологічному стані, то в них виникає фонтан чи річка енергії, яка потребує сублімації у певні русла. Творчість є однією з подушок безпеки чи ментальним знеболюючим для загоєння внутрішніх ран. А внутрішні рани зазвичай — це межі внутрішніх ампутацій, що проходили без наркозу.
Звісно, що нікому не хочеться бути з смутком близьким. Але якщо вже так стається, то можна з ним бути союзником. Навчитись співжиттю і співпраці. Зробити з смутку щит проти нових випробувань долі. Зробити з смутку електростанцію, що не буває цього «я не в ресурсі». Зробити з нього радар для ловіння та сприйняття людських відчуттів та емоцій.
Якщо ми поставимо межі для емоцій, то емпатія не може прорватись за їх межі. І ресурс внутрішній вичерпується час від часу, і можливо постає внутрішній конфлікт, що наші бажання неспівмірні з нашими емоційними можливостями. Можливо багато що з того, що ми відчуваємо йде з дискомфорту, що породжений на кордонах нашого внутрішнього світу. Бо на підтримку закритості і міцності щита йде енергія. Потрібні надзусилля, щоб розігріти себе знову.
Події у минулому можуть бути настільки вражаючими для нас, що ми як воду з крану перекриваємо свої емоції, закриваємось частково щитом, знижуємо градус температури у внутрішньому світі. Бо що менше емоційності, чуттєвості, то менше негативу, болю, території, по якій нас можна уразити чи зачепити. Якщо це так, то це була природня захисна реакція. І якщо ми з часом звикли до цього, то ми вже законсервували у собі такий режим, такий стан.
Біль робить нас сильнішими для витримки наступних випробувань. Найбільша небезпека полягає в тому, що біль — це наркотик, який викликає звикання. Якщо він стає нормою нашого життя, то він неодмінно викличе щодо себе «стокгольмський синдром», щоб захистити свою присутність у наших життях.
Нам важко зробити перший крок. Ми ніби як на водяній гірці. Застрягаємо в прольоті зверху. Боїмось спуститись. Але що радість від гірки і теплої води, що можливі ризики не настануть без спуску. Не варто стояти у тому проході.
Тікати від себе не має сенсу, коли вся ця втеча відбувається у межах клітки, яку ми самі ж сконструювали і зробити стадіоном з бігом по колу.
Життя багатозадачне. І наш перфекціонізм буде нас отруювати, обтяжувати. Головне що багато зусиль буде йти на переживання і тому буде дефіцит на справді реальні речі як партнер чи дитина. Тобто саме переживання, сумніви, тривога будуть забирати багато сил. Це ключ до розуміння наших внутрішніх енергетичних систем.
Більшість наших проблем походять з дитинства, а тому не дивно що наша особистість часто походить з дитинства набагато більше, ніж ми думаємо. Осягнути це складно через інший рівень нашої свідомості у цей період.
Деякі з нас нагадують атомний реактор у режимі холодного зупину. Тому бракує сил і енергії. Але все зміниться, якщо випустити на волю справжніх себе і вогонь запалає. Будь-який холод, включно з внутрішнім, це тимчасова відсутність тепла.
Можна не мати страхів. Не боятись болю. Якщо наростити здатність його перетравлювати, бути готовим до нього. Без страху кордони не такі щільні.
Непрожита альтернатива може бути більш небезпечна ніж розбита реальність.
Біль і страхи самі бояться. Вони бояться що їх почнуть аналізувати, препарувати, розкладати. Бо дуже часто в такому процесі вони або зникають, або втрачають свою силу. Найгірше у вирішенні проблеми — це її не визнати. І пробувати сховати її десь глибоко. Так не піде. Вона проросте. Проблеми бояться зустрічі з нашими роздумами про них. Непроаналізований досвід вкладається як хаос у шафі. Його треба розгрібати. Щоб він був компактнішим і не тяжів над теперішнім. Це і є зростання, і це є внутрішня сила. Здатність легше зустріти випробування. Не треба тікати від болю і страждань. Як і з страхами — йти їм назустріч, щоб подолати. Біль і страждання можна контролювати. І тоді страх майбутнього болю теж зменшиться.
Коли стається травма, то графін заповнює чорна фарба. І поки її звідти не вичистити, не прибрати, то графін не повернеться до первинного стану. Додати кольорову фарбу до чорної у графіні і буде така собі суміш. Можна дивитись болю в очі, пропускати його через себе, щоб він розтікався по вас, а не якорем впав у серці. Не треба тікати. Краще ділитись переживаннями з людьми, проговорювати. Дискредитувати біль через аналіз. Не стримувати емоції.
Часто нам залишається або знижувати стандарти, або змінювати себе, або визнавати, що ми саме так нестимемо певний хрест роками.
Відчутний біль — це щось у формі сліз, мук, сильних емоційних переживань. Але є ще тонкий біль. Наприклад, ми просто згадуємо. В нас ніби нема явних емоцій, сльози не течуть. Але враження внутрішнього сильного дискомфорту, в районі сонячного сплетіння важкість, якийсь такий темний туман над головою, відчуття, що щось всередині не може вирватись. Це певно тонкий біль. І він означає, що має місце проблема, але вона сидить глибше ніж інші.
Опорою для себе можемо бути і ми самі, а інші люди підтримують міцність стін опори. Якщо що — можна жити і з неміцними стінами, але не можна жити без фундаменту. Це відчуття називається «не відчувати землі під ногами». В такій емоційній невизначеності багато реальних викликів. Тому у собі варто виростити подушки безпеки. Щоб вони спрацювали автоматично. Подушкою може бути інша людина, але бажано не одна, щоб не виникало недиверсифікованої залежності. Бажано самим бути цією людиною, достатньо сильною щоб втримати головне. Може бути і легка тимчасова байдужість. Може бути переключення.
Складно жити, якщо ви не патріот власної душі та інтересу.
Поки біль палає по обидві сторони неможливо встановити міцний міст.
Відчуття безпеки гавані народжується лише у нас самих. У самотності нема географії. Її нема і у безпеки. Ми возимо з собою і наші таланти, і наші страхи.
Безпеку треба диверсифікувати. Небезпечно у чомусь залежати лише від однієї людини. Бо після її зникнення утворюється вакуум, який не завжди чим є заповнити. І тоді можна неякісно кидатись на всі сторони у пошуку нової опори.
Думки по колу в нас завдяки тому, що мозок є машиною часу. Переносить в минуле, у фантазії про майбутнє. І тоді наше теперішнє прямо мучать миті минулого, листки написаної колись історії. Це не так погано. Деколи емоційно варто зустріти свій досвід. Переусвідомити, відпустити. Аби не стати заручником минулого. Бо воно має здатність жити у теперішньому. Стаючи теперішнім.
Може здатись, що людина трохи лазанья. Минуле лежить шарами у свідомості. Можна гуляти між шарами. Але ця подорож - це ще не зміни.
Внутрішній світ живе своїм окремим життям. Він як мале озеро в яке потрапляє все, що з нами відбулось. Воно там плаває, тоне, випливає. Ми можемо трохи то переміщувати. Але витиснути повністю навряд.
Кожен з нас для себе найкращий лікар. Головне, щоб не патологоанатом.
Людина що все тримає в собі стає смітником прострочених емоцій і сил.
Наявність ком — це вияв невпененості у почуттях і стані нашого теперішнього. Людина, що задоволена тим, що вона має, не тягнеться спогадами назад. Не прагне задовільнитись якимись обірваними комами.
Люди мають різний потенціал до вирішення проблем, травми різних ступенів глибини і деколи життєнеобхідно щоб хтось став трампліном, мостом, каталізатором, алхіміком, просто тримав нас за руку. Звісно, кінцеве рішення про себе приймає людина. Але атмосферу цього рішення, підгрунтя може конструювати зовнішня сила. В питаннях ментальних внутрішнього світу воно так працює. Люди здатні на все. Вбити і воскресити.
Для кожної людини її біль — це найяскравіший спалах на небі її життя. І в межах її неба — це фундаментально. Нема малого, неважливого, другорядного болю. Нема другорядних емоцій.
Деколи працює не просто overthinking, але й тривожність помножена на історично сформовану уяву. І тоді ми тривожимось більш не від реальності, а від власної фантазії про реальність.
Кожна людина, з якою ви зустрічаєтесь, веде битву, про яку ви нічого не знаєте (Платон).
В один період у світі музики з'явився молодий і дуже цікавий саксофоніст. Він став дуже популярним, потрапив до усіх рейтингів та став темою міжнародних обговорень. І світ поділився на два табори. У першому вважали, що він стане новою легендою, що перевершить багатьох найвидатніших. У другому вважали, що спалах цієї зірки тимчасовий і що не пройде багато часу перед тим як цей хлопець стане забутою сторінкою історії. Журналісти вирішили поцікавитись думкою експерта і пішли по коментар до досвідченого та відомого на весь світ саксофоніста-легенди. Вони дали послухати йому запис гри молодого хлопця і запитали що він думає про нього та його перспективу. Тоді досвідчений саксофоніст сказав: «Цей хлопчина грає неймовірно гарно і чисто. Думаю, що в нього дуже велике майбутнє. Але, поруч з цим, я б хотів послухати його через 10 років. Коли можливо він перейде через певні важчі життєві випробування, якщо відчує гіркоту втрати, якщо перед ним постануть непрості рішення. Тоді я б хотів послухати його ще раз та пересвідчитись що він і далі гратиме чисто (Притча).
Терапія
Визнати власні успіху в усіх сферах життя не менш важливо, ніж провести в усіх цих сферах діагностику проблем.
Підвищення самооцінки — це терапевтичний бальзам, що робить чистішою дорогу до потенційного зцілення від внутрішніх грат та упереджень.
Деколи ми думаємо що для зцілення потрібно просто знайти якусь іншу і незвичну реакцію на наш внутрішній стан. Та якщо замість розуміння ми отримуємо нехтування як спосіб терапії, то це зовсім не означає що будь-яке інше є вірним шляхом для виходу з певного внутрішнього стану.
Не весь досвід є корисним апріорі. Якщо людині пропонувати лише концепт корисності, то це не гарантує цілісні зцілюючі висновки. Бо корисність категорія більш розумова. Ще є і відчуття. Не все ж залежить від волі людини. І є різні наслідки. В залежності від обставин людина готова чути різні речі. Якщо ми хочемо допомогти людині, якщо саме ми хочемо їй допомогти, то певно важливо зберегти таку можливість. Говорити деколи прямо і грубо замість дипломатично, поступово і з тактом — це може просто відштовхнути нас від цієї людини. І в підсумку ми їй не допоможемо. Є різні люди з різним больовим бар'єром і які потребують різного комунікаційного підходу у біді. І ніхто не каже їм брехати. Але правду теж можна більш чи менш терапевтично подавати. Так, не треба казати те, що людина хоче чути. Але не завжди і те, що вона не хоче чути. Час приходить і для цього. Але це тонка грань, яку варто буде вловити. Статус жертви — це скидання відповідальності, фактор гальмування. Цей етап в переживанні болю буває опційним, часто логічною складовою, а деколи буває навіть обов'язковим. Є випадки коли цей статус не дорівнює відмові від боротьби зі стражданнями. Нема еталону швидкості подолання травми. І ми не можемо вимагати в людини якоїсь швидкості. Складно в питаннях душі і серця щось міряти дедлайнами. Для когось довго — це роки, а для когось місяці. Травми і їх наслідки бувають різними. Якщо людина щось не готова чути, то її просто правда не врятує. Вона дійсно має хотіти зцілення, боротися. І деколи треба допомогти захотіти їй цього. І допомогти чути сказане. Шлях не завжди прямий. І щоб людина не втікла посередині вона деколи потребує йти разом з нашою рукою нерівною дорогою чи через хащі. Просто правди не тим тоном, не в той момент, не в тих обставинах може бути недостатньо. Може й на шкоду. Любов — це не просто. Любов це ще багато зусиль у формі, просторі і часі. Замість людини взагалі неможливо щось зробити. Можна бути рукою, вухом і ротом, але до інструментів у голові доступ має лише сама людина. Завдання не рятувати замість, а допомогти будувати інфраструктуру. Можна стати умовно трампліном. Можна надихати. Проти бажання результатів не буде. А бажання — складна страва.
У любові до людського досвіду емпатія деколи найкращий вихід. Коли ми відрізаємо про „статус жертви“, це більше не про людей, а про самозахист власної позиції і формату „пройденого далі“ (що наслідок від „йти далі“). Триматись купки, щоб не повилазило всяке. Важливо не підморозити себе, щоб з чимось впоратись чи не підлити цементу, щоб впевненіше стояти на власному терапевтичному виборі. Бо транслюючи власний погляд на біль і його подолання можна з необережності знецінити чи зачепити почуття людини. І мова не лише в тому, що можна дати людям право на слабкість, важкість неподолання. Скрутити себе можна, та не всі обирають це і не все в душі обробляють холодним розумом. У досвіді є певна категорію моментів. Які простягатимуться на все життя, бо це неможливо змінити. І що є не лише минулим, але теперішнім і буде майбутнім. Наприклад? Невиліковна хвороба близької людини. Це дуже амбітно, перейти кінцево чи пережити це. Напевно це не є неможливо. Хтось скаже жити можна з всім і здолати все. Бо ж все в сприйнятті. Але можна і плекати їх право на біль. Долати чи не долати його. Шукати причини і наслідки. Не звертати увагу на масштаб, бо все людське масштабно - це важливо. Деколи „статус жертви“ — це спосіб чи стадія, щоб пережити чи перейти біль. Ми можемо бути відкритими до способів і стадій. Не вимагати в людей більше, аніж вони спроможні у точці простору і часу. Любов — це не лише строго позначити кінцевий пункт призначення, але й деколи тримати за руку по дорозі.
Сильними людьми стають. І на щастя негативний досвід можна обернути в силу. Він робить більш стійким, витривалим. Підвищує емоційний інтелект. Але. Зростати варто гармонійно. Досвід приходить. Мало його приймати. Його варто аналізувати і пакувати.
Важливо розуміти як працює мозок. Будь-які наші звички, погляди, вподобання, страхи — це не абстракція. А конкретні нейронні сітки у мозку, що їх закріпили. Працює це так: ми чистимо зуби щодня і нейрони мозку закріплюють цю звичку. Фізично. Якщо ми пропускаємо чистку зубів, то мозок захищає звичку. Породжує думки, емоції. І так з усім. З складнішим. Тому позбутись звички важче, ніж її створити. Щоб створити варто декілька раз повторити і мозок закріпить. Щоб робити щось по-іншому. Треба розбити стару нейронну сітку. Це важче. Мозок захищається від змін, бо зміни він сприймає як небезпеку, як порушення порядку. В цьому базовий секрет роботи мозку.
Минуле може бути джерелом сили, а може слабкості. Жаліти — це вносити невизначеність. Це форма сприйняття у негативному світлі. При тому, жаліти — це обдумувати речі, які вже не змінити. Тому жаліти — це непродуктивно їсти себе.
Потрібно внутрішньо вибороти у собі право на власну помилку. У страхах найбільше проблема в тому, що вони завжди перебільшені. Недобре — стати заручником надмірних вигадок. Бо внутрішня лінь і страхи підштовхують нас до видумування виправдань для власної бездіяльності. Впевненість і інерція успіху — справа, яку варто набувати. Це звичка, яку варто розвивати.
Свідомість накопичує якусь енергію. Спочатку ми ніби стаємо пустими, а потім то чимось заповнюємо. Тобто ставати менш живим — це ставати менш наповненим. Але дно у тому спустошенні є. І то не так погано, бо від дна теж можна добре відштовхуватись.
Розуміння може звільнити нас. Від хибних установок, від чергової дезадаптивної схеми, що нам колись не дали вчасно виростити крила, щоб злетіти.
Щоб полюбити себе — потрібно вибачити себе і усіх інших. Відпустити. Потрібно розвиватись, щоб мати здатність породити бачення віддачі та прийняття любові. Щоб породити волю цю здатність втримати.
Старий та молодий монахи мандрували. Шлях їх перетинала річка, яка через дощі сильно розлилась. На березі стояла молода дівчина, якій також потрібно було перебратися на протилежний берег. Але вона не могла сама перейти річку. Дівчина попросила допомоги в монахів. Однак обітниця суворо забороняла монахам навіть торкатися до жінок. Молодий монах демонстративно відвернувся. А старий підійшов до дівчини, щось спитав, посадив її на спину, та переніс через річку. Багато часу монахи йшли мовчки. Раптом, молодий не втримався: — Як ти міг торкнутися до дівчини!? Ти ж давав обітницю не торкатися жінок! На що старий спокійно відповів: — Дивно, я переніс її та залишив на березі річки, а ти досі її несеш на своїх плечах. В своїй голові. Молодий монах задумався, відкинув погані думки. На його обличчі знову засвітилася усмішка (Притча).
Комунікація
Говорити словами через рот — одне з найваживіших вмінь 21 століття. Дефіцит комунікації непомітно вбиває все живе у відносинах з людьми. Найстрашніше що не менш страшним є перестати говорити не лише з іншими, але й з собою.
Ми думаємо, що люди навколо є екстрасенсами. Що вони здогадаються що ми думаємо, відчувають симпатію і зроблять необхідний крок назустріч. Трагізм життя в тому, що інша людина думає так само залишаючи світ без кроків.
Місцями щирість стали називати наступом на кордони, добро слабкістю, а турботу інтервенцією. Ми називаємо щось хороше поганими словами, щоб не пояснювати собі що ми на щось неспроможні, або нам бракує до цього бажання.
Правда не відштовхує, а притягує. Відвертість — не недолік, а перевага.
Розмова як будівництво, в основі якого ніби інвестиційний проект, який живий лише якщо в нього інвестується час, зусилля і глибина мислення. Люди дуже часто будують довкола себе стіни, мури, риють рови. Але ж краще будувати мости і бачити у світі більш мостів.
У кожної людини всередині горить символічний вогник. Він гріє зсередини, дає можливість дарувати тепло іншим. На нашому шляху зустрічатимуться різні люди. Одні люди будуть полум'ям, що будуть підтримувати внутрішній вогник. Будуть інші люди, а саме люди-водоспади. Люди, що завжди готові загасити вогник великою кількістю води.
Ми маємо право очікувати, бажати. Нормально хотіти і хотіти більше. І засмучуватись, що реальність не відповідає очікуванням. Чому ми маємо знижувати прагнення щодо себе і світу, бо світ зламаний? Якщо ми не буддисти, щоб палити власні бажання.
Коли є різниця, розбіжність, то або хтось йде назустріч, або знаходиться формула співіснування, або розходження як літаків у небі.
Ми не стали емоційно меншими і у світі не стало більше енергетичних вампірів. Конструкція „не в ресурсі“ це зручне пояснення нашої людської ліні та того, що ми просто хочемо докладати менше зусиль у відносинах з людьми.
Найгірше що ми можемо зробити будь-якій іншій людині — це носити за власною спиною ніж, іншу людину чи обставину і приховувати це.
Мене захоплює людська здатність оголити своїх демонів. Абсолютна природність. Ось що справді здатне проникнути в саме серце (Т.Гретцвельг).
Розуміння інших — це найважче. Потрібно спробувати покласти очі, вуха та пальці в той таємничий простір між шкірою людини та її серцем (Ф.Караманья).
Я не питаю пораненого, як він почувається, я стаю пораненим (В.Вітмен).
Потрібно слухати мовчки, щоб зрозуміти тих, хто мовчить (Е.Станквоскі).
Якщо те, що я кажу, резонує у вас, це просто тому, що ми обоє є гілками одного дерева (В.Б.Єйтс)
Ідеї
Часто ми проголошуємо, що ми є носіями певної ідеї чи світогляду. Та головне у цьому не потрапити у пастку ярличництва, коли практика реального життя відрізняється від проголошених ідей чи істин. Найбільша образа для ідеї — це її публічне оголошення і спростування практикою власного життя. Найбільше будь-яку ідею здатен дискредитувати її непослідовний поціновувач.
Побічні ефекти супроводжують будь-який розвиток. Так само як дитина яка знає базову математику і яка освоїла пізню алгебру зовсім по-іншому може вирішувати якісь практичні задачі. Так і людина, яка наростила внутрішні м'язи, яка розширила та поглибила внутрішній світ, вона бачить і відчуває більше. Бачить більше чогось їй бракує, хоче більшого.
Є такі люди. Вперті мазохісти добра.
Земля — це не паркування з іменними табличками. Це вільний океан, де кожен може реалізувати себе. Пора плисти. Не буває „чиїхось місць“.
Є філософія вести себе ніби очі всього світу направлені на нас і ніби весь світ бере з нас приклад. Ніби ми метелик від помаху крил якого може піднятись цунамі, що втопить пів світу. Своїми діями ми стверджуємо що ми є прикладом, якому треба слідувати усім іншим. Стверджуємо цінність. Є ідея що як ми б'ємо дзеркало у світі б'ється 8 мільярдів дзеркал.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma