ЛИЦЕМІРСТВО та ШАХРАЙСТВО - стовпи агресивної російської зовнішньої політики. Так релігія, зокрема православ’я московського толку, російськими керманичами виступає у якості активного та дієвого механізму гібридної війни. Дана тема є вкрай актуальною, зокрема через активізацію діяльності агентури ФСБ-СВР, що діє під прикриттям ряс в Україні та по всьому Світу, в зв’язку з усвідомленням московськими керманичами смертельної загрози від унезалежнення українських релігійних православних громад та необхідністю активної протидії отриманню Українською православною церквою Томосу. Бо, втрата примату Московського патріархату над українським православ'ям позбавляє Кремль не лише ідеологічного підґрунтя, а й у великій мірі знищує чи то нейтралізує його багатьох фізичних і матеріальних позицій в плані проведення конвенційних дій з боку військових та спецслужб Росії.
Московське православ'я та «гібридна» війна.
У 2014-му році Україна виступила у війні проти Москви явно ослабленою і непідготовленою. Адже довелося протистояти не лише збройній агресії 2-ої за рейтингом армії світу, а ще і у форматі нового типу війн — гібридному. Тлумачення суті «гібридної» війни у 2013 році викладене у доктрині начальника Генерального штабу ЗС РФ В. Гєрасімова. Доктрина Гєрасімова – або концепція «війни нового покоління» – передбачає переосмислення сутності війни, і урівноважує конвенційні (військові) операції із заходами в політичній, економічній, інформаційній, гуманітарній, кібернетичній, соціальній, суспільній та інших сферах життєдіяльності. Сьогоднішня «гібридна» війна – московський винахід ХХІ сторіччя (з коренями у віковій історії російської імперскості) – спирається на давно відомі людству принципи кримінальної поведінки: тотальна брехня, лицемірство, підміна і перекручування понять, жорстокість і безсоромність, системне зловживання нормами, правами і свободами людини й суспільства.
Сфера релігійних відносин абсолютно не є виключенням, а, навпаки, активно використовується кремлівською політичною верхівкою та керівництвом силовиків, як інструментарій поширення (спроб відновлення) експансії. Тож одним із аспектів «війни нового покоління» є використання Кремлем конфесійної складової, насамперед, - православ'я, якщо ми говоримо про «гібридну» війну Росії проти України (з лютого 2014 року, і ще раніше).
Православ'я в Україні.
Щодо диспропорції на конфесійному полі України, спричиненому активністю спецслужб РФ у взаємодії (а інде частіше, під керівництвом ФСБ, СВР, ГРУ ГШ) з Російською Православною Церковью (РПЦ), свідчить суха статистика. Для розуміння проблеми проаналізуємо стислу характеристику однієї із провідних релігій України – православ'я. Православ'я – це одна із християнських релігій, що має найбільше поширення в країнах Східної Європи – Греції (98% віруючих, вірян), Болгарії (83%), Румунії (87%), Сербії (84%), Чорногорії (84%), Молдові (98%), Грузії (89%), Білорусі (88%), на Росії (80%), в Македонії (80%) та деяких інших країнах, частка православних в яких набагато менша – наприклад, Естонія (до 40%) або Хорватія і Литва – по 4%. В Україні православними вважають себе від 68,8% до 72% віруючих.
Особливістю сучасного православ'я в Україні є те, що воно, після важких перемовин і московських провокацій 1991-94 років, майже до кінця жовтня 2018 року було поділене на три конфесії:
Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ-КП);
Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ-МП);
Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ)
Станом на 2014-2015 роки 45,2 – 45,6%% православних України вважають себе вірянами УПЦ-КП, від 16,5 до 16,9%% - прихильниками Московського патріархату, до УАПЦ себе відносять близько 2,1 – 2,3 відсотків православних вірян, решта православних (близько 33,6%) не віддають переваги жодній з конфесій і, за умовчанням, вважають себе «нейтральними» православними. Разюча диспропорція виникла між кількістю віруючих перелічених православних конфесій та їхнім майновим, земельним і науково-освітнім володінням на території України. Так, на цей час умовна УПЦ-МП мала у своєму розпорядженні 11 000 громад (приходів), у той час, як УПЦ-КП, УАПЦ разом з Українською Греко-католицькою Церквою (УГКЦ) мали лише 8000 громад. Тобто за рахунок різних маніпуляцій Москва захопила більшу частину діючих на момент розвалу СРСР, а також побудувала на відчужених земельних ділянках, велику кількість власних ритуальних споруд – храмів, церков, адміністративних та житлових приміщень. Достатньо сказати, що найвеличніші монастирі (лаври) – Києво-Печерська (м. Київ), Святогірська (Донецька обл.), Почаївська (Кременецький район, Тернопільська обл.) лаври, а також Мгарський монастир (Полтавська область) перебували під Московським патріархатом. На 2013 рік УПЦ МП мала 203 монастирі з 4873 «монахами» (ченцями), яких в Московському патріархаті відкрито називають «передовим загоном церкви» (можливо на кшталт того, як за часів СРСР «передовим загоном КПРС» іменували КДБ). Для порівняння, УПЦ-КП на той період (2013) має 59 монастирів та 181 ченці, а УАПЦ взагалі – 11 монастирів та 1. Разом із майном, РПЦ захоплює помисли, оскільки православні змушені ходити на служіння і проповіді під проводом московських ставлеників. Москва і до агресії 2014-го року через своїх місцевих «посіпак при владі» всіляко не допускала Українську православну церкву Київського патріархату до Криму, східних та південних регіонів – не виділялись земельні ділянки, ускладнювали оренду будівель та приміщень тощо. В результаті, на 2013 рік, із 40 єпархій КП в Криму реально працювали лише 15, а приміщень, пристосованих для молитов, взагалі було 9. Будівля і ремонт решти приміщень УПЦ-КП затягувалися на рівні влади автономії, хоча варто відмітити, що у 2014 році РПЦ захопила і недобудовані споруди Київського патріархату. Аналогічні кроки чинилися і на сході та півдні України (Донецьк, Миколаїв, Луганськ, Харків, Одеса, Кропивницький (колишній Кіровоград), Запоріжжя, Дніпро (кол. Дніпропетровськ), а також Полтава, Чернігів та Ужгород). Таким чином Кремль у неконвенційний спосіб готував основу на майбутнє, тобто для гібридної анексії Кримського півострова та створення так званого «поясу Новоросії». Репетиції втілення сценарію, коли неконвенційні заходи мали перерости у конвенційні - із захопленням Росією території України, відбувалися ще до 2014 року: 1-й сценарій - у 1993-94 роках в Криму розігрувалася операція, аналогічна тій, яку було проведено у 2014 році. Тоді, у 1994 році, завдяки оперативним діям СБУ під керівництвом Євгена Марчука російські сили отримали рішучу відсіч і відступили; 2-й сценарій – у 2003-му році навколо острова Тузла в Керченській протоці. Там неконвенційна фаза мала всі шанси перерости у конвенційну. Рішучі дії української армії та силовиків, а також вищого керівництва держави, зупинили російську агресію.В обох прикладах Московський патріархат виступав на боці агресора, надаючи йому моральну та матеріальну підтримку. Доречно сказати, що проникнення РПЦ через УПЦ-МП до владних структур України до 2015 року було тотальним. Достатньо лише згадати, що священики та ставленики Московського патріархату мали безпрецедентні привілеї навіть у Кабінеті міністрів України (КМУ): відділи-сектора КМУ, відповідальні за релігію та міжнаціональні відносини, практично повністю складалися з представників МП. В минулі роки це давало їм безперешкодну змогу відчужувати та відсуджувати майно, земельні ділянки, а коридорами Кабінету міністрів України вільно пересувалися певні особи - за перепустками, виписаними московськими ставлениками. Крім того, вони мали доступ до державних документів, а також можливість напряму впливати на державну політику України. Після введення в українських Збройних силах посад військових капеланів, спостерігається активність УПЦ-МП у спробах проникнення до цього інституту воєнного духовенства. Причому до цього часу, священики Московського патріархату не особливо бажали потрапити до зони бойових дій – АТО/ООС. Поведінка попів МП свідчить, що вони і зараз не особливо прагнуть потрапити на гарячу війну, і лише виконують наказ, отриманий ззовні. Промосковські священики виявляють інтерес і до військових частин на мірній території України. Так, в серпні 2018 року група попів УПЦ-МП в супроводі групи прихожан намагалися проникнути на територію Військової академії Одеси, мотивуючи свої дії необхідністю проведення богослужіння в храмі св. св. Кирила і Мефодія, розташованого на території академії. Московським попам було роз'яснено, що для проходу на територію військового об'єкту потрібна відповідна перепустка, через відсутність якої їх і не пропустили. Розголосу цієї локальної події додали московські пропагандисти, і з невеличкого інциденту, вона набула майже міжнародного статусу. На цьому прикладі бачимо, що у мінімально некомфортних ситуаціях, в які потрапляють московські священики, коли Україна намагається країну-агресора поставити в правові рамки, вони одразу апелюють до світової спільноти, посилаючись на порушення прав і свободи. Тим самим, Москва демонструє, як можна у «гібридній» війні спотворенням використовувати особливості правового демократичного суспільства.
Автокефалія Української православної церкви, що замайоріла на обрії у 2018-ому році, є разючою для Москви. Справа не лише в тому, що Московський патріархат-РПЦ лише з пожертв православних вірян України щорічно втрачатиме щонайменше 40 млн. доларів чистих прибутків. Справа набагато більш глибинна – бо вона є головною тезою вигаданого «русского міра», нібито його коріння простягається ще за часів Київської Русі, а російське православ'я, як фундамент Російської імперії, начебто існує з моменту хрещення Київського князя Володимира, тобто ще з 988 року н.е. В разі визнання Константинопольською Церквою української автокефалії, Москві доведеться зізнатися, що її християнська історія тягнеться не з 988 року, а набагато пізніше – з середини XІV сторіччя, і почалася вона не з свята хрещення Русі, а з трагедії розколу. Ситуація є критично важливою і для царської, і для комуністичної, а тепер – і путінської Росії. Це найпотужніший удар по основах ідеології, віками фальсифікованої «історії государства Російского». Глобальність такого удару можна собі уявити, якщо пригадати, що ця фальсифікація коїлася не в один день. Її основи закладали цар Пьотр І та цариця Єкатєріна ІІ і, науково підтримували імперські історики Карамзін, Ключєвскій і Соловйов, цілісні ідеологічні інституції Російської Імперії та більшовицького Радянського Союзу... Апарат опричників, царської охранки, потужні ідеологічні загони КДБ, ФСБ, підрозділи «Е» РФ, сама Русская православная цєрковь (РПЦ), створена у 1943 році за наказом Сталіна із священників-агентів НКВД та співробітників МГБ СРСР (підтверджено нещодавно розсекреченими матеріалами із архівів СБ України), «русская» інтелігенція, і, навіть російське дворянство – весь цей наворот інституцій і персон під тиском правди водночас перетворюється на бруд і піддається невизнанню з боку цивілізованого світу.
Дуже чутливим для Москви стало повідомлення адміністрації Константинопольського патріархату, що вони не визнають анафему, неканонічно накладену МП на легендарного українського гетьмана Мазепу, який у ХVIII сторіччі під час Північної війни (1700-1721 роки) разом зі шведами боровся проти московського царя Пєтра І. Скасовані анафеми стосовно Філарета та Макарія. Україна, в особі Президента Петра Порошенка, та Вселенський Патріархат (Константинопіль/Стамбул - Вселенський Патріарх Варфоломій) в листопаді 2018-го підписали Угоду, якою додатково підтверджується неухильність курсу Української Церкви на автокефалію та отримання Томосу. У Москві зрозуміли, що українська церква для них втрачається однозначно. Скільки ще триватиме цей процес, прогнозувати важко, але ж в історичному і стратегічному вимірах Москва зазнає серйозної поразки. Тому, хоч і з запізненням, але ж Кремль приступив до нового етапу і виду «гібридної» війни проти України – конфесійно-релігійного.
Досліджуючи роль московського православ'я у «гібридній» війні, слід зауважити, що безпосередньо з 1943 року, з моменту утворення сучасної РПЦ, на Росії заведено традицію (яка згодом перетворилася на усталену), коли керівництво РПЦ, а особливо апарату Відділу по зв'язкам РПЦ, призначається з числа агентів КДБ або діючих під глибоким прикриттям співробітників кремлівських спецслужб. Безпосередньо глава РПЦ митрополит Кірілл (Владімір Міхайловіч Гундяєв) в 1970-80-х роках був агентом-інформатором 5 і 1 управлінь КГБ під псевдонімом «Міхайлов», а за окремими свідченнями наразі взагалі переведений до штату кадрових співробітників російської розвідки. У контексті викладеного, дещо показовою є історія російського шпигуна Шаповала Ігоря Пєтровіча, який до 2014 року працював у Києві під дипломатичним прикриттям 2-го секретаря посольства РФ в Україні. Як потім з'ясувалося, Шаповал І.П. використовував дипломатичну посаду для створення резидентури агентів із числа священників УПЦ Московського патріархату. Вербовки перспективних агентів «дипломат» Шаповал здійснював на основі компрометуючих матеріалів гомосексуального змісту. Цікаво, що сам Шаповал входив у гомосексуальні стосунки із священниками УПЦ-МП, фіксував процес на відеокамеру, а згодом шантажував об'єктів вербовки. Після розкриття його шпигунської діяльності, Ігорь Шаповал повернувся до Москви, і влаштувався на роботу до Міністерства освіти та науки РФ, на посаду начальника Департаменту внутрішніх зав'язків.
В інформаційній складовій гібридної спецоперації проти України, російському православ'ю відведено першочергову роль. «Московський патріархат» в Україні є рупором, ретранслятором кремлівських імперських прагнень. Але ж, МП бере безпосередню участь у конвенційній війні Росії проти України – через надання церковних приміщень для приховування зброї, бойовиків, російських шпигунів тощо. За свідченнями марнозвісного Стрєлкова-Гіркіна, під час захоплення ним Слов’янська Донецької області, в якості його особистих охоронців виступали два монахи Святогірського монастиря.
Що стосується неконвенційної участі, то МП організовував провокаційні акції у вигляді нібито «мирної хресної ходи вірян», демонстративно відмовлялися від відспівування дітей, дорослих, якщо вони якимось чином знаходилися в опозиції до Росії, московські попи ведуть масовану психологічну та ідеологічну атаку проти України під час церковної служби та у проповідях.
Втрата примату Московського патріархату над українським православ'ям позбавляє Кремль не лише ідеологічного підґрунтя, а й у великій мірі знищує чи то нейтралізує його багатьох фізичних і матеріальних позицій в плані проведення конвенційних (кінестетичних) дій з боку військових та спецслужб Росії.
Дослідження участі московського православ'я у гібридній війні проти України доводять, що Росія у своїх спецопераціях в Україні використовує московське православ'я.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma