17.11.25
– Капець… Я в шоці, – Максим тремтячими руками витягнув цигарку. – Я ж знав цього хлопця… Ми були однокласниками. Він був таким мачо… Улюбленцем у дівчат… Якщо чесно, то я завжди заздрив йому. Але хто з хлопців не заздрив йому…
Я здогадався, про кого саме мова, але мовчав. Бо не знав, що сказати.
– Дайте вогнику, бо десь подів свою запальничку, – Максим затягнувся їдким тютюновим димом, закашлявся і болісно скривився. – Щось із самого ранку шрами ниють. Дружина сказала, що то на переміну погоди… А ви як почуваєтеся на переміну погоди?
– Та я вже звик до свого «барометра». Звик терпіти, але коли дуже вже дістає, то вживаю якісь знеболюючі. Ти б кинув курити. Після такого поранення і складних операцій варто пощадити свої легені.
– Кину, діду, кину. Зберуся якось і кину, – Максим важко зітхнув. – То, кажете, що й я отримав свого «барометра», який буде точно сповіщати про переміну погоди… Прикольно. Але краще так, ніж… Я ж оце відвозив онлайн замовлення. Як виявилося – своєму однокласникові. Чомусь подумав, що я зайду, привітаюся і ми сядемо з ним за стіл, поп’ємо кави, поговоримо… Цікаво було побачити його, погомоніти. Я читав його гучні пости у телеграмі… Приїхав, пішки піднявся на сьомий поверх, бо світла не було і ліфт не працював. Ледве виповз. Віддихався і стукаю в його двері. Чую, хтось сопе з тієї сторони, але не відчиняє. Став так, аби мене було видно у глазок і знову постукав… Аж в цей час виходить його сусідка, старенька така бабулька, глянула мовчки на мене і зрозуміла, що я привіз замовлення із супермаркету. Тричі гупнула кулаком у двері однокласника і гукнула : «Не боїсь, то товар тобі привезли». І двері відчинились. Але тільки на довжину стального ланцюжка. В пройму глянуло бородате пожмакане обличчя і спитало: «Він сам? Тецекашників нема?». «Не бзди, він сам,» – сказала бабулька, презирливо сплюнула і, крекчучи, пішла сходами вниз, на вулицю… Ото таке… Чув про них і різні думки були. З пациками ми цю тему якось обминали… Але сьогодні… Чомусь стало жаль цих людей. Вони ж самі себе заточили у в’язницю і катують. Прикиньте, яка буде психіка у розчавленої страхом людини? Все життя – коту під хвіст. А йому ще й сорока нема…
Я мовчав, бо не знав що сказати. Я розумів, що в цьому кривавому місиві кожен сам обирає свій шлях, що навіть тут присутнє право вибору. Але через прірву прожитого часу, добре бачив, що далі кожен буде нести свій вибір сам і ніхто, ні друзі, ні якісь політичні партії вже не зможуть допомогти. Якщо ще захочуть допомогти… За свій вибір доведеться платити самому. Готівкою. Яким би ти спритним не був, але… Я бачив крутих мужиків, які вміли викручуватися з найскладніших ситуацій, але на схилі літ вони пасли кози і ходили в драних курточках… На превеликий жаль, цього розуміння неможливо донести ніякими словами. Воно приходить саме… Тому й не знав, що сказати і потягнувся за цигарками.
– Ви ж знаєте мого швагра? – з несподіваною хитрою посмішкою знову заговорив Максим. – Сіренький такий «підкаблучник». Вічно мовчав і боявся собак… І ось таке… Я ще в госпіталі був, коли Юлька дзвонить мені, плаче, каже що її «підкаблучник» отримав повістку і вона не знає, що робити. Я ж одразу зв’язався зі своїми пациками і домовився, аби вони прилаштували швагра десь кухарем, чи типу того. Бо, кажу хлопцям, таких переляканих вже не вилікувати… Домовились. Швагра мої забрали. Юлька заспокоїлась… Ви не «здасте» мене Юльці? Не хочу, аби сестра нервувала лишній раз. В неї своїх клопотів з дітьми по горло…
– Могила!
– Я на днях був вихідним і поїхав до моїх пациків. Дещо завіз. Ну й поцікавився швагром… Бо бачу, кухарем у них якийсь дідуган. А хлопці кажуть, що мій швагро вже зовсім не сіренький «підкаблучник», бо пішов у штурмовики. Сам захотів. І вже навіть в кількох штурмах був. Кажуть – нормальний такий пацик… Ото таке…
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma