Колись жив старий чоловік, який усе життя шукав сенс. Він креслив графіки, будував моделі, писав формули, але щоразу, коли думав, що наблизився до істини — вона вислизала, мов тінь на світанку.
Одного дня він випадково знайшов двері. Не в бібліотеці, не в лабораторії, а просто — у стіні, яку ніколи не помічав. Відчинив. І побачив Рай.
У Раю було дерево. Не золоте, не сяюче — звичайне, з яблуками. Він підійшов, зірвав одне, надкусив… і в ту ж мить опинився знову у своєму макросвіті. Перед ним — екран, графіки, тиша.
Він знову шукав. І знову знайшов двері. І знову — дерево. І знову — яблуко. І знову — макросвіт.
Цикл повторювався. Він не міг зупинитися. Бо кожного разу, коли він куштував яблуко, йому здавалося, що цього разу — точно буде інакше. Що цього разу — він залишиться в Раю. Але ні.
Одного разу, коли він знову стояв перед деревом, він не зірвав яблуко. Він просто сів під деревом і заплющив очі.
І тоді дерево заговорило:
"Ти не втрачаєш Рай, коли куштуєш яблуко.
Ти втрачаєш себе, коли думаєш, що Рай — це місце, а не стан.
Ти повертаєшся в макросвіт, бо ти не прийняв, що істина — не в яблуці, а в тому, хто його куштує."
Старий чоловік відкрив очі. І побачив, що дерево росте і в макросвіті. І двері — не зовні, а в ньому самому.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma