2000 рік.
В бюро технологічного нормування прийшов новенький. Голосно привітався, радісно оглянувся навколо і швидко пройшов за стіл, на який жестом вказав начальник бюро. Очі новенького світилися молодістю і впевненістю у своїх силах, але на мить пригасли, шукаючи точки опори серед своїх майбутніх колег. Та очі колег не відповіли взаємністю, бо в цей час всі колеги з натхненням вітали іменинника. А потім швидко, з веселим гамором, поділили розкішний торт, який іменинник приніс із собою, і заходилися пити чай, прихвалюючи іменника і торт.
Новенький якийсь час сидів мовчки, уважно розглядаючи згаслим поглядом порожню поверхню свого стола.
̶ Я на перекур… – новенький, зітхнувши, тихо проговорив начальнику, а той лиш кивнув у відповідь головою, запиваючи чималий шмат торту ароматним чаєм.
Вже наступного дня новенький перевівся в конструкторське бюро. А ще через місяць звільнився з роботи.
̶ Конструктор він непоганий, тямковитий. Але якийсь такий… – начальник конструкторського бюро невизначено знизав плечима і погасив цигарку в попільничці. – Навіть не знаю, що можна про нього сказати… Мовчить весь час, ні з ким не спілкується, робить вигляд, що з головою занурений в роботу… Підозрілий якийсь. Одним словом – не наш.
̶ Лузер, – видихнув з тютюновим димом начальник бюро технологічного нормування. – Знаю я таких. Він із тих магометів, які вперто вірять, що саме гора мусить підійти до них.
2005 рік.
̶ Це тобі, – тоненька тека впала на стіл поряд з клавіатурою. – Шеф шукає новий перспективний телевізійний проект і сказав, аби ти дав свою фахову оцінку. Ось цьому тексту в папці.
̶ «Проект інтелект-шоу "Створення Світу"», – Артур втомлено прочитав розмашистий напис на теці, зроблений рукою шефа. – Це від кого? Хто автор цього геніального творіння?
̶ Електронною поштою прийшло. Автора не знаю. Я мусила роздруковувати.
̶ Тоді це не мені. Невідомі генії – не моя парафія, – і тека полетіла на сусідній стіл.
̶ А чому саме я повинен займатися цим барахлом? Я що, тут крайній? – розсердився Ерік і нерозкрита тека полетіла в куток, на купу паперів, які мали віднести на макулатуру.
2015 рік.
̶ У відрядженні? Вперше в Києві? – запитав таксист, коли пасажир нарешті вмостився на сидінні.
Таксист був із веселих говорунів, сипав дотепними жартами і невеликими цікавими історіями. Промчавши під веселу розмову з вітерцем через міст, вони потрапили прямо в обійми поліцейських.
̶ От холєра, – буркнув таксист, витягнув з кишеньки стогривенну купюру і, швидко її згорнувши, замаскував цінний згорток у своїй широченній долоні.
Але молодий поліцейський несподівано не захотів «домовлятися» і швидко склав протокол.
̶ Ну ти бачиш… Теля необлизане… Рагуля… Корчить із себе праведника, – роздратовано процідив таксист, всовуючись за кермо. – Знаємо таких! Корчить із себе велике цабе, а саме мислить, як би його більше увірвати! Але дузьки! Від мене більше належного не отримаєш! Я знаю таксу!
̶ А ви не пробували не порушувати правил дорожнього руху? – пасажир сухо перервав бурхливий монолог таксиста.
̶ Ну… – таксиста аж заклинило від несподіванки, він побагровів і якийсь час мовчки, важко дихаючи, дивився на пасажира, а коли прийшов до тями то злісно процідив: – Шо, тоже правильний? Ану вигрібай звідси! Правильні пішки ходять!
2020 рік.
Чоловік швидко виклав товар на стіл біля каси і, покрутивши головою, поніс порожній кошик назад, за стійку з шоколадними батончиками. Охоронник, який з байдужим видом сидів на стільчику напроти, ожив, підвівся і зацікавлено підійшов до чоловіка.
̶ Вибачте… У мене тут одне простеньке питання до вас… Просто так, з цікавості... Ось дивіться, попереду, за три кроки від вас, стоїть візок для порожніх кошиків для товару. Але ви не поставили на нього свій порожній кошик, а зробили п’ять кроків назад, аби якось приткнути його за стійкою, на підлогу... Звідси, чому п’ять кроків назад зробити легше, ніж три кроки вперед?
Покупець мовчки, навіть не глянувши на цікавого охоронця, розрахувався за товар і пішов із супермаркету в глупу ніч. Охоронник зніяковіло знизав плечима, потоптався нерішуче під насмішкуватим поглядом касира і, витягнувши з кишені цигарки, також пішов у розчинені двері супермаркету. За рогом стояв покупець і нещадно димів цигаркою.
̶ А є такі, що роблять три кроки вперед? – кахикнувши, запитав охоронця.
– Максимум троє з десяти, – охоронник завмер, очікуючи на відповідь.
– Ну-у… – невизначено протягнув покупець, але по паузі вже веселіше додав: – Тоді ще є надія!
2022 рік.
24.02.22. Вночі росія нанесла потужний удар по військовій базі «Десна». Вранці російський десант висадився в Гостомелі. Почалися криваві бої за Київ. На допомогу російському десанту через Прип’ять та Іванків поспішала величезна колона російської бронетехніки…
Коли ближче до обіду від «Десни» в напрямку Києва, потягнулася колона української бронетехніки, радості не було меж… Це був немов ковток свіжого повітря в задушливій кімнаті: «Ми не одні! ЗСУ з нами!».
Народ ожив і біля зачинених дверей ТЦК вишикувалась черга.
25.02.22. Київ, зціпивши зуби, тримає удар. Місто спорожніло. Вітер ганяв куряву по насторожених вулицях. Поодинокі постаті тулилися в тінь дерев, час від часу зупинялися і цупкими поглядами оглядали все навкруг. Шукали «мітки».
А ввечері напружено прислухалися до звернення Президента України Володимира Зеленського: «Великий народе Великої країни! Ми стоїмо! Ми витримаємо удар і ми переможемо! Вірте в ЗСУ!»…
«Вірте в ЗСУ!» стало символом життя в полум’ї війни.
Світ не вірив в Україну, а Україна вірила в ЗСУ.
25.02.22. Молоді бешкетники, які до війни не раз доймали своїми приколами, поспішали до автомобіля, що подавав нетерпеливі сигнали з вулиці.
– Хлопці, а ви хоч стріляти з тих автоматів умієте?
– Навчимося походу!
– Кацапи навчать!
– Не дрейф, діду, навчимося!
– Діду, повернемось і тоді ви докладно розкажете нам, як ці штуки правильно тримати в руках!
Ніхто з них не повернувся з Мощуна.
26.02.22. Підступний холод проймав до кісток. Нарешті старенький «фольксваген» застиг біля під’їзду.
– Ну що там?
– Куріть спокійно, діду! Дожимаємо! – поліцейський закрив дверцята свого автомобіля, закинув автомат за спину і поспішив до дому.
– Ти хоч маєш час поспати?
– Дожмемо кацапню і тоді вже висплюся! – його кругле бородате обличчя розпливлося в задоволеній посмішці.
– Ти сяєш, немов би з шашличної вийшов…
– О! – поліцейський на мить зупинився ткнув своїм закіптюженим пальцем в груди. – Управимося з кацапами і з вас шашлик! Самі напросилися!
– Та на всю пенсію! І навіть кредит на рік візьму для достойного шашлика!
Сьогодні його привезли в закритій труні. Дружина плакала над ним, як над рідною дитиною.
01.6.22. Весна зайшла в Київ. Орда, забравши свої манатки, хутко щезла. Київ оживав. Численні блок-пости приймали з вулиць. З Петрівець доносилось гупання – сапери звозили на полігон «дарунки» орди.
Тільки-но відкрив двері на балкон, як почув роздратований голос сусіда: «…Ты мне лучше скажи, я смогу судиться с ними за то, что они не по закону всучили мне повестку в армию?...».
Повернувся назад до кімнати, аби пошукати сірники. Знайшов сірники, коли сусід замовк.
– Ти в село зібрався, до батьків? – чиркнув сірником і зосередив свій погляд на тремтливому вогникові, аби не бачити знервоване обличчя молодого сусіда.
– Нет, в Германию…
– Так ти ж тільки вчора приїхав звідти.
– А сегодня уезжаю навсегда! Буду любить эту долбанную страну на расстоянии!
В супермаркеті розлютований молодик за щось вичитував старого охоронця: «Ты кто? Ты посмотри на себя – ты же ноль без палочки! Ты знаешь, сколько я задонатил на ВСУ? Да я тебя в пыль превращу! Ты не понял, с кем ты имеешь дело!».
Київ повертався до свого буденного життя.
01.6.23. Молодий солдат став у чергу до каси.
– Може ви пропустите захисника перед собою, без черги? – касирка звернулася до молодого чоловіка в новенькому дорогому костюмі.
Молодий чоловік у дорогому костюмі, не дочитавши інтерв’ю з «Куполом», вимкнув телефон і мовчки поклав буханець хліба на касу.
– …Нема слів! – продовжувала обурюватися касирка, коли молодий чоловік, розрахувавшись, перевальцем пішов із магазина. – Погляну на оцих мажорів і мене аж навпіл рве!
– Та він не місцевий. Він із Сум. Він тільки вчора приїхав з Німеччини до наших сусідів. Вийшов прогулятися, бо ввечері на поїзд. Додому повертається…
– Отож! Наші хлопчики гинуть під Бахмутом, поки ці в Німеччині вигулюються! Сидів би вже там, то й нам би легше дихалось! – не вгавала касирка.
– Він втратив обидві ноги в боях за Суми, а в Німеччині йому зробили протези… Йому ще важко довго стояти на ногах…
– Правда? – отетеріла від несподіванки касирка, на мить замовкла і безпорадно знизала плечима. – Чого ж він мовчав?
Молодий солдат відмовився від моєї пропозиції і я почав викладати продукти з кошика.
Чомусь згадав батька… Він просив не поспішати із висновками, а особливо із словами…
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma