У 1980 році я отримав направлення на роботу у Вільнянськ – тихе невеличке містечко за п’ятнадцять кілометрів від Запоріжжя по трасі на Донецьк.
Мені було двадцять чотири роки і творча енергія переповнювала мене. Однак чи не з перших днів на заводі, який на той час перепрофільовували і вбудовували у ВПК СССР, зіштовхнувся із стандартним для східних регіонів України явищем – тут всі вихідці із Правобережжя вважалися "бандерівцями". Забавним було те, що, приміром, на Житомирщині чи у тогочасному Києві титул "бандерівці" присвоювався виключно аборигенам Волині та Галичини. Як виявилось, ті ж само житомиряни чи кияни вже на Лівобережжі вважалися "бандерівцями" і всі спроби апеляції до історії викликали в місцевих лишень усмішку. Подібна "національна" політика мені стала зрозумілою ще в армії.
Перші шість місяців служби в СА я проходив в "учебці" в Паплаці (Латвія), де не тільки політрук, але й сержанти (виключно росіяни) постійно натякали на "козні похмурих і підступних латишів". Досить швидко ми, українці, адаптувалися до подібних "вкидів" і просто не звертали уваги.
Ще один цікавий досвід з далекою юності варто пригадати.
В авіаційному полку в місті Котельниково, Волгоградської області, куди мене направили після "учебки", був досить колоритний склад. Тут зібралися представники практично всіх народів "вєлікого і могучєго", але якихось зіткнень на національному грунті не пам’ятаю.
Більше того, у полковій бібліотеці, куди я частенько заглядав, було багатенько художньої літератури різними національними мовами, а українською мовою були представлені практично всі класики української літератури. Перші ж відвідини бібліотеки викликали здивування, але пояснення цьому феномену не знаю.
У полковій солдатській їдальні була окрема посада – хліборіз. Хліборіз, солдат із батальйону обслуговування, не тільки видавав порції хліба на кожен підрозділ полку, але й кожного ранку ділив масло для рядового складу. Що таке двадцять грам масла у випаленому сонцем Волгоградському степу в 70-х 20-го? Де справжнє м’ясо їли тільки офіцери… Отож, авторитет у хліборіза був беззаперечний.
І ось мій перший наряд в ескадрильї полку. Перший захід у солдатську їдальню, аби накрити стіл для рядового складу нашої ескадрильї. Яким було моє здивування, коли серед багатонаціонального галасу російською мовою, хліборіз звернувся до мене …українською…
– Ти з України? – тихо запитав у хліборіза з надією завести авторитетного земляка в їдальні.
– Ні, я росіянин. З Вороніжа, – з посмішкою відповів хліборіз. – З Вороніжської області. Здивований? Розчарую. В нас там всі такі…
Росіянин, який спокійно і щодня, без винятків, розмовляє літературною українською – це було щось! Але ще більше здивування очікувало на мене далі.
Коли влітку нашу ескадрилью перекинули в Жутово, Ростовської області, на аеродром "підскоку", офіцери вирішили повезти нас в село на танці – аби хоч побачили цивільних… Росіяни нашої ескадрильї не зрозуміли, куди саме вони потрапили – на танцях молодь розмовляла виключно українською…
Більше нас на танці в Жутово не возили. Сказали, що чотирнадцять кілометрів – це забагато для солдатських мандрівок на танцюльки.
Досвід адаптації до "національної політики" в СССР згодився і у Вільнянську.
Дружина, без якихось "побічних схем", – на той час ми навіть не замислювались над "національною політикою партії", – привчила наших дівчаток вживати звичне «тато», а українською ми розмовляли не тільки у колі своєї сім’ї, але й кругом, де перебували. Нас сприймали нормально. Може бути, що до нас звикали. Відповідно і ми сприймали оточуючий нас світ таким, яким він був.
Перший досвід "національної політики" я здобув за кілька років роботи і життя у Вільнянську.
Варто спочатку пояснити важливий момент. Після того, як Щербицький змінив Шелеста на посту «директора України» і почав тотальну русифікацію, почалися і суттєві кадрові зміни. Якщо Шелест не брав до уваги національність кандидата на якусь ключову посаду, в економіці чи політиці, – для Шелеста важливою була компетенція кандидата, – то Щербицький керувався виключно національністю. Другими секретарями райкомів партії (їх ще називали «сірими кардиналами») по всій Україні призначали не просто росіян, а вихідців із глибинки росії…
Подібна політика поступово запроваджувалася і на українських підприємствах ВПК. Для прикладу, головного технолога нашого заводу, безсумнівного фахівця, але українця, перевели спочатку рядовим технологом у цех, звідки він згодом звільнився. На місце головного технолога поставили росіянина…
…Вже й не пам’ятаю мети тривіальної розмови з начальником цеху, під час якої несподівано пролунало: «Ты никогда не сделаешь карьеры, не получишь даже повышения в зарплате, пока не заговоришь человеческим языком»…
Так, я був шокований цією безапеляційною заявою і в цьому стані перебував не один день…
…Мені пощастило з дружиною! Саме тоді я повною мірою зрозумів різницю між українським «дружина» і російським «супруга».
– Не звертай уваги. Нехай гавкають, – відреагувала на мою розмову з начальником цеху дружина…
Так, я не зробив кар’єри, але моя дружина жодним словом впродовж нашого життя не дорікнула мені.
Ця знакова розмова скинула мене у ступор і заставила по іншому поглянути на цей світ. Але! Дивна властивість генетичної свідомості поступово нейтралізує шоковий стан і загортає неприємні спогади в глибини пам’яті. Ні, ілюзії, властиві молодості, повністю не розсіюються, але допускають у свідомість епізоди об’єктивної реальності. Ці епізоди вже накопичуються як досвід. Знакова розмова з начальником цеху виступила важливим епізодом досвіду.
Згодом я зрозумів ментальну властивість росіян – якщо ти не зламався, не відступив, не впав перед ними навколішки, то вони починають сприймати тебе як "свого". З часом в мене налаштувалися навіть приятельські взаємовідносини з начальником цеху, росіянином. І не тільки з ним. Хоча ні на кар’єрі, ні на зарплаті це не позначилось. Мій безпосередній начальник, головний технолог, відмовлявся розуміти мій "нечеловеческий язык"…
…Робота технологом машинобудівного підприємства передбачає численні відрядження. Під час однієї поїздки в росію я очікував на поїзд в Лозовій, що в Харківській області. Ніч. Гнітюча осіння мряка. Я сидів на лавочці під навісом і розглядався довкола. Поряд сидів дідок, який також очікував поїзд, яким я мав їхати до Липецька. Несподівано дідок немов прокинувся, прокашлявся і заговорив:
– Оце і тоді була така погода. Також дощ моросив, коли офіцер несподівано зупинив нашу колону, накрився плащ-палаткою і посвітив ліхтариком свою карту. І вигукнув: «Хлопці! Ми в Україні!». І впав навколішки. Я також звалився, як підкошений, у багнюку і цілував нашу святу землю…
– Ви місцевий? – після паузи запитав я, намагаючись приборкати тремтіння в голосі.
– Так, з-під Харкова. З діда-прадіда. Їду оце до сина…
Довідка:
ШІ «Давньогрецькою мовою покаяння — це метаноя (дав.-гр. μετάνοια). Термін складається з двох частин: μετά (мета — «після», «зміна») та νοέω (ноео — «мислити», «думати»). Буквально це означає «зміна розуму» або «зміна мислення».
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma