Наш північний сусід знову вибухнув добірною істерією в бік України. Дивовижно тільки, що з ланцюга зірвався не Путін, а його колега із Білорусі. Що, за великим рахунком, більше не має викликати здивувань.
Досить довго Олександр Григорович вважався гарантом безпеки нашого північного кордону. І дійсно, роками режиму Лукашенко вдавалось маневрувати між Україною, Росією, Європою, Штатами і Китаєм, зберігаючи відносний нейтралітет на народній підтримці. Не дарма навіть переговорний процес у Мінську відбувався лише завдяки тому, що самопроголошений президент РБ сприймався як умовно адекватний посередник між воюючими сторонами.
Але після минулорічних протестів, арешту Протасевича і західних санкцій все пішло шкереберть: умовна адекватність змінилась безумовною неадекватністю. Віднині й надалі Лукашенко буде фонтанувати всім тим, що ми вже не раз чули від Путіна, хіба що з такою характерною для Олександра Григоровича колгоспною грацією. Одне лиш зневажливе порівняння Зеленського із «сином» чого варте.
Не обійшлось без Криму, цитую:
«Білорусь визнає Крим у складі РФ, коли «останній російський олігарх» почне поставляти туди продукцію».
Що це в принципі може означати – предмет дискусій для психіатрів. Але я думаю, що з політичної точки зору питання визнання вже вирішено й ударними темпами готується до реалізації.
Відтак, російський зашморг на шиї Білорусі затягується вже зовсім туго. А Україна більше не має можливості розраховувати на те, що «Лукашенко не дозволить російським танкам піти з Півночі», позаяк глобально він вже нічого не вирішує. М’ячик на стороні Путіна і залишається тільки здогадуватись, коли і як він вирішить вдарити по ньому.
Чи готова до таких викликів українська влада? Навіть якщо в матеріально-технічного плані так, то набагато складніше зрозуміти, чи готова вона психологічно. А разом із нею і весь український народ.
Підписуйтесь на мій Фейсбук і Телеграм!
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma