Реальність відрізняється від книг і мрій. Можна написати книгу. Можна мріяти про нову реальність або про майбутнє. Але це не змінить справжню реальність, яку бачимо за вікном. Її не змінять ніякі мрії та слова.
Ми знаємо, що зима була рeaльною. Ми знаємо, що Київ — це реальність. І ми знаємо, що навіть зараз, обіймаючись та цілуючись когось десь, хтось десь обіцяє відданість тa союзи, водночас м’яко «радить» подарувати ще один подарунок Хлу.
Сьогодні, після зими, реальність дуже чітко говорить нам: невикористані можливості: це не що інше як подарунки ворогу. Після Бучі, Маріуполя - і цієї зими ми напевно знаємо, що за ці подарунки нічого не можна і не буде куплено, окрім, можливо, самовдоволеності тих, хто забув, як діяти, і хто боїться діяти. Очі не брешуть, і реальність не бреше.
Ми бачимо: 2008 — 2014 — 2022. Які були спроби змінити цей хід подій? Жодних. Слова, зустрічі, ще слова: менше, набагато менше конкретних дій.
- Закрити повітряний простір
- Збивати дрони
- "Чоботи на землі"
- Санкції
- Aрештувати «тіньовий флот» — ще слова.
Така реальність і очі не брешуть: сьогодні Захід панічно боїться Путіна. Він паралізований страхом і, дивлячись йому в очі, своєю поставою та виразом обличчя ніби говорить: «Ні, ми нічого тобі не зробимо». Хіба ми цього не бачимо?
Нічого навіть віддалено правдоподібного не виходить хоч як не намагаються: тобто вже вісімнадцять, дванадцять років і далі.
"Дайте жорстокому агресору те, чого він хоче, в обмін на цей тонкий папірець, і подивимося - разом! - що буде далі".
"Ні, дайте йому те, чого він хоче зараз, але тоді він буде стриманий: він буде, правда? цими міцними паперовими «гарантіями». Ви вже в це вірите? А він повірить?"
"А давайте Україна швиденько віддасть території підпише якийсь папірець згорне все - i переїде захищати нас, ситих та щасливих".
Я ж нічого не придумав: ось, усе перед очима.
За цим щось стоїть - параліч, волі навіть думки? Але відволікатись не будемо, це інша проблема.
Зовсім остання винахідниця вже успішно рознесена до речі деякими українськими експертами та блогерами "Путіну потрібно сто років щоб захопити всю Україну".
Написали – і в жодному оці. Сказати тo, що хотіли?
1. Запрошення Путіну? Згода?
2. М'яка спроба порозуміння з диктатором проблемами сторічної віддаленості – коли режим горить- палає просто на очах, сьогодні?
3. А чому "захопити Україну"? А як же міжнародний закон? Він ще буде, там, за сто років?
Просто сказали. Ну ніяк не виходить проста очевидна фраза. Ось:
"Щоби відновити закон і справедливість у світі, режим Путіна має зазнати повної поразки".
Ще раз спробуємо? Починаємо: "Що-би".... Ні - язичок повертається, а виходить щось зовсім інше.
Ну ось. Така мудрість із впевненістю у парі.
Ось що стає зрозумілим: Захід панічно боїться Росії. Він не може прийняти та погодитися: вже 18, 12 і 4 повних роки: з необхідністю та реальністю поразки Росії. Ніщо не допомагає, нічого не діє. Виникає питання, чи зможе його зараз щось пробудити, але це вже інше питання. Зустрічі, обiймашки це завжди, обов’язково. Будемо стежити за результатами. А сьогодні висновок зрозумілий:
Україні доведеться взяти вирішення цієї проблеми у свої руки.
Ніяких добрих радників тут: вони, чесно кажучи не мають жодного уявлення - і не можуть перестати тремтіти.
То що ж: готувати подарунки?
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma