- Марії-Ірині завжди з любов`ю.
- Дякую Богу, що ми знайшлись.
- Завтра Свято Покрови Божої Матері і – День українського козацтва. З давніх-давен Божа Матір вважалася покровителькою усього українського козацтва. А на Січі запорозькі козаки збудували церкву на честь Покрова Богородиці з її іконою. І. саме у цей день, козаки збирали Велику раду, на котрій обирали гетьмана й визначалися з подальшими військовими планами.
Я прихала до Батьків. В Україну. Мирну, світлу, вкриту золотим листям, пахнущу димами від запаленого зграбаного городиння. Ще далеко до Революції Гідності, ще «Плине кача по Тисині…», як по річці Тисині, а не по крові Загиблих «Небесної сотні», ще Мінськ не став місцем, де зграя розриває та глумиться над Україною.
Україна живе мирним, звичним життям, і ні в якому сні не може здогадатись, який страшний та катовий сценарій вже написаний для Неї.
Товариш з Козятина, керівник місцевого відділку «Свободи» запросив на Марш, до Києва. Запросив давненько. Наказав взяти білет. Та я тягнула. Перше, в моєму селі не має де взяти білет. Друге – невже не знайдеться білета в такій великій електричці.
Не знайшлось. На гречанську не знайшлось жодного білета. А козятинці на мене орієнтувались. Виходить, я їх підвела. Є електричка, та йде вона зі Жмеринки так рано, що я не встигну на неї, якщо виїду вранці з дому. Маю бути в Жмеринці вчасно, аби знову не підвести Свободівців.
З хати виходжу 13 жовтня, о 17.30 вечора. Не спішним кроком долаю 8 км польової дороги до траси, звідки автобусом, останнім, о 19.00 вже поїду до Жмеринки.
За плечима рюкзак з необхідним і букетик чорнобривців.
В Жмеринці я о 20.30. Електричка до Києва о шостій ранку.
Всі закапелки, всі приближені до вокзалу вулички я вивчила. Всі вивіски прочитала. А 14 жовтня ще не наступило. Заснути боюсь. Навколо багато людей, та вони в русі, чекають своїх потягів і їдуть. Є люди, які нічого не чекають, вони тут примостилися спати. От саме їх я й боюсь. Вірніше боюсь не їх, а їх дій. Боюся, що обчистять мене, коли засну.
Читаю з електронної книги. Читаю, поки не розрядився той пристрій.
Знову вивчаю закапелки та вулиці та вивіски.
14 жовня, Покрова таки наступили, і електричка таки приїхала, і я таки дочекалась і все було при мені.
В Козятині підсіли Друзі. До Києва за цікавою розмовою час пролетів, як мить.
Десь там, в Києві, в якомусь кафе перекусили наспіх і вперед. До пам`ятника Шевченку. Вже в підземному переході видно, що має відбутись і хто й куди йде. Людей тьма, майже всі в вишиванках, багато з них розвертають прапори.
Сіє мілка мжичка.
Біля пам`ятника молоденький хлопчинка грає на гітарі і співає «Лєнта за лєнтою набої подавай…», «Плине кача…», «Ми йдем вперед…», «Гей гу, гей га…», «Повіяв вітер степовий»… навколо стоять люди, слухають.
Приєднуюсь і я. Співаю.
- О, ви теж знаєте ті всі пісні. А звідки ви? – питає літня жінка.
- З Москви, відповідаю.
- Як то так, з Москви? З Москви і знаєте наші пісні?
- Як то маю не знати, як я українка. Мене син, що ніколи не жив в Україні, навчив тих пісень.
- Он воно як буває, – хитає головою та жінка, а за нею і інші, що слухали нашу розмову.
Мжичка настирливо добирається до тіла. Хто мав одягає плащі.
Осторонь стояла жінка, в руках тримала зшиті на машинці, власноруч, стрічки червоного і чорного. Роздавала. Підійшла і я попросила.
- Ні, каже, - то для своїх.
Скоро й біля самого Тараса зібралась група керівників. Щось там розповідають, щось кажуть, дають вказівки.
От уже й в колони гуртуємось. Метушня, біготня.
Жінка, що роздавала пошиті нею ж червоно-чорні стрічки намагається взути модельні черевички, до того стояла роззута, і ногу тримала на черевикові. П`ята у неї кровавилась. Натерло.
Я маю легке, запасне взуття завжди, та мій 36 розмір мало кому підходить. Жінка з трудом надягає черевик. Біль явно проступає на її личку.
Маємо вирушати. Я йду з Вінничанами, Жінка з Тернополянами.
Біжу до своїх. Вона мене окликає. Повертаюсь – простягає мені пошиту нею ж червоно–чорну стрічку.
Беру, цілую стрічку і обнімаю ту Жінку.
Біжу.
Вже й рушили.
Мжичка сіє, вперто набиває вологою наш одяг.
Йдемо.
- Покрова наше свято! Бандера – наш Герой!
Господи, куди я попала? Що це зі мною діється? А я злітаю. А я отак над тою довжезною колоною пташкою ширяю і кричу звідти, з-під хмар, РАЗОМ з усіма: Покрова - наше свято! Бандера – наш Герой!
- Слава Україні – Героям Слава!.
- Слава Нації – Смерть ворогам!.
Обабіч колони бігають молоді і прегарні парубки з гучномовцями і вигукують.
- Слава Україні!!! І тисячами голосів одним подихом колона відповіла: – Героям Слава!
- Слава Нації!! – звучить з іншого кінця колони, і міліонами дружніх голосів: Смерть ворогам!.
Молоді хлопці та дівчата несуть велетенський прапор.
- Можна, я кину на прапор чорнобривці?
- Можна, можна, кажуть дівчата.
Мжичка вже дісталась до тіла. Вже стікає по обличчю. І добре, що стікає, добре, що та мжичка змішується з моїми сльозами. Такими щасливими, такими легкими, такими сонцесяйними, такими життєдайними.
Піднімаю мокре обличчя до неба: Боже милий, Ти бачиш краще за мене моє серце зараз, Ти читаєш краще за мене мою Душу зараз. Тільки одне – ДЯКУЮЮЮ. Слава Україні!
По тротуарах ідуть люди, зупиняються. Хтось відвертається, а хтось привітно махає до колони.
- Ідіть до нас. Ідіть до нас, – зову.
Не маю права, та зову. І дехто таки зривається з того тротуару і кидається до нас. В колону. Я обнімаю, ніби-то знаю їх все життя.
Мжичка не могла взяти такий народ. Та хто може взяти такий Народ? Ота мзгла мокрява здалась, подалась собі геть, шукати інших, а ми вперед.
Скоро почулись звуки, гейби гуділи великі потоки води, гейби запорожські пороги стали отут, посеред Києва і скидають свої води і гримлять своїми характерами.
Що то є?
А звуки все ближче. А потоки води все чутніше. І щось таке незвідане раніше несуть, щось таке величне вселяють в саме серце.
Аж вже зовсім поряд ті пороги, вже видно. Видно козаків, що обступили велетенський барабан – литаври (тулумбас), і як один такими ж великими макогонами б`ють по литаврах.
(Найімовірніше, що назва "Литаври" має грецьке походження (πολυτανρεα — «політавреа», тобто багато барабанів). Підстави для такої назви у греків були, бо гучний, розлогий голос цього інструмента можна порівняти з ударами великої кількості барабанів).
Стояти. Стояти тут, біля них і слухати вічно.
Та колона йде. Люди вперед. Йду і я, та погляд не відриваю від того забутого, а зараз вмить згаданого і такого рідного дійства. Зашпортуюсь. Дружні руки мене підтримують.
Йдемо далі.
А парубки з гучномовцями бігають.
- ОУНУПА – державне визнання!
- ОУНУПА – державне визнання! – вторять їм міліони міліонів Голосів, що зараз РАЗОМ.
А накал такий, що витягни хто сірник і він вмить спалахне.
На тротуарі стоїть мужчина, східного типу, в такому дорогому костюмі, що аж в очі кидається та дороговизна. На лацкані якийсь значок маленький, в руках прапорець маленький – наш, жовто-блакитний.
Він так легесенько, чуть-чуть ним махає.
Підходимо ближче. Заглядаю в ті його очі. А вони теплі, і чуть вологі. Я вклоняюсь йому. Очі його засвітились і прапорець чуть більше ворухнувся.
Люди йдуть. Люди сміються. Люди співають. Люди – РАЗОМ.
І тут колона зупиняється. Молоді хлопці, з колони, миттєво натягають на обличчя шарфи.
Будівля. Перед будівлею ряд, один-в-один людей в плащах до землі. Капюшони насунуті на голову. Голови опущені. Руки сховані під плащами.
Страшні люди. Ні руху, ні звуку.
- Робити я не хочу.
А красти я боюся.
Поїду я до Києва,
В міліцію наймуся.
Скандують оті молоді діти, що сховали свої личка під шарфами.
Народ миттєво підхоплює.
І вже над всім Києвом звучить:
Робити я не хочу.
А красти я боюся.
Поїду я до Києва,
В міліцію наймуся.
А оті в плащах, як істукани, стоять тихо. Захищають. Собою закривають і прикривають СБУ.
Якби хто дав команду, ми б вмить тих в плащах розметали і будівлю СБУ б розібрали на сувеніри.
Команди не дали.
Йдемо далі.
А далі сцена, на сцені промова Тягнибока і виступ якоїсь групи.
Козятинці видзвонюють мене, гайда бігом до електрички, щоб встигнути.
А мені не має куди спішити.
Чи знову сидіти ніч на вокзалі, чи по Києву побродити.
Вечір.
В туфлях чавкає вода. Холодно. Підступається втома. Хочеться гарячого чаю, сухі шкарпетки і лягти.
Та до того ще ой як довго.
Йду на вокзал.
Напитую якийсь там білет. До Вінниці. Хай як, хай скачками, а все ближче додому.
Моє місце нижнє, бокове, біля туалету. Верхнє – хлопчина з Вінниці. «Мабудь теж був на Марші» - думаю і вже того хлопчину люблю.
Маю велику хустку. Розстеляю її на полицю, рюкзак під голову, лягаю. Руки калачем складаю на грудях.
- Боже, як добре.
Хтось мене термусає за плече.
- Пес би його взяв, що там хочете, я ж тільки лягла?
– Вінниця, - каже провідник.
Розпрямляю мої руки, що так і калачем лежали на грудях.
Встаю. Зустрічаю погляд округлих очей двох мужчин, що їхали в основному купе.
Розумію. Декілька годин спати в одному й тому ж положенні, і гупали по мені дверима ходуни до туалету, а вона ні мур-мур.
- Синочку, синочку, вставайте. Вінниця, – бужу того, що наверху спав.
- Ви теж їдете з Маршу?
- З якого маршу?
Ех, а я вже була вділила тобі частину своєї любові. Та хай, хай і ти будеш щасливий нині, як і я щаслива.
Ніч. Перший автобус додому о 7 ранку. Втома настійно намагається мене кинути. Тримаюсь на емоціях та спогадах від Маршу. В кармані лежить складений малесенький кусочок зшитої чорно-червоної стрічки. Кладу руку в карман, навпомацки намагаюсь вгадати, яка сторона червона, а яка чорна.
А як я висуну руку і стрічка випаде? Ховаю в рюкзак.
Якщо буду на місці, засну. Треба вперед.
Напитую білет до Жмеринки.
Все ж краще в дорозі.
Через годину – Жмеринка. Ще ніч. Знову вивчаю закапелки та вивіски. Тільки на цей раз на мене звернули уваги міліціонери і оті, що ночують де попало. А як не звернути – Ходить, приглядається, хитається, як п`яна, чи ще яка…
Знову до каси.
Є, є білет до моєї станції. Диво. У нас зупиняються тільки електрички, а оце йде повноцінний потяг і зупиняється. (Дуже скоро він вже перестав зупинятись). Москва – Кишинів. Білет ну дуже дорогий. Та виходу не маю. Не куплю білет, не поїду додому, залишусь і грошей, а може й документів.
Маю намір заснути на пару годин, та провідник попереджає, що не знає, де та станція, то відкриє, якщо я скажу, коли відкрити.
- Ойойо-й.
Сиджу. Пальцями розкриваю повіки. Щіпаю себе. Співаю про себе. Тихо. Бо ж ніч. Люди сплять.
Часто ходжу в туалет – вмиватись.
Хто не спить, бачить – співчутливо думають, що по іншій причині.
Моя станція таки показалась. Стоянка одна хвилина. Та мені вистачить і однієї секунди.
Ранній ранок. До дому ще три кілометри пішком.
- Ха, я таку відстань подолала, а три кілометри мене зупинять? Фігушки.
Ноги не слухаються. Болить голова. Підступає тошнота.
- То це ти, Катерино, виявляється отака слабосильна? То це дві ночі і ти вже все? Вже випала з сідла? То на тебе не можна розраховувати? То ти не спина і не тил ні для кого??
- Я Тил. Я спина.
І рванула. І побігла. Побігла додому.
Не пила чаю, не милась. Роздягнулась і одягла теплі шкарпетки, в`язані, м`якенькі.
І стрічку червоно-чорну витягнула. На столі розгладила руками.
Морфей накинувся на мене, як голодний пес на кістку. І вже можна було йому віддатись повністю, та впертість і тут висунулась.
Спочатку віддам шану Богині Славі, а вже тоді, пане Морфею, володітимете мною до несхочу.
- Слава Україні! – кричу вголос в своїй хаті.
Слухаю, дуже хочу почути оте злите, тисячоодноголосне: Героям Слава!
Нема. Тихо.
- Героям Слава! – відповідаю сама.
Так. Не той накал, не та сила. Не той голос. Але ж які почуття, скільки душі та любові.
- Господи, милостивий, дякую Тобі, що сподобив народитись мені українкою.
Покрова – наше свято. Бандера – мій Герой!