Я сидів за кермом машини у звичайному київському заторі в кінці робочого дня. Для себе я вже давно зазначив, що затори у Києві це явище таємне і непередбачуване. Для водія це завжди сюрприз, бо інколи навіть у ранішню годину, коли здавалось б нічого не мало встати на заваді, ти зустрічаєш хвіст з машин, яких зупинило якесь диво попереду. Київ – це взагалі місто таємниць.
І ось з проявом такої таємниці я і зустрівся. І в цей час, який спливає також повільно, як і сам затор, я почав розмірковувати на філософські теми. Буває інколи у мене. Починаю питати себе про Бога, про волю, світ, реальність, свободу. На кожне слово по кілька питань. Сиджу і розмірковую.
І раптом відчуваю, що все навколо мене змінилося. Наче і не в машині, а десь в іншому світі. Наче все чекає на мене. Скоріше не так. Наче тут нічого крім твоєї думки не рухається. І я відчув, що це і є позачасся.
Воно велике, необмежне. Ну як пояснити. Наприклад, питання про віру або краще про час завжди турбувало людей. Це питання не має часу, вибачте за тавтологію. Воно завжди є і десять років тому, і сто, і п’ятсот, і тисячу, і дві, і через сто, п’ятсот років у майбутньому воно буде. Ну немає тут часу. Воно відсутнє.
Я придивлявся до нього, до цього місця. Відчуття неосяжності, чогось великого. Думки про час та про його шляхи пропливали поруч. Раптом, хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся. На мене дивився старий сивий дядько.
- Цікаву дискусію ти тут започаткував. А що ти скажеш, якщо я запропоную тезу про те, що час – це залежне від тебе явище?
- Цікаво, але це неможливо. Важко ухопити і утримати те, чого ти не бачив. Бо тут я його не бачу.
- А там ти його бачиш?
- Воно таке швидке, що я не встигаю
- А скільки ти витрачаєш часу на розмови з собою про великі питання позачасся?
Питання було важливе. Бо раніше цього майже не було, але зараз я частіше повертаюсь до свого повільного розмірковування…
- Ти кажеш повільного, тобто і час тоді повільний?
- Може і так. То хочете сказати, що час не постійна величина?
- А що таке постійно по відношенню до терміну «час» у великому світі позачасся?
- Ніщо.
- Ми з тобою, дві людини тут можемо говорити однією мовою на різні теми, але у кожного з нас свій час.
Я вирішив бути чемною людиною, я сказав:
- Я Олексій
- Сократ
- Со…
Сила звукового сигналу відразу десяти машин, що стояли за мною, перетворилися на єдину ієрихонську трубу, що привертала мою увагу на вільний шлях попереду.
Я рушив, але відчуття позачасся не відпускало мене. Я дивився на людей, що кудись летіли на своїх авто, з дивуванням. Ну куди? Часу може і не існувати, а може існувати тільки для вас. Нова думка мені подобалась. А відчуття чогось нового для мене, якогось відкриття, озаріння не лишало мене. Настрій був гарний і я вирішив по дорозі заїхати до магазину.
Я не квапився. Збирав продукти. І ось я на касі. Ви ж розумієте, що твориться на касах у супермаркетах в кінці робочого дня, коли зголоднілі і втомлені люди намагаються швидше розрахуватися і втекти до дому. В цій черзі ти немов стаєш частиною іншого світу, де зупинка не можлива, потрібен біг. І вже людина, що переді мною довго шукала гроші, потім про щось розмірковувала, стала мене дратувати. І коли я вже відкрив свого рота, щоб сказати щось на кшталт: «Пройдіть вперед, всередині вільно», мене раптом хтось торкнувся плеча.
Я обернувся, а там стояв той самий сивий дядько і посміхався. А навколо було позачасся. Часом інколи ти можеш керувати сам.
15.06.2020 Алекс Беккер ©
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma