Цими днями тема миру знову носиться і розгойдується на всіх хвилях, і це вимагає певного огляду: про що йдеться в реальності та чого можна очікувати, знову ж таки: в реальності.
Для початку може варто окреслити передісторію.
1. Близько двохсот країн світу є членами Організації Об'єднаних Націй. Всі вони читали тa підписали її Статут.
Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, у березні 2022 року 141 країна проголосувала на Генеральній Асамблеї ООН, засудивши його як явне порушення Статуту. Прикметно, що тридцять п'ять країн утрималися: серед них і відомий гарант територіальної цілісності України.
Це, до речі, могло б стати першим серйозним приводом для гарної і тривалої дискусії про Статут як і значення самої організації. Чи можна підписати Хартію а потім проголосувати за те щоб утриматися з неї? Або навіть проти? Яке значення можуть мати такі вчинки, про що вони говорять, у здоровому глузді? Ми зараз до цього підходимо.
Врешті, на останньому "Саміті миру" близько сімдесяти-вісімдесяти країн підтримали реальні і конкретні, але обмежені кроки до відновлення міжнародного порядку заснованого на Хартії. Знову ж таки, прикметно: деякі країни відкликали свої підписи після згадки про Хартію - і гарант безпеки вирішив відмовитися від участі в саміті.
Ця дистанція: від двохсот підписів до менш ніж половини підтримки реальних та практичних кроків до її виконання, навіть в обмеженому обсязі, є реальним і точним відображенням нашого світу. Це те, чим він є, а не тільки те що він пише. Україні добре знайоме як вoнo буває.
У світі існує група країн, які не цікавлять виконання і дотримання принципів ООН як вони сформульовані та підписані ними. Їх цікавить привілей читати ці принципи як вони вважатимуть за потрібне: тут, агресія і суверенітет; а ось тут, "звільнення" та "добровільне приєднання".
Тут ми доходимо до першого важливого висновку: ніякої "сірої зони", компромісу між цими розуміннями та інтерпретаціями світового порядку бути не може. Співіснувати, в довгому часі вони не можуть: залишиться лише один.
Отже, логічно: реальна мета групи країн, осі яка гальмує тa зриває виконання принципів Хартії ООН, це не менше ніж змінити світовий порядок що сформувався після Другої світової війни. Ні: не менше.
Це з цієї самої причини увага світового суспільства переключається з: відновлення суверенітету тa територіальної цілісності згідно з Хартією: на "припинення вогню" (за збереження кричущого порушення територіальної цілісності). Самe згада Хартії вважається як небажана в цьому контексті: країнами, які її підписали і посилаються на неї у своїх промовах. Дивно? Ні: просто мета, і політика щоб її досягти.
За оманливими планами псевдо миру стоїть нічого менше ніж спроба зміни світового порядку яка очевидно не може досягти стабільного і міцного миру. На яких підставах? Їх просто не існує. Те що зроблено і прийнято раз повторюватиметься ще й ще: стане нормою і правилом нового порядку, тa світу.
Зараз не час цього не розуміти. Немає жодного сенсу свистіти в десять дірок одразу - ніякого дощу миру це не викличе, але ввести людей в оману цілком може.
Які "посередники"? Який посередник у нормальному світі може гарантувати поведінку бандита та злочинця загнаного у кут? Який сенс свистіти про те, чого не існує і не може існувати, за логікою та змістом реальності?
Китай йому посередник? Той самий, який постачає бандита технологіями та грошима? Той самий, який уже був гарантом? Яка з двох неможливих і безглуздих ідей може бути кращою?
Навіщо говоряться та поширюються за вітром слова які не несуть жодного: рівно нульовий сенс? Усім із ясним розумом сьогодні зрозуміло що доля реального миру, заснованого на міжнародному законі і Статуті ООН як його написано, пов'язана сьогодні з поразкою ново-фашистської агресії. Цей зв'язок прямий і безпосередній:
- Поразка фашистської агресії призведе до відновлення міжнародного правопорядку.
- І навпаки, панування фальшивого, брехливого псевдомиру встановить і зміцнить новий світовий порядок на невизначений час.
Це лише два реальні варіанти: сьогодні. Жодних мостів між ними немає і бути не може. Тоді кому пристало носитися з торбою "миру" для якого тут: ось тут сьогодні немає жодних реальних підстав?
Де він: який реальний механізм руху дo та забезпечення миру? Сьогодні, він лише один: перемога над фашизмом нашого дня. Інших сьогодні немає. Це зрозуміло.
Тоді питання, і його вже не можна відкладати: хто терміновим порядком створює ілюзію можливості іншого шляху якого в реальності немає, просто не існує? Як можна надути з повітря те, чого немає - от захотіли миру, а вчора реформ? Чи це робиться для того, щоб відвернути увагу суспільства? З яким результатом?
Коли з'являтьcя реальні основи для миру, про нього можна буде говорити. Реальні це ті які можна побачити, не тільки говорити. Задача демократичної влади це створювати основи, показувати результати, а не малювати серіали та ілюзії. Є різниця, і для України вона завжди означала різницю між майбутнім і ще одним колом по совку. І які тут можуть бути сюрпpізи?
Але, дивлячись на реальність, тут може бути реалістичний сценарій. Жодних теорій, вони мене не цікавлять - але заперечувати що він не є можливим і не може статися, фактичних підстав просто немає. Отже Україна має бути готова, до будь-якого та кожного з можливих варіантів.
Уявимо: приходить листопад і з ним вибори в країні-ключовому партнері України. Передбачати ми нічого не будемо, навіть ймовірностей. Але Україна має бути готовою до будь-якого варіанту, тому що це від неї не залежить. Так от, в одному з можливих варіантів раптово знаходяться цілих два "посередники" і всі з числа "бажаних"! Уявляєте збіг?
Це вже щастя, довгоочікуваний мир? Зауважимо до речі, як усі дивні похрюкування сьогодні вкладаються точно в сценарій. По ходу. Та й "зміна геополітичної ситуації", до слова.
Яким міг би бути результат такого піруета? "Мир" уже, правда?
Втрата надій на реальну незалежність України: вже на перспективу
По-перше, підігравши в руки дуету авторитарного культу тa авторитарного режиму, Україна втратила б довіру надійних союзників що залишаються. Тих, хто знає і розуміє про що йдеться; і що жодних компромісів тут бути не може.
По-друге, очевидно показавши слабкість перед дуетом "сильних" раз, Україні протиснуть просто все що захочуть; чинити опір було б пізно і загалом безглуздо. Усі паперові "гарантії" можна просто покласти на поличку: у такій ситуації всі стали б думати про свою власну безпеку, до того ж у світлі п.1.
Україна просто залишилася б одна, гола перед бандою "сильних" та хуліганів, у деяких місцях з дуже розмитою відмінністю які не просто не стануть дотримуватися жодних своїх "гарантій", а й справді, за своєю природою не розуміють про що це було написано. Вони ж господарі свого слова - які ще Хартії, у цьому і був увесь сенс, і які можуть бути претензії?
У результаті у нових царів фашистської РоZZії будуть розв'язані руки для приведення до влади в Україні поступливої або маріонеткової адміністрації на кшталт Грузії. Рано чи пізно, миттям aбo катанням, але це сталося б у такому варіанті. Таких образ Україні вони не пробачать. Але ще важливіше для них показати на прикладі що ніхто не може чинити їм опір. Пам'ятати і думати про це треба зараз: після не буде куди плакатися і волати, куди волати й кому, в 1949?
Щоразу, на кожному колі тa повороті Історія говорить Україні: не можна плавати тa бовтатися посередині, захотівши піти від одного берега і не приставши до іншого. Прийнявши рішення, треба його виконати і довести до результату. Інших реальних варіантів немає: і ще раз, ні, не буває інших реальних варіантів в історії.
Такою може бути реальна ціна безтурботного та безвідповідального базікання про абстрактний " мир".
Україна має знати усі можливі варіанти. Вона має бути готова до всіх та кожного з них. Вона має право обирати між ними – з повним розумінням наслідків.
Наш вибір сьогодні визначає наше майбутнє завтра. І жодних сюрпризів тут не буде.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma