Тише, тише, господа!
Господин Искариотов,
Патриот из патриотов —
Приближается сюда.
Пьер-Жан Беранже "Господин Искариотов" <1815>Написання вірша припадає на період реставрації Бурбонів у Франції.
Донощики, наклепники, стукачі, шпигуни є впливовою суспільною групою в країнах із тоталітарним правлінням. Заради об'єктивності відзначимо, що вони існують також і в демократичних країнах, але там вони не дуже впливові. Там вони зберігаються до свого часу, тренуючи свої навички й розвиваючи здібності на побутовому рівні, а також в окремих організаціях і закладах, директори чи власники яких надають перевагу авторитарним методам керування. Вони тренуються й чекають, коли прийде їх Сталін, Піночет чи Лукашенко, коли можна буде виповзти зі своїх нірок і вповні проявити свої здібності та стати впливовими членами суспільства. Чому ж стукачі не можуть проявити себе в демократичних умовах, а лише в умовах тоталітаризму? А тому, що по-справжньому стукач проявляється в справах, що ґрунтуються на політиці та ідеології.
Ось приклад невдалого стукацтва у вищому навчальному закладі демократичної країни, якою тоді, у 2000 році, була Україна. Невдалого саме тому, що стукач в демократичній країні вибрав для своєї акції політичну тему. Це сталося, коли я вів переговори про перехід на роботу до Гірничого університету ("Битва за міст. Епілог"). Один співробітник Академії будівництва французький громадянин африканського походження виявляється теж претендував на посаду доцента тієї ж кафедри, що і я. Тільки я про це не знав, а от Сосу (таким було прізвище мого конкурента) про мої наміри знав. І одного разу він прийшов до мене в Дніпродіпрошахт, як він сам сказав, з метою ознайомитися з нашими проєктами шахтних споруд.
Сосу був веселий, відкритий, говіркий, знав багато різних історій і цікаво їх розповідав, тому в мене спочатку склалося про нього дуже приємне враження. Правда, скоро я помітив, що він дуже поверхово знається на будівельних дисциплінах і не виявляє особливої цікавості до проєктів, з якими, начебто, прийшов ознайомитися.
А тут ще й книга з методу скінченних елементів! Є такий дуже важливий для автоматизованих розрахунків метод. Сосу був другим співавтором тієї книги. Одно-два запитання за темою – і я зрозумів, що він, м'яко кажучи, цим методом не володіє. Книга ж виявилася компіляцією чиєїсь вагомої праці (мабуть, попередньої книги першого співавтора) і пустопорожньої писанини (мабуть, то був вклад Сосу). Для нас такого роду "твори" не були новиною. Часто вчені мусили брати собі в співавтори студентів чи аспірантів, щоб виконати план або догодити комусь дуже впливовому. Те, що подібні речі відбувалися й у Франції, мене, зізнаюся, дуже здивувало. Таким чином, образ приємного й дотепного чорношкірого хлопця (не першої вже молодості, до речі) в моїй уяві поступово набув ще й обрисів неабиякої шельми.
На додачу виявилося також, що його дуже цікавлять мої політичні погляди, а найбільше – ставлення до Московії та московитів. Це мене трохи насторожило – я ж був вихідцем з СРСР! Але у 2000 році Україна була демократичною країною, я ні від кого не приховував своїх політичних поглядів, тож не став таїтися й від допитливого Сосу. Через якийсь час він мені набрид, і я зрадів, коли він сам раптово втратив до мене цікавість та зник.
Невдовзі я перейшов на роботу в Гірничий університет, але й там, хоч і зрідка, зустрічав Сосу. Як виявилося, після невдалої спроби посісти на постійній основі місце доцента, він перейшов до запасного плану – отримати лекційні години за сумісництвом. Мабуть, йому це вдалося, бо одного разу ми зустрілися на засіданні нашої кафедри. Там Сосу і завершив свій план поборення головного суперника, тобто мене, щоб звільнити посаду для себе. Це був план №1, від якого Сосу жодним чином не збирався відмовлятися, і який, як я тепер розумію, почав виконувати ще з першого свого візиту до мене в Дніпродіпрошахт. Так от, перед початком засідання, коли всі вже зібралися, він раптом гучно на всю кімнату почав зі мною дискусію на політичні теми. Я зауважив йому, що зараз не час для подібних розмов, краще іншим разом.
– Чому ж? – Заперечив він: Ви не хочете, щоб ваші колеги знали, що ви русофоб? Цікаво, а завідувач кафедри знає про це? А ви знаєте, що він не терпить русофобства? Як же ви збираєтеся надалі працювати на його кафедрі?
План Сосу був геніальний. Удару було завдано в найнесподіваніший для ворога момент. Але з того вийшов пшик, бо завідувач кафедри й без стукача Сосу знав про моє ставлення до Московії. Знав, так би мовити, з перших вуст – від мене самого. Повторюю, тоді був 2000 рік, таких, як я, було багато, а Україна була демократичною й вільною. Про одне шкодую: чому того дня не висловив уголос те, що крутилося на язиці, чому до свого русофобства я не додав ще й расизм! Аж досі гризе мене невисловлена тоді фраза: "Нарешті, я зрозумів, чому виник Ку-клукс-клан".
Та якщо в демократичній країні над стукачами можна було посміятися, то в тоталітарній країні вони були зловісною і нечистою силою. Радянська система породила безліч прикладів стукацтва, що ґрунтувалося на політиці та ідеології, бо як було сказано, це найсприятливіші для стукачів теми. Хотів було з цього приводу навести власний спогад, але це потягло б за собою стільки людських доль крім моєї, що краще якось повернутися до нього окремо. А поки відзначу, що особливої уваги заслуговує стукацтво або доноси в публічному просторі: в газетах, журналах, на радіо, телебаченні, а в наш час ще й у соціальних мережах, що в Інтернеті. Згадаймо хоч би героїв роману М. Булгакова "Майстер і Маргарита": літературних критиків Латунського, Арімана та літератора Лавровича. Чудовий приклад! Цитую:
«Якось герой [Майстер] розгорнув газету і побачив у ній статтю критика Арімана, яка називалася «Вилазка ворога» і де Аріман попереджав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, зробив спробу пропхати до друку апологію Ісуса Христа». .....
«Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича об’явилася друга стаття, де автор її пропонував ударити, і добряче вдарити, по пілатчині й тому богомазові, який намислив пропхати (знову це прокляте слово!) її до друку».
«Сторопівши від цього нечуваного слова «пілатчина», я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латунського, а друга — підписана літерами «М. З.». Запевняю вас, що витвори Арімана й Лавровича могли зійти за іграшку порівняно з писаниною Латунського. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядець».
М. Булгаков "Майстер і Маргарита"
Нагадаю, що в статті «Наклепник, стукач чи свідомий громадянин» я спробував визначити межу між стукацтвом та виконанням громадянського обов'язку і скоро зрозумів, що в загальному випадку межа ця дуже розмита, але набуває чіткого контуру, коли стукацтво поєднується з наклепництвом. Отже, я тим і задовольнився, що визначив один із беззаперечних видів стукацтва — донос наклепницького характеру. Тепер же я запитую себе: чи є наклепами цитовані звинувачення від Латунського, Арімана та Лавровича? Запитую й відповідаю: мабуть що, ні.
У Майстра його літературний герой Ієшуа, справді, постає уособленням добра, любові й правди. Словом, чим не апологія Іісуса Христа?
Пілатчина? Дурнувате слово, в стилі тих часів, але Майстер, і справді, писав про Пілата. Тут не заперечиш!
Ну хіба що «Войовничий старообрядець» Латунського – це вже занадто й нагадує наклеп.
Чому ж тоді наведені цитати так вже й обов'язково вважати стукацтвом? Якщо автори донесень доносили широкому загалу правду, то чи не виконували вони в такий спосіб свій громадянський обов'язок? І тут ми наближаємося ще до однієї начебто беззаперечної ознаки стукацтва: донесення Злу – інформації, яка шкодить Добру. Так. Це є стукацтвом, навіть якщо інформація правдива (втім, інформація правдива за визначенням). Та якщо подумати, то я тут трохи схитрував: замінив розмиту межу між стукацтвом і обов'язком на таку ж розмиту межу між Добром і Злом. Передбачаю, що багато читачів зі мною не погодяться:
– Як! Кожна людина в душі відчуває, що таке Добро і що таке Зло. Хіба совість не у всіх однакова?
– Знаєте, я погоджуюся з вами. Особисто я погоджуюсь і, мабуть, багато інших людей, але річ у тім, що кожен із нас, насмілюся узагальнити, хоч іноді та чинив зло.
– От новина! Хто ж у цьому сумнівається? – Можливо, скажете ви мені.
– Так це не новина. – Відповім я вам: Але чи багато ви зустрічали людей, які, чинячи зло, визнавали б, що вони його чинять? І тут вас таки чекає новина: кожен (ну може, майже кожен), хто чинить зло, ніколи цього не визнає ні перед іншими, ні перед собою, натомість він переконуватиме й себе і вас, що те, що він робить чи зробив – ніяке не зло, а саме що ні є справжнісіньке добро. Навіть сатаністи, що поклоняються самому праотцеві Зла Дияволу, – навіть вони скажуть вам:
– Так. Ми поклоняємося тому, що ви називаєте Злом, але насправді це добро, а ваше Добро – це зло.
А там, може, десь в найглибших глибинах їхньої душі сидить загнана й опльована совість, яка точно знає, що є добре і що погано. Та хто ж туди заглядав! Хіба що Бог! От спробуйте з цими людьми узгодити межу між Добром і Злом. Не вийде!
А ось ще широко відомий приклад доносів на політичні теми. Цитую:
У 1933—1934 роках Лисенко разом з доктором біологічних наук Ісааком Презентом почав наступ на генетику. ....
У той час найбільш масовою формою відступу вчених від моральних норм була усна або письмова відмова від власних наукових переконань і водночас визнання мічурінських догм, лженауковість яких була при цьому для них очевидна.
Деякі цим не обмежувалися і для зміцнення свого становища або в цілях кар'єрного просування викривали своїх товаришів і вчителів, звинувачуючи їх у антимічурінських вадах. Інші йшли ще далі, пишучи на своїх наукових опонентів політичні доноси, знаючи, що вони можуть призвести не тільки до їх ізоляції, але й до фізичного знищення.
Вікіпедія: "Боротьба в біології в період сталінських репресій"
– Ну цим стукачам вже не відкрутитися! – Зрадієте ви: Вони точно не зможуть переконати ні себе, ні інших, що чинили добре.
– Не кваптеся з висновками. Це ж вчені! Ви навіть гадки не маєте, наскільки витонченим є їх розум. Вони вам доведуть що завгодно – і не зчуєтеся!
Так до чого я веду? Що немає різниці між Добром і Злом, що все залежить від точки зору? До речі, щось таке вже було в коментарях до попередньої статті. Але я про інше. Ми ж з вами знаємо, що таке Добро і що таке Зло. І найголовніше – наші погляди з цього питання цілковито сходяться. Зокрема, ми знаємо, що всі наведені тут приклади доносів, незалежно від того наклепницькі вони чи правдиві, є самим огидним і злочинним стукацтвом. Але все ж нам доведеться змиритися з тим, що стукачі ніколи не погодяться з нашими висновками. У них "своя правда". І не тільки стукачі. Завжди знайдуться люди, які наше Добро вважатимуть злом, а своє Зло – добром. В таких випадках кажуть: "Бог розсудить".
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma