Продовження циклу: Військовий про військових. Художні розповіді.
Дивне відчуття, ніби ти вдома зменшило очікування що щось станеться. Таке звикле та постійне, як та біль поранення, постійна, ниюча сприймалися немов вкритий теплою ковдрою. Думка, що Одеса потроху приймає Олексія у свої обійми лунала у його голові увесь час, поки вин прямував пішкі від Вокзалу, сам не розуміючи куди, але вже впевнено, трохи посміхаючись. Ще не було тепло, але Олексію хотілося розтибнути свій потертий бушлат та дихати на повну, відчуваючи вітер та своє дихання. Немов, вдихав не повітря, а нове життя.
Попереду йшла жінка з білим стафом на прогулянку у тільки їй відомому напрямку. Білий спортивний костюм під колір собаки, подумав Олексій!? Ні, люди просто хочуть кожного дня якогось маленького свята під час війни. Маленького, для себе. Чому ні!?
Попереду були сходи, що не мали кінця та вели кудись з гори донизу, наче в інший світ. Жінка з собакою, на якусь мить Олексію здалася янголом, що направляє його у інший, кращий вимір невідомого.
Несподівано перед очима Олексія повстало море, бірюзове, хвилясте, холодне. Дві великі вапнякові скелі на березі боронили, немов стримували хвилі, захищаючи місто від володаря морських глибин.
"Янгол" зник і навколо не було нікого крім стихії, думок та вітра, що обіймав обличчя Олексія. У самої хвилястої смуги, немов би саме для нього була велика колода, яку відчутно пошматували хвилі. Вона збереглася та очікувала його. Це було саме його "крісло" на прийомі "природнього психотерапевта". Одночасне відчуття холодного повітря, внутрішнього спокою та обійми любові повертали до життя. Ритмічний маятниковий стогін моря без напруги заплющив очі Олексія і занурив у гіпнотичний сон.
Теплі та приємні думки пливли, немов хвилі. Гомін дітей у старому батьківському будинку у Гуляйполі, стара вишня, яку саджав в дитинстві з татом, смак води з колодязя, що пив з металевої кружки, голос матері, що кликала до столу...
Щось зупинило ці теплі думки, те відчуття, що вже не відчував багато років - безпеки. Олексій відчув, смак сметани з того борщу, що пригощала Тетяна у перший день його повернення.
- З вами все добре?, - пролунало десь зовсім поруч.
Олексій прокинувся, не маючи уявлення скільки пройшло часу. Мимоволі провів рукою по губах витираючи ту сметану з обличчя. Тільки зараз зрозумів, що тією "сметаною" його лизнув лабрадор. Поруч маленький хлопчик у синьому кашкеті посміхався та дав Олексію яскраву цукерку.
- Ну, Слава Богу! З вами все гаразд? Вибачте, ви сподобалися Карату. Він відчуває гарних людей., - з турботою казала жінка.
- Все добре, я перший раз на морі після ...Я повернувся... Тут гарно, все добре! Дякую!, - відповів Олексій.
- Бачу, ви військовий. Дякую вам! Ми тут з Кирилом та Каратом кожного дня гуляємо, вас не бачили. З поверненням!, - завершила жінка та пішла далі, бо Кирило встиг вже замочити рукав, граючись у уріза води.
Олексій відчув смак борщу і зрозумів, що довго поринав у тому солодкому сні. Дивився на ту дитячу цукерку, як зв'язок між тим минулим та майбутнім. Темна та важка частина минулого потроху заповнювалася яскравими фарбами, немов в його темній кімнаті душі змінили штори та увімкнули світло. Ще слабке, але тепле та відчутне.
Олексій сидів на колоді, поки жінка з хлопчиком і лабрадором не зникли за скелями. Цукерка в долоні встигла трохи підтанути від тепла. Він розгорнув її - звичайний льодяник у яскравому фантику, яких раніше купував у кіоску біля школи. Поклав на язик. Солодощі розпливлися по роті, змішуючись із присмаком солоних бризок.
«Справжнє повернення, - подумав він. - Не коли ступаєш на перон, а коли хтось дає тобі цукерку, наче ти дитина».
Він знову заплющив очі, але тепер не спав. Дослухався до моря. Воно дихало, і це дихання було спокійнішим, ніж пів години тому - чи скільки там минуло? Приплив повільно накривав смугу гальки, і колода під ним здригалася, коли чергова хвиля підповзала ближче.
Олексій розстебнув бушлат. Вітер одразу знайшов дорогу до тіла, але той холод був живий, не схожий на той, що в'їдався в кістки в окопах. Там холод забирав. Тут - нагадував, що він ще дихає.
Він глянув на свої руки. Подряпані, зі шрамами, з пальцями, що звикли до автомата. Зараз вони просто лежали на колінах порожні. Він почав ворушити ними, ніби перевіряючи, чи слухаються.
«А що я буду робити завтра? - промайнуло в голові. - І післязавтра?»
Відповіді не було, але вперше за довгий час це питання не викликало тривоги. Можна було просто дивитися на море, на вапнякові скелі, на чайок, що сварилися за чиюсь забуту булочку. Можна було нічого не вирішувати. Хоча б сьогодні.
Сонце почало хилитися до горизонту, і бірюзова вода стала темнішою, глибшою. Олексій підвівся. Ноги затерпли, але він не одразу рушив — спочатку постояв, дивлячись на море, ніби прощався зі старим знайомим, з яким колись воював, а тепер нарешті уклав перемир'я.
Потім розвернувся й пішов угору сходами. Ті вже не здавалися нескінченними. Він знав, куди йде.
До Тетяни, до гарячого борщу, до того будинку, де його мабуть чекали без зайвих слів.©
"Війна - не лише час руйнації, але і життя, яке триває"
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#Одеса #Україна #Ветерани #Ветеранський #Спільнота #військові #КолоВетеранів #ВетеранськеКоло #СергійСарафанюк #братерство #реабілітація #відновлення #чутливіпитання #адаптація #адаптаціяветеранів #соціалізація #суспільство #повернення
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma