Тільки зараз, на жаль, прочитав статтю, яку Андрій Бондар написав ще років сім навспак. Тези, які щиро мене вразили:
1. Українець буває пацифістом, але ним не є
Український пацифізм аж ніяк не можна вважати породженням гуманістичних ідеалів Просвітництва та Нового часу. Наша сумирність і поміркованість не від любові до людини, а завжди своєрідна втеча від війни. Іконічний образ Козака Мамая є втіленням заспокоєного і мудрого воїна, який точно не збирається нікого вбивати. Його малюють із кобзою в руках. Поруч — вірний коник, сулія з трунком, ріжок, шапка і шабля. Певна річ, він не відмовився від шляху воїна. Але в цю мить навіки застиг у позі цілковитого ненасильства — саме таким і запам’ятався. Мамая часто порівнюють з Буддою. Останній вигадав струнку систему переродження людини після смерті і відмову від жорстокості та насильства. Натомість козацьке прислів’я «двічі не вмирати» демонструє згоду з фатумом. Для Мамая западання в стан блаженного спокою і вмиротвореності — благословенна пауза між жорстокістю та насильством. Десь приблизно така ж, як і смерть — одноразова.
2. Коли українець не вбиває, вбивають його
Український пацифізм має свої гострі грані. Буваючи пацифістом, українець поводиться дивно — як хижа пташка, що завжди готова сполохатись, як кіт, що залишив помирати поранену мишу, ніби її страждання не справа його зубів і рук, точніше, лап. Він у дуже дивний спосіб нікому не завдає болю. І коли бачиш ці прояви любові до всього живого, іноді здається, що краще б він бив і вбивав. В українському анекдоті про свиню на милицях пацифізм іде руч об руч з прагматичністю, адже навіщо вбивати всю свиню заради кількох тарілок холодцю? Якби можна було, то українець би нікого не вбивав. Але не можна.
3. Зрадники - це "посли миру"
Український пацифізм часто-густо можна сплутати з невтручанням і тихими формами колабораціонізму. Їхнім антиподом є леґендарна українська партизанщина, сповнена вельми багатих традицій. Утім усе було б простіше з партизанщиною, якби не постать зрадника. Зрадник у партизанському загоні іноді здається таким собі «послом миру», людиною, яка не за гроші, а за велінням душі здає своїх побратимів ворогам. Не тому що ненавидить своїх або більше за батьківщину любить гроші. Ні, понад усе він бажає, щоб увесь цей жах нарешті завершився і настав мир. Просто його вся ця воєнна романтика дістала і він чимдуж мріє повернутися під рідні стріхи, у рідні хліви та стодоли.
Зрадництво — теж одна з форм українського пацифізму, його збочено-прагматична версія. Новітній український фольклор закріпив цей мотив в анекдоті: «Один українець — партизан, два українці — партизанський загін, три українці — партизанський загін зі зрадником». І недарма в сучасній Україні антиподом «перемоги» є саме «зрада», а не «поразка».
4. Найкращим середовищем для реалізації людського типу є саме війна
А що війна — це лише друга назва так званого миру, то на війні ми в принципі завжди. Протікаючи в холодній або прохолодній фазі, вона від цього не перестає бути війною — з усіма наслідками для поведінкових установок. Відповідно до цього простого факту людський тип слід розглядати в термінах і поведінкових кліше воєнного стану, коли загострено всі чуття, а людина подекуди керується не так раціональними міркуваннями, як природними інстинктами.
Пропонується відтепер поділяти людей на такі типи:
Мародер, Диверсант, Дезертир, Окупант, Саботажник, Поліцай, Колаборант, Підривник, Партизан, Каратель, Підпільник, Месник, Наглядач концтабору, Полонений, Піонер-герой, Зрадник, Перебіжчик, Сапер, Тиловик, Фронтовик, Ветеран, Санітар, Дитя війни, Втікач, «Гарматне м’ясо», «Тиловий щур», «Тилова гнида», «Штабний паразит», «Фольксдойч», «Небажаний елемент».
Теорія потребує глибокої концептуалізації та численних доповнень. Важко, іноді просто неймовірно та нестерпно важко визначити, наприклад, різницю між «диверсантом», «месником», «партизаном» і «підпільником» або «тиловиком» і «тиловою гнидою» та «тиловим щуром». Але вони, безперечно, існують.
5. Українського пацифізму немає
Цікаво лише те, що в цій теорії не знайшлося місця для пацифістів. Бо пацифізму немає. Він буває. А коли буває, завжди є чимось іншим. Принаймні український — точно.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma