Майже всі героїні в авторки цієї книжки ніби вимандрували з клясичної галереї "деспотичних" стосунків. Навіть найщасливіша з них все одно запевняла, що "Івана я не боюсь, навіть якщо він заламує мені руки за спину і не дає поворухнутися".
Тим не менш, "Тридцятий рік" Інґеборґ Бахман (Чернівці: Видавництво ХХІ) – збірка з семи оповідань, що належать до найвагоміших текстів повоєнної німецькомовної літератури – все-таки про можливий сховок у жорстокому світі, поглинутому насиллям. І зрозуміло, що майже всі твори - про кохання між чоловіком і жінкою, а вічні теми життя та смерті – як це притаманно авторці – відтворенні в текстах у різних, часом непередбачених образах і формах.
Наприклад, у першому з них, назвою "Молодість в австрійському місті", де мова про дітей. Точніше, про їхнє життя і смерть, коли вони вже стають дорослими, все одно залишаючись дітьми. Здається, багато з того актуальне до сьогодні. "Коли тривога, їм можна залишати зошити на столі й бігти в бункер. Згодом їм можна заощаджувати солодощі для поранених або в'язати шкарпетки і плести козуби для солдатів, для тих, що на суші, в повітрі й на воді. І віддавати шану, у шкільному творі, тим, що в землі й на дні. А ще згодом їм можна буде копати траншеї між цвинтарем і летовищем, яке вже віддає шану цвинтарю. Їм можна забути про свою науку й учитися розрізняти гул моторів у небі. Вони вже не мусять так часто вмиватися, на нігті на руках уже ніхто не звертає уваги. Діти зв'язують порвані скакалки, бо нових більше немає, і ведуть розмови про детонатори з годинниковим механізмом і про пласкі бомби. Діти грають у розбійників серед руїн, але інколи лише сидять там, втуплюються поперед себе ї вже не реагують" коли їх кличуть "діти". Достатньо черепків і для раю, і для пекла, але діти тремтять, бо змокли і їм холодно. Діти вмирають, і діти вивчають дати Семилітньої і Тридцятилітньої воєн, їм байдуже, якщо переплутають усі ворожі сторони, привід причину, за чітке знання яких на уроці історії можна одержати добру оцінку. Вони хоронять собаку Алі, а тоді його господарів. Пора натяків минула. В їхній присутності ведуть мову про розстріли в потилицю, про повішання, ліквідацію, висаджування в повітря, а чого вони не чують вухами й не бачать очима, те чують на запах, як чують вони на запах мертвих у Санкт-Рупрехті, яких не можна відкопати, бо на них завалився кінотеатр, куди діти потайки ходили на "Романс у мінорі".
Ілюстрація: Susan Colpich
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma