Пробувши під бомбардуваннями три місяці в Харкові, скуштувавши несолодке життя поблизу лінії фронту, мені все-таки довелося випробувати на собі ще більш принизливе становище, коли доля-лиходійка змусила мене покинути рідний будинок і поїхати шукати притулок в іншому місці. Щоправда, на відміну від вимушеного рішення багатьох моїх співгромадян, я робив це свідомо, хоч і не з власної волі. Мені просто довелося відновлювати документи сина, знищені недбалими чиновниками на самому початку війни. А для цього треба було виїхати до Дніпра. Виїхати з майже мінімальною пенсією до іншого, незнайомого міста, було непросто.
Дуже радів, що існує такий сервіс, як Блаблакар. Це дало змогу доїхати до Дніпра, принаймні вдвічі дешевше, ніж на рейсовому автобусі або ж.д. вагоні. Відразу ухвалив рішення, що в Дніпрі шукатиму допомоги у тих, хто допомагає переміщеним особам. Телефони на ж.д. вокзалі не допомогли. До одного оператора на телефоні я додзвонився, але запевнення, що мені незабаром передзвонять, я не дочекався. Хостел, розташований на привокзальній площі, виявився нам із сином не по кишені. Вартість ночі на двох там була 400 грн. День уже добігав кінця, і ми вирішили запитувати мешканців найближчих будинків та охоронців гуртожитків. Із жителями не склалося. Ніхто нас поселити не захотів. Думаю, наш вид їм не сподобався. Але один охоронець, що чергував біля входу до Університету митної справи та фінансів підказав, що поруч знаходиться волонтерський центр КУСТ. Звернувшись туди, ми сподівалися знайти підтримку. І ми її здобули.
По-перше, нас нагодували, а по-друге, прибудували на ніч в один із центрів допомоги переміщеним особам, розташованим на заводі «Адмірал». Один із його керівників, Ілля, сам переселенець із Донбасу, прийняв нас на один день. У центрі були люди від немовлят до поважних старців, чия нелегка доля закинула їх далеко від будинку, часто без засобів для існування. Тут, у центрі, вони отримали ліжко, можливість помитися, гарний туалет, кухню, де можна приготувати їжу. До речі, до центру їжу привозили і всі, хто хотів, могли їсти без обмеження. Але то була одна ніч. Нам треба було думати, де ночувати далі.
Добре, що нам допоміг Андрій. Це один із керівників волонтерського центру КУСТ, до якого ми звернулися першого дня. Його помічниця зателефонувала нам і сказала, що ми можемо зупинитись у колишньому готелі «Жовтневий», який пристосували якраз для тих, хто змушений був виїхати з рідних місць. У цьому центрі допомоги мешкали, за моїми підрахунками, близько трьохсот переселенців. Все було організовано дуже добре. Переселенці могли харчуватися тричі на день, для них у центрі була організована можливість отримати безкоштовно предмети особистої гігієни, речі, іграшки, коляски для дітей та все необхідне для життя. Щодня для них проводилися якісь заходи, екскурсії та ін. Керівники центру робили все, щоб допомогти людям пережити стресову ситуацію, в якій вони опинилися.
Жартома зайшов у «Дію». Цікаво було дізнатися, чи працює сервіс реєстрації внутрішньо переміщених осіб? Виявилося, що то туфта. І після всіх маніпуляцій він звично скидає оголошення "Щось пішло не так". Гаразд, у нас у Дніпрі найближчий орган влади був за двісті метрів, і мені було б не важко зайти туди. Але є люди, які опинилися за десятки кілометрів від центру реєстрації переміщених осіб….
Загалом, волонтери в Дніпрі працюють, і я їм дуже вдячний за ту допомогу, яку вони надали мені та надають сотням інших людей, котрі змушені були виїхати з рідних місць через російську агресію.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma