Ця розповідь знайомої дівчини про те, як вона поїхала додому через 5 років після початку війни на Донбасі.
Майже одразу після окупації Донецької та Луганської областей ми переїхали на не окуповану територію України. Відтоді жодного разу я не була вдома. Але нарешті випала така нагода, тож я не могла нею не скористатися.
Чесно кажучи, було дуже страшно, я хвилювалася, коли думала про цю поїздку, але все ж таки бажання зустрітися із близькими людьми, а також бажання просто побути в рідних місцях виявились сильнішими.
Боялась я не стільки самої війни, скільки реакції місцевого населення на мою українську мову, якою я вже звикла спілкуватися. А ще почуття невідомості давало своє особливе хвилювання. А як там зараз? А що з моїм рідним містом? А як емоційно налаштовані люди? І ще купа різних питань і думок, які вирували в моїй голові.
І от настав той самий день, коли я сама мала поїхати на окуповану територію. Перше, на що я звернула увагу, так це те, що коли ми наближалися до так званого кордону, то зник мобільний зв’язок, що для мене не було чимсь несподіванимі неочікуваним. Але певною мірою мене це ще більше налякало, адже тепер я залишаюся сама, відрізана від суспільства. Це була якраз та ситуація, коли серед інших людей починаєш відчувати себе самотньою, бо не можеш розраховувати на підтримку близьких чи їхні підказки.
Наступним етапом стала різка зміна атмосфери, щойно я потрапила «за кордон» (за межу). Ця відірваність від України, та й взагалі від світу, відчулася одразу. На колись переповнених трасах транспорту майже не було, людей також зустрінеш не часто, а якщо зустрінеш, то зазвичай у пригніченому і не дуже гарному настрої. Єдине, що дуже впадало мені в очі – купа окупантської символіки йпрапорів, які своїми кольорами ще більше пригнічують, а вмене – і взагалі викликали відразу. Особисто в мене ця кількість символіки викликала таке враження, що нова влада сама не впевнена в собі, тому і змушує всіх розвішувати свої прапори, щоби самоствердитись.
У момент зустрічі із близькими і просто знайомими людьми я чекала їхньої реакції на мою українську мову. Усе було абсолютно навпаки. Очікуваний мною негативнасправді обернувся радістю місцевих, коли вони нарешті почули українську, за якою дуже скучили за весь час. До того ж першими почали мені виливати душу про те, як їм не вистачає України, не дорослі, а діти, від яких я взагалі не очікувала якоїсь критики чи аналізу ситуації, що склалася. І я цьому дуже зраділа, адже розумію, що це не стільки їхня власна думка, як розмови і думки їхніх батьків, які обговорюють все вдома. Серед усіх спілкувань із давніми знайомими взагалі не було негативної реакції. Хоча… була одна жінка, яка одразу сказала, що ненавидить українську мову, але це був одиничний випадок, і то вона потім змінила своє ставлення до мене і до української.
Мені так приємно було слухати думки дітей, які розповідали свої мрії про життя в Україні, але в той же час було дуже шкода їх, адже вони ні в чому не винні, і вони точно не заслуговують на таке життя, яке склалося в нашій державі, а конкретно в їхніх містах чи селищах. Багато дітей дійсно хочуть жити і навчатися в Україні, щоби все було добре, щоби не було цих бар’єрів, які перешкоджають їхнім мріям. Що стосується реакції дорослих, яка мене дуже здивувала, так це сльози дорослого чоловіка, коли він почув від мене українську. А ще дуже приємно було, коли молодь, що якраз повернулася з Росії, запропонувала заспівати всім разом українську пісню в один з вечорів, де була аудиторія з дорослих і дітей, яких було близько 200 людей. До речі, половина цієї аудиторії хоча б трішки, але говорила українською мовою, бо насправді скучили за нею і ще більше зрозуміли її милозвучність та красу.
Під час прогулянки містом було цікаво дізнатися, що не всі назви закладів чи зупинок змінилися, немало закладів ще мають вивіски з назвами чи оголошеннями українською мовою. довоєнні А коли я знайшла в центрі міста пам’ятник Тарасові Шевченку зі словами: «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем'я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть», то взагалі була в приємному шоці, що ніхто не став чіпати таку пам’ятку, не дивлячись на слова, які там написані.
Що стосується економіки, так я зрозуміла, що в людей все дуже складно, адже пенсії, стипендії і заробітна плата дуже малі. Багато підприємств, заводів і закладів позачинялися, а людей порозпускали. Знайти нову роботу дуже складно. Здобуття вищої освіти саме по собі не легкий процес, але там усе ускладнюється тим, що на бюджет майже нереально потрапити, адже місця в першу чергу віддають дітям військових. Захищати диплом ще складніше, адже доводиться їздити до Росії, возитися там із купою документів і багато витрачатися на саму дорогу, на проживання там, платити за навчання екстерном уросійських вишах.
Отже, я розумію, що не дарма поїхала туди, що для значної частини місцевого населення почути українську мову – це як ковток свіжого повітря. Багато людей просто мовчать і бояться зізнатися у своїй тузі за Україною, за минулим життям. Люди не можуть особливо довіряти комусь, щоби вилити душу і поділитися своєю щирою думкою про ситуацію, яка склалася в нашій країні. Тобто насправді не все втрачено, і є ще люди, які чекають на відновлення кордонів України. Дай Бог, щоби все вже вирішилось, щоби всі окуповані території повернулися до нашої держави! А ті, хто не пережив особисто всю цю ситуацію, нехай замисляться над усім і цінують все, що мають. І не варто вірити порожнім обіцянкам та розповідям про те, що там, під окупацією, все добре і є якісь привілеї.