"Багато в чому краса світла зобов’язана своїм існуванням темряві."
– Брене Браун, "Daring Greatly"
Зміни, яких нас навчила війна - переоцінка власних кордонів та стосунків. Вона безжально обрізає все зайве, висвічує справжнє обличчя людей і змушує собі відповісти на найголовніше питання: "Що для мене дійсно цінно?". Нажаль, іноді ріжучи по живому.
Наше сприйняття безпеки, часу, турботи та людської порядності стало гострішим. Ідеї Карла Юнга про захист власної психіки та самоповагу сьогодні звучать особливо актуально. Адже цей коштовний ресурс неможливо вимірювати грошима, це наша здатність триматися, допомагати іншим і вірити в майбутнє.
Спостереженя змін у стосунках та наші внутрішні налаштування звісно різні, але спробую поєднати якісь типові зміни. Скажемо так, більш помітні зміни налаштувань. Це накшталт, вивчення путівника, щоб краще витрачати час у незнайомому місті.
📍Вечірні, нічні, ранкові тривоги та вибухи майже щодня за тривалий час відбирають наш коштовний емоційний ресурс. І це не про фронт, а життя звичайних людей у незвичайних обставинах. Це стає помітним, бо вже давно не підгодовують співчуття, пережовування подій тих, хто в них непостраждав. Не "заряджає" паніка та істерика в чатах, де пишуть щоб привернути до себе увагу. Раніше здоровою реакцією була спроба щось доводити, заспокоїти. Тепер це просто виглядає, як інформаційний шум. Ми не впускаємо його в себе. Це не байдужість, це форма самозбереження. Відсторонення, як захист.
"Межі, які ми встановлюємо, — це не стіни. Це — двері, які ми відчиняємо лише для тих, хто заслуговує на нашу присутність."
Брене Браун
📍Війна чітко поділила людей на "нашіх" і "що не з нами". Серед них можуть бути друзі дитинства чи родичі. Чи ті, що опинившись за кордоном, обирають позицію "це не моя війна" або починають транслювати наративи ворога. Зацікавленість та емоційний зв'язок, який був раніше руйнується. Це не про зневагу до думки, вибору, бо хтось ввів в оману близьку людину. Неможливо бути близьким з тим, хто не чує твого болю, знаючи про нього. Перехрестя вибору з правом на дистанцію. Стає ще більш важливішим відчувати себе серед "своїх" і не тільки тим, що сталося, а і повсякденними діями. Це природно, бо як суспільні сутності ми маємо потребу гуртуватися, незважаючи на прояви особистості. Відсутність приналежності певного співтовариства (спільноти) сприймається, як небезпека, що теж призводить до емоційних розладів.
📍Стала звичка чогось недомовдяти, щоб не образити, кажучи вголос, терпіти змінилася на: "А знаєш що? Послухай правду!". Те що ви казали у дзеркало собі, але не казали вголос легко пішло назовні, іноді у самий зручний та незручний момент. Наприклад, перевезли родичів в інше більш безпечне місце, а вони демонструють неповагу та кажуть, що краще б вдома залишилися. Ви, свого часу не поїхали з дітьми закордон заради них, переживали жахіття війни. Тепер реагуєте різко, пропонуючи повернутися.
📍Внутрішнє коло все більше заповнюється людьми, хто поруч, а не на екрані телефону. Коло спілкування звузилося до тих, хто реально поруч. Це ті, хто телефонує не спитати "що там в Одесі", а запитати: "Як ти спиш? Чим тобі допомогти? Тримайся!". Це можуть бути зовсім не родичі. Для когось — це побратими або сусідка, з якою ділили останню батарейку для ліхтарика під час блекауту чи твій керівник, який тобі привіз генератор. Критерій вчинків та спільне виживання впливає сильніше ніж кровні зв'язки.
📍Небажання годувати своїм сумом токсичних людей, які живляться вашими емоціями - енергетична економія. Не пояснювати і виправдовуватися, зберігаючи сили для більш важливого допомогає зосередитися та надає впевненості.
Формат дружніх стосунків на роботі у багатьох зійшов нанівець, бо колись легкі теми розмов, спільні посиденьки робили ілюзію дружби. Нові теми про обстріли та проблеми перевели формат стосунків знайомих по роботі. При цьому ти можеш спокійно спитати: "А чому таке питання? Навіщо це тобі?". Любі негативні теми розмов підсвідомо впливають на стосунки і вибудовують нову дистанцію. Вже не треба грати роль "близького друга", якщо її немає.
📍З близькою людиною зараз краще говорити про почуття, а не про образи та минуле. Дружина військовослужбовця розповідала, як довго вони відновлювали спілкування після його повернення з "нуля". Майже півроку. Він був замкнений, дратівливий. Через деякий час, замість звинувачень "ти мене уникаєш" вона одного разу сказала: "Я так сумую за твоїми обіймами. Мені страшно, коли ти мовчиш". І це відкрило двері. Він зміг сказати, що йому важко адаптуватися, що він боїться своєї агресії. Вони не сварились, вони вчились говорити однією мовою болю та любові.
📍Бувають ситуації, коли люди, які називають себе близькими, перетворюються на джерело загрози. Мова не про фізичну загрозу. А тих, хто виправдовує агресію, хто радить "не висовуватись" і "терпіти", хто знецінює спротив вже на на це час. Заради власного психічного здоров'я, заради майбутнього, яке ми будуємо, від таких людей треба йти назавжди. Без пояснень, без прощальних сцен. Просто викреслити, як пухлину. Це не втрата, це порятунок себе.
🛎️Війна зробила нас вразливішими, але й сильнішими. Ми навчились цінувати кожну годину без тривоги, кожен дзвінок від рідних та друзів, кожен прояв справжньої підтримки. Ми маємо право захищати свій внутрішній світ так само рішуче, як ЗСУ захищають нашу любу Україну.
А як війна змінила ваше коло спілкування? Чи довелося "відпускати" людей, які раніше здавалися рідними? Діліться думками в коментарях.
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#психологія_війни #стосунки #самоповага #зміни #підтримка
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma