Мудрі євреї кажуть, чим гірше, тим краще, а всі ж знають, що дурних євреїв не буває.
Так сталося, що за пару днів я почула кілька історій від знайомих мені людей, і кожна по своєму здається трошки сумною, в кожній наче немає виходу, в кожній з історій люди мають або зробити вибір або змиритися і далі виживати в сірій нудній буденності.
Я ніколи про це не писала раніше, але як і в будь-якій історії з життя і в нашій є своя мораль.
Можливо, комусь це допоможе.
Nomina Sunt Odiosa
Колись в 2009-му, на першому році моєї работи в слідчому відділі типа "елітного" райвідділу міста сталася така дивна історія, яка змінила все життя, і моє і чоловіка. Тоді здавалося що світ повний несправедливості і лайна, опускалися руки. Дика несправедливість, банальна бідність, неспроможність зрушити з місця систему...Тоді від сліз стискало груди, я, будучі тоді і так стрункою схудла на 7 кг. за пару місяців, але виявилося, той темний і мерзотний момент був першим кроком до Щастя в чистому вигляді.
Так ось.
У нас в слідчому відділі було більше дівчат, ніж чоловіків, а там, де є скупчення жінок чекай конфліктів, адже дружшшшшити жінки можуть краще всього одна проти іншої. Одного разу до кабінету, де працювала я і ще одна дівчина (колишня подруга) увірвался інша колега (дівчина з ростом, фігурою і лицем а-ля танк, в смислві не повна, а саме така... танкообразна) і в досить грубій формі почала допитуватися у мене шо я про неї комусь там розповідаю. "Бабський базар" у всій красі. Оскільки крім "привет" при зустрічі я їй ніколи нічого не казала, в сферу моїх інтересів ця персона ніколи не входила, то трошки охрініла, попросила заспокоїтися і пояснити ху із ху.
Замість того, що шось пояснити, той бронестранспортер пішов в атаку, і перейшовши на ультразвук вона почала розмахувати руками перед носом, майже зажавши мою офігевшу тушку на стулі за столом. Я ледь встала, відкрила двері в коридор, щоб всі чули її лемент і попросила звільнити приміщення. Ну і шо? Ця помилка природи від перезбитку емоцій і неможливості визвати скандал зненацька саданула мене з носаря біля коліна, одномоментно намагаючись схопити за "грудки". Я з юності час від часом займалася боротьбою, але спрацював рефлекс "не можна", тому просто відвела її лапу, Вона промазали, порвала на мені майку і розшкарябала по інерції нарощеними кігтями руку. Тоді відчавила паралельно ногу мої колезі, яка також підскочила і вимагала її вийти з нашого кабінету, а тоді видала на-гора ще одну матерну тираду і кудись погупотіла по коридору. Свідками цього було кілька хлопців-оперативників з сусідніх кабінетів. Весь скандал зайняв максимум 3-4 хвилини.
Я і колега в стані середньому між сказом і шоком, фотографуємо кров на руках, порвану майку, синці на ногах і пишемо миттево рапорти на ім'я керівника райвідділу і начальника відділу кадрів з вимогою притягти до відповідальності здичавілу паночку.
І тут починаєтсья найцікавіше.
Ця дівуля як виявилося була "стукачкою" внутрішньї безпеки, тому мала особливу цінність для керівництва. Тому "на килим" викликали мене, а не її, і через два дні мене і мого чоловіка (працювали в одному відділі) з дешевим спектаклем наче ми самі написали рапорти на перевд (!) зіслали в заслання, як справжніх декабристів. Засланням в ментурі є відрядження, і дістався нам один з самих "опущених" райвідділів міста. Нам порізали премії, (відрядженим премії на даються типа) і на довгі 3 місяці ми розгрібали лайно і кримінальні справи з ароматними бомжами і базарними наркоманами. ПНХ Лада, ПНХ Міша, якщо коротко.
Всі оперативники, які чули скандал (тільки її крики, бачили здоровезний синець на нозі у мене і у колеги, розідрану мою руку) раптово відмовилися від своїх слів... Офіцери як вони є. Єдиний хлопець, що не відмовився теж потрапив в опалу керівництва. Мою колегу, яка тоді була моєї подругою просто купили. Вона написала рапорт, що все було зовсім не так, що мені примарилося, за що пізніше отримала незначне підвищення по службі.
Було дике бажання звільнитися з прогнилої контри, але ж я тільки перевелася з суду до слідства, і скакати зі служби в службу здавалося несерйозним, чоловік же працюввав всього другий рік після уніяверу, тому вирішили жити як буде, а далі буде видно. Треба ще додати, що я була "ментом" в третьому поколінні, була династія, яка на мені парестала існувати.
Після тримісячного відрядження ми мали повернутися до "рідного" райвіддіду і чекали цього моменту з вовчим оскалом, бо знали, що нас будуть пресуватиі далі. Але сталася трагедія, в Дніпрі загорівся клуб ігрових автоматів, де загнинули 9 людей.
В ніч трагедії на виїзді чяк раз був мій чоловік і далі його залучили до слідчої групи в розслідуванні. Розслідував цю справу слідчий з Київа, сталося це за тиждень до нашого поверення до свого райвідділу, і при знайомстві, в розмові чоловік розповів нашу історію тому киянину, Киянин будучі Людиною з великої літери взяв і забрав мене також до своєї слідчої групи.
Як казився від цього факту наш начальник слідства, якими словами посипав нас і київського слідчого, скільки писав рапортів про притягнення нас до відповідальності за "прогули", хоча ми працювали за наказом в обласному управлінні і щодня під керівництвом киянина) - то окрема ржачна тема.
Нам дуже пощастило працювати з тими людьми, і хоча фізично іноді було важко, та і морально (справи зі вбивствами всі важкі, а коли це масова загибель через халатність це страшно), проте на душі було спокійно, почувалися, як білки на міцному дереві, під ским біснуються обідрані лиси.
Все одно більше зріло бажання звільнитися з органів.
В результаті ми рік працювали у відряженні з киянами по резонансним справам. Зарплати звісно мінімальні, бо ж "відрядження", але не в грошах щастя, та і робота в обласному апараті по умовах то бонус, а не заслання в задрипаний райвідділ.
Але термін відрядження закінчився, настав час повератися до свого райвідділу, де нас з нетерпінням чекали шакалоподібні люди.
До нас доходила інформація, як нас планують "вкинути" після повернення, а вкидання там означає одне - сісти за грати. Підставлять чи то за "хабар" чи то за "підробку" підпису понятих і т.д., тому повертатися було не можна. Довелося моїй мамі (підполковнику у відставці) підключити зв'язки, і через міністерським маминих знайомих нас перевели в міське управління. Як тривав той перевід, як впирався начальник міського управління під тиском покровителів тої дівулі і не хотів брати нас у відділ, який моральний тиск я витримала на кадровій комісії у генерала області (викликали тільки мене) - то пиндець. Півпачки цигарок після кадрової влетіли непомітно, і половина - фільтром вперед, півпляшки валеріанки теж влетіла непомітно. Головне, що ридати як крокодил почала не на очах у купи вищих чинів, які ганяли мене питаннями і зверхньо дивилися на вискочку, а тоді, коли з гордо піднятим носом вийшла з приймальні генерала. Ненависть до "контори" росла в геометричній прогресії.
Ще півтори роки ми все ж відпрацювали в міському управлінні. Через роки після інциденту доходили слухи як я "подралась" з тою дівулею, обрастаючи різними ржачними деталями, та то таке, але бажання звільнитися з МВС стало остаточним. Знову мінімальні зарплати, бо пресувати неугодних в ментурі вміють добряче. Нам відписували тільки "висяки". Це такі справи, по котрим вже відпрацювало з десяток слідчих. Якщо було, то вже "видоїли" чи то потерпілих чи то жульбанів, і пох**рили всі докази, а тут дають тобі таку справу і кажуть "здай до суду за місяць, а не здаш - погано працюєш, хвостика тобі від рідьки, а не премію до зарплати, будеш мати мінімалку". Я займалася півтори роки виключно такими економічними контрольними, "вонючими" справами по підробці грошей, аферам з нерухомістю, лікарськими помилками з летальними випадками, кожна справа була заведена ще до мого приходу в міліцю взагалі, тому звісно жодної справи до суду не здала. А закрити не дозволяється, бо вони "на контролі" через чиїсь скарги і формально є підстави для розслідування, і треба придумати такі слідчі дії, які дають видимість роботи над справою, хоча ефекту від них вже нуль. Звісно зарплата пшик, половина від тої, хто регулярно штампував і здавав свіженькі крадіжки чи малолітніх марихуанщиків. Вони мали тоді наприклад по 3000-3500, а ми з чолвіком - 1900-2000. Несправедливо, огидно? Ще як.
В 2012 році, не маючи за душею нічого, крім бажання свободи ми написали рапорти на звільнення. Звільнення також було цікавим. Як персони "чорного списку" в системі і я і чоловоік з 2009 року не отримували ніяких премій, за кожну відпустку доводилося воювати, матеріальні допомоги і все інше вигризалися зубами, що такж не додавало любові керівництва.
При звільненні нам ставили палки в колеса там, де тільки могли. Вже власними силами в 2012-му році я по довгим-довгим сходинкам дібралася до заступника міністра по кадрам слідства (!), зустрічаючи на своєму шляху по гарячим лініям міністерства на диво адекватних людей. мабуть, як кажуть, якийсь Янгол вів за руку. В те, що ми перед ввільненням отримаємо недополучені відпустки і матеріальні допомоги - ніхто не вірив. Навіть чоловік, більш спокійний ніж я по природі, в чомусь навіть фаталіст він просто вірив в мене, поки я билася об стіну порушених ментами ж ментовських прав.
Ми отримали. Премії за 3 роки звичайно ні, але матеріальні допомоги (три зарплати кожному додатково) і 5 місяців (!) безперервної оплаченої відпустки - отримали.
Це був реванш. Це був той солодкий кайф, коли дивишся на набагато сильнішого від себе ворога зверху вниз і виграш твій не по очках, а повним і безумовним нокаутом.
Я бачила, як скрегоче зубами начальник кадрів, як він шарахався від мене, коли я йому давала телефон, а на іншому кінці був заступник міністра по кадрам. Я насолоджувалася ненавистю начальника і заступника начальника слідчого відділу, я сміялася над страхом в очах у деяких колег, які шарахалися від мене, як від прокаженої і тихо заздрили, бо самі не сміли відкрити рота для відстоювання свїх прав. А потім ще кілька років звонили незнайомі люди і просили проконсультувати ЯК в правоохоронній системі захистити свої права.
З 2012 року ми стали працювати на себе. У нас не було ніяких інвесторів та стартапів, не було матеріальної допомоги в бізнесі від батьків. Я почала робити прикраси з камня, (перша закупка камнів була ровно на 52 грн.,почала як раз перед звільненням, поки чоловік прикривав мене по справам) З часом з'явилося багато клієнтів, чоловік написав наш перший сайт і почав просувати його.. Так, було важко, під час роботи в ментурі у нас теж були голодні місяці, коли за орендовану картиру ми віддавали півтори жебрацькі зарплати, а на чверть жили втрьох з малою дитиною, виділяючи по 20 грн.в день на обід на двох в робочі дні.
Після звільнення перший рік дозволив нам розправити крила, віддати кредити. Потім почалася війна і знову смак м'яса тимчасово став недосяжним, але так було і в ментурі. Проте щастя від відчуття власної свободи, від відсутності погонича, відсутності щоденної напруги бо "вкинуть" і звички відкривати кабінет тільки тильною стороною долоні (щоб не вимазали тою ж фарбою, що і типа хабар, який підкинуть в сейф) - не виміряти грошима.
Сьогодні матераільно звичайно жити краще. Ми просуваємо українського виробника в своєму маркетплейсі, маємо кілька сайтів з різними напрямками. Я навчилася робити фотокартини, вебдизайн, веду свою лінію 3Д одягу, продовжую робити прикраси, займаюся маркетингом, рекламою та SMM. Чоловік з головою занурився б безкрайній світ програмування, робить такі складні речі, які я навіть виговорити не можу, але це приносить гроші і він, інтроверт по натурі щасливий тим, що робить СВОЮ справу. Ми не плануємо значного розширення і не бажаємо мільйонів, бо це передбачатиме залучення нових людей і новий рівень відповідальності і наша дорогоцінна свобода вже не буде такою, як зараз.
Нам вистачає на життя, нормальне життя і ми щасливі.
Нам було дуже-дуже важко, правда. Коли на роботі стикаєшся з такою дикою несправедливістю, коли нема чим платити за орендовану квартиру, коли з маминої пенсії просиш сотню на їжу, коли чекаєш годинами трамвай, бо він безкоштовний, а на маршрутку навіть нема грошей, коли друзі кажуть "та ну ти ж на крутій посаді", а ти вигадуєш причину, чому не прийдеш на день народження, бо тупо немає ані копійки, коли тижнями не бачиш свою дитину, бо робочий день безлімітний, коли потім ідеш у вільне плавання не маючи ані копійки за душеюЮ, ані спеціальних знань, підказки, допомоги - воно правда, сцикотно. Але ніч справді завжди найтемніша перед самим світанком.
Все це - завдяки тій дівчині, яка досі незрозуміло чому накинулася на мене в далекому 2009 році, бо наче хтось їй сказав, що я шось про неї сказала..... Тупо, правда? Але я дякую їй.
Якби не вона, якби не все все, і я і чоловік би досі працювали в слідстві, як і сотні інших людей працюючи від зарплати до зарплати, корилися обставинам, терпіли внутрішній конфлікт не маючи рішучості змінити своє життя, зробити поворіт на 180*С, стрибнути в прірву просто замружившись і повіривши в те, що у нас є крила.
Ось так.
А карма, як влучно сказав герой фільму Веном - мстива курва.
На ту дівулю двічи наводили кримінальні справи. Ходила, кажуть, страшна як смерть, схудла, готувалася на нари. Наче пронесло, відкупилася. Але що вона при тому пережила - один Бог знає.
Її "покровитель" з обл. управління - після початку революгії гідності подався в біга, ситуацію знаю хіба з розповідей колишніх колег, тому в деталі вдаватися не буду. Проте його кар'єра ментовського бонзи закотилася назавжди.
Аналогічна ситуцація була і з колишньою подругою, яка хоча і дуже розумна дівчина, але на жаль - слабкодуха. Нею досі затикають всі дірки, роблять затичкою в кожному проблемному слідчому відділі, невеличке підвищення по службовим сходинкам мабуть таки ще не повага від керівництва, а просто вміле маніпулювання потрібними ляльками. На неї заводилася кримінальна справа, яку загасили. Винна чи не винна - не знаю, і знати не хочу. Ми справді дружили, і від її зради було дуже боляче.
Кілька "причетних" керівників в 2014 миттєво і масово звалили на пенсію, кожному довелося віддати чимало лаве для того, щоб піти самим і на пенсію, а не під ручки і за грати.
Ось така історія, яку я хочу закінчити старою притчею.
Живу колись собі горобець. Одного разу пізньої осені він настільки змерз, що сидів на землі і прощався з життям. Тут повз пройшла корова і с**рнула на горобця. Той під кизяком вже було вирішив, що все пропало, весь світ - лайно, але йому стало так тепло, що він не стримався і заспівав. Це почула така ж голодна кішка, відкопала горобця з кизяка і зжерла.
Мораль проста. Не все лайно в житті це погано. Не кожний той, хто витягне з лайна - врятує. Якщо в даний момент все добре, сиди і не цвірінькай про це.
Спробуйте жити за принципом - живи сам і не заважай жити іншим. Вірте в себе. Завжди вірте в себе.
А щастя? Коли навчитеся бачити його в кожній ранковій чашці кави, тільки тоді перед вами відкриється весь цей безмежний і прекрасний Всесвіт.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma