Ми живемо в країні, де, схоже, якщо ти досі не розчарувався в усьому на світі і не поїхав за кордон у тишу та спокій, - ти уже герой. Чимдалі більше людей заявляють про свою так звану “втому” від незрозумілої їм війни. Важко це осягнути, бо ж 5 років назад українці наче всі разом влаштували Революцію Гідності, а далі - жінки оббирали аптеки, аби спакувати хоча б бинти і кровоспинне своїм чоловікам, які добровольцями рвонули на Схід. Тепер - втомилися?
Дедалі частіше чути: “Якась незрозуміла війна з якимось міфічним агресором, якісь ветерани, якийсь посттравматичний синдром - про що ви? Це ж був їх вибір, нам що до того?” Ми не хочемо слухати про проблеми ветеранів - ми хочемо жити сито і м‘яко, як в Європі. І коли чуємо про те, що хтось із військових чинить правопорушення, без зайвих роздумів ліпимо уже готове клеймо - злочинець-психопат, він має сидіти у в‘язниці.
Власне, вони і сидять. Дехто чекає на вирок роками у прогнилих стінах слідчого ізолятора, а хтось намагається за довгі роки ув‘язнення не втратити розум та самоповагу через таку «вдячність» від держави, яку ще недавно так відчайдушно захищав.
Статистика говорить про тисячі кримінальних справ, по яких проходять (уже не) діючі військові або уже звільнені ветерани. Але зараз мова піде про одного конкретного бійця - добровольця ДУК «Правий сектор» Віктора Панаска з позивним Іранець.
7 жовтня у рамках перерозгляду справи цей чоловік отримав вирок - ув‘язнення терміном на 15 років. Причиною тому - захист власної гідності та дружини від підпитого цивільного чоловіка, який обернувся убивством останнього. Чому у цьому конкретному випадку очевидна надмірна суворість вироку? Давайте розглянемо ситуацію детальніше.
Осінь 2014 року. Чоловік, який за своєю волею поїхав боронити державу, повертається за ротацією додому. Хтось чекав друга/брата/чоловіка/батька зі Сходу в 2014-му? Тоді ви знаєте, в якому стані він приїхав. Він уже не такий, яким ви його знали ще навіть півроку назад, навіть на Майдані він був інакшим, правда? Доброволець у 2014-му бачив забагато поганого як на одну людину.
Отже, цей чоловік нарешті вдома і вибирається відпочити разом з вагітною дружиною і друзями. З тією самою метою до того самого закладу прийшли двоє друзів - звичайних цивільних хлопців. Після певного часу, проведеного за вживанням міцних алкогольних напоїв, одному з них здалося, що компанія Панаска вела себе надміру гучно. Тож він висловлює своє невдоволення атмосферою, яка склалася.
Панаско, аби владнати конфлікт, пропонує хлопцеві відійти і поговорити. По дорозі прохоплюється, що щойно приїхав з АТО, і чує від хлопця у відповідь невдоволений закид.
Ми вас туди не відправляли.
Це ваші проблеми.
За легковажну репліку хлопець отримав кулаком в живіт. Проте реакція Іранця не лише не пробудила у співрозмовникові потуг до роздумів, а навіть розлютила його друга. І ось ситуація: двоє розлючених підпитих чоловіків підходять до Віктора і його компанії вдруге, уже разом, і озвучують претензії. Один із них починає кричати на дружину Іранця. Починається бійка. Один із цивільних дістає ніж, Панаско намагається його відібрати. Йому це вдається.
Один хлопець вбитий, другий поранений.
Іранець приходить до тями, відмиваючи руки від крові.
Одними з діагностованих проявів посттравматичного синдрому є проблеми з пам'яттю та емоційною сферою. Скептик скаже: “Який зручний спосіб зняти з себе відповідальність”. Не будемо дискутувати щодо ступеню цинізму такої позиції. Але неспростовним фактом лишається те, що жоден з військових не повернувся додому повністю морально та фізично здоровим. І переважна більшість несе ці наслідки тою чи іншою мірою у мирне життя - своєї родини та оточуючих.
Тому, коли військовий вбиває цивільного за образу дружини і презирливе ставлення до добровольців, це справді страшно, але при цьому зрозуміло. Натомість незрозуміло, чому прокурор, маючи свідчення постраждалого, що конфлікт почав саме він з другом, маючи на руках безліч позитивних характеристик і вичерпну інформацію, яка мала би пом’якшити вирок, просить для підсудного пожиттєве.
У справі Панаска про привід до вбивства йдеться як про “явно незначний та неістотний”. Але так само недостатньо обгрунтованою є міра покарання для добровольця.
7 жовтня Деснянський суд Чернігова озвучив вирок Іранцю - 15 років за гратами з перерахунком згідно так званого “закону Савченко”.
Побратими та друзі влаштовують Іранцю акції підтримки й тихенько радіють, що не довічне.
Адвокати готуються до апеляції.
А ми - чекаємо.
Удачі, Іранцю.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma